Переходимо до любові
Шрифт:
— Я ще трохи поголосую,— сказав Рацпроп,— взаємовиручка ж...
Ніхто його виручати не збирався, жодна машина не зупинялася, хоч як Рацпроп розмахував руками: всі шофери чомусь упевнені були, що їх розігрують. Та, може, воно й ліпше, бо інакше не довелося б мені поспати в соломі. А солома ж була свіжа, запашна, шурхотлива, спалося в ній солодко, і снилися мені керівники великих держав, які влаштували зустріч на високому рівні для вирішення проблеми автомобілізму в глобальних масштабах.
Я прокинувся рано, ще не сходило сонце, але Рацпроп, видно, випередив мене. В соломі його не було. Не було й коло машини. На сидінні біліла записка: «Пішов на станцію обслуговування». Він забув узяти з собою машину. Забув, що станція обслуговує не людей, а машини. Ну, та не біда. Пішов, то й повернеться!
Я ще трохи полежав у соломі, думаючи, яка все-таки геніальна штука закони автомобілізму, і тут змушений був переконатися також у наявності закону взаємовиручки. До наших ночовок підкотив замурзаний самоскид, хвацько розвернувся, задом підібрався до самого радіатора, з кабінки вискочив веселий Рацпроп, в руках у нього опинився трос.
— Поїхали, Митю! — закричав Рацпроп.— Зараз одремонтуємось — і далі!
Виявилося, по дорозі до станції обслуговування Рацпроп натрапив на самоскид, який виїздив на шосе з грунтівки. Колгоспна машина. Ну, а з колгоспними шоферами Рацпроп умів знайти спільну мову!
Самоскид дотранспортував нас до самих воріт станції обслуговування. Рацпроп одчепив трос, подякував шоферові, той помахав рукою й покотив собі далі, а ми розігналися до воріт.
Там висів замок, а перед замком на стільчику сиділа сонна особа. Мляво порадила нам:
— Он туди. Сперва оформляються, потім платять гроші, а тоді я впускаю.
Там, «де оформляються», стояла черга. Нічого страшного. Постояти можна. Ми з Рацпропом достоялися до віконечка, за яким сиділа ще одна сонно-байдужа особа. Особа повідомила нам, що оформитися можна тільки тоді, коли на це буде дозвіл головного механіка.
— Де ж він? — підстрибнув од обурення Рацпроп.
Шукайте,— сказала особа, позіхаючи.— На території.
Як багато важить слушна порада!
Ми знайшли головного механіка вмить. Він ходив по двору станції обслуговування з лінивою незалежністю, а за ним качалася строката купа ошалілих автомобілістів, кожен наввипередки вигукував щось, просив, благав, канючив, а всемогутній господар цього притулку для немічних машин діставав з кишені пачку американських сигарет, царським жестом видобував довжелезну, з особливим фільтром сигарету, смачно плямкнувши губами, заганяв її в рот мало не наполовину, і вмить коло другого кінця сигарети спалахувало кільканадцять вогників від сірників і запальничок, кожен з автолюбителів намагався дотягтися до сигарети першим, прислужитися великому механікові, повелителеві, можновладцю. Механік одним помахом руки відтручував усі вогники, блискав власною запальничкою, газовою, імпортною (чудо техніки й комфорту), припалював сигарету, пахкав димом, ішов до боксів, де на оглядових ямах стояли ті, кому всміхнулося щастя.
Механік підходив до «Москвича», з-під машини вилазив запацьорений старшина понадстрокової служби, механік кивав йому головою:
— Як, капітане, розбираєш?
— Розбираю.
— Розбирай, розбирай!
Тоді йшов далі, де коло «Волги» з московським номером товклося два чоловіки й жінка, вони ладнали електродрель, щоб висвердлити в головці блока циліндрів зламану шпильку. Питав цих:
— Ну, міністри, висвердлюєте?
— Висвердлюємо.
— Висвердлюйте, висвердлюйте.
Огрядний чолов'яга, важко сапаючи, розгвинчував маленького, ще старого випуску «Запорожця».
— Що, китобій,— питав механік,— розгвинчуєш?
— Розгвинчую.
— Розгвинчуй, розгвинчуй.
Хтось сміливіший спробував вплинути на механікове сумління. А може, й не сміливіший, а просто відчаєний.
— Ви б не забували, що не ми для вас, а ви — для нас. Ви повинні обслуговувати.
— Обслуговуйся, обслуговуйся,— пустив солодкий димок всемогутній повелитель станції.— Подивимось на вас, коли почнуть випускати мільйони машин у рік. Отоді обслужитеся!
Це було ледащо ідейне — куди там нашому Кривцунові. Той просто примітивний ледар без впливу і без влади, ледар-одноосібник і самоук. А ось тут виразно видно, яке то лихо, коли ледащо стає всемогутнім.
Все-таки механік страшенно був схожий на Кривцуна. Мов рідний брат. Одягнений навіть так само гарно й у все імпортне. Мені закортіло спитати, чи не родич він нашому Кривцунові. Запитання недоречне, але все-таки хоч якась розвага для цього вкрай знудьгованого чоловіка.
Я почав протовплюватися до механіка.
— Що скажемо, полковнику? — спитав він. Хотів одразу спантеличити несподіваним звертанням.
— А я майор, директоре,— відрубав я.
— Майор? Будеш полковником.
— А ти, директоре, не Кривцун часом?
Все-таки він трохи спантеличився. Бо відразу: і директор, і якийсь у біса Кривцун. Але звичка до диктаторства помогла йому приховати миттєве збентеження.
— Я Правцун, полковнику. А ти сюди завернув даром? Що везеш? Кавуни? Дині? Не торгуємо.
— Показовий автопробіг. Жмеринка — Бахчисарай. До фонтана їдемо.
— Показуй, показуй.
— А ти глянь нашу машину, ніколи такої не побачиш.
— Я вже все бачив. Не хочу.
— То пошли електрика. В нас іскра пропала.
— І послати не можу. Я сам електрик.
— Тоді глянь ти сам.
— Сказав, не хочу.
— Виконаєш план.
— А я вже виконав.
— Перевиконаєш.
— А я вже перевиконав.
Тут хтось примудрився відтягти механіка від мене і від усіх, почалися сепаратні переговори, залопотіло трояками й п'ятірками. Я відвів Рацпропа вбік.
— У тебе дари ланів є?
— Дві пляшки абрикосового.
Приготуй одну!
Рацпроп ще стояв.
— А може, давай скажемо, що ти лауреат? Щоб без черги й зволікань...
— Що ти? Він тоді нас обдере і голими в Крим пустить! Готуй пляшку!
Я знову протовпився до повелителя.
— Що, полковнику? — ліниво поцікавився він.
— Є пропозиція.
— Пропонуй, пропонуй.
— Треба розглянути.
— Ну, давай.
Він махнув, відганяючи автомобілістів царським жестом. Диктатор!