Переходимо до любові
Шрифт:
Ось тут я не втримався від грандіозного хамства. Ще не доходячи, до столика, за яким сиділа вона, я зупинився, згадав, що коло мене й досі Клементина, і ляпнув:
— Ти, здається, рвалася за куліси?
— А ти, здається, хотів бачити доцента Крижня?
— Я нагадую тобі про куліси.
— Я була там у першім антракті.
— А може б, ти глянула, чи не присвоїли вже Г. Книшу звання заслпрацкульту?
— Ми прочитаємо про це в газеті. Недовго й ждатимеш. А заодно присвоять тобі звання заслуженого грубіяна республіки.
— Не ображайся, дитинко. Мені справді здалося, що тебе нестримно тягне за сцену...
Клементина закусила губу й висмикнула свою руку з моєї. Вона пішла від мене танцівливою своєю ходою. Чоловіки проводжали, мабуть, її поглядами, але я не мав на те часу; змішана група хижаків вискочила з мене, обаранила столик доцента Крижня, і серед тих змішаних хижаків опинився власною персоною також я.
— А-а,— зрадів доцент,— Митько? Ну, як спектакль? Ти бачив що-небудь подібне? Ми тут якраз... про зникомість героїзму в житті... А ти ж приклад героїзму... наочний і переконливий...
Я вперто дивився на дівчину, і їй це не сподобалося, Не треба особливого геройства, щоб витріщатися на незнайому дівчину, та ще й на таку, що знає собі ціну. Вона не приховувала невдоволення. Сковзнула по мені зневажливим поглядом, аж усе моє маслаччя проторохтіло сумно-безнадійно, байдуже сказала:
— У вас гарний значок. Яка промартіль їх виробляє?
— Це медаль,— шанобливо пояснив доцент Крижень.
— Медаль? — вона вдавала дурну чи справді не відзначалася меткістю розуму.
— Медаль лауреата. Наш Митько — лауреат. Ти повинна знати. Дмитро Череда.
— Вперше чую.
Ні, вона не була дурна! Це з тих, що вбивають словами навіки.
— Ну, це...— намагався виручити мене доцент Крижень.— Премія групова. Він — учасник колективу...
— Дмитро Череда? — перепитала дівчина,
— Дмитро Череда.
— Череда? Ніколи не чула.
Ніколи в житті не почувався я так погано. Каліко, не здавайся!
— А ви марно так,— несподівано від оборони перейшов я до наступу.— Ми з вами знайомі.
— Знайомі? Неможливо.
— Восени я зустрів вас на базарі. З матір'ю. Ви купували квіти. Три троянди. Дві червоні, одна біла.
— Три троянди? Одна біла, дві червоні? І ви мене зустріли?
— Зустрів.
— Але ж я не зустріла вас,— наголошуючи на «я», промовила вона з обурливо-вбивчою інтонацією.
— Нічого дивно. Серед усіх різновидів людської пам'яті дівоча відзначається особливою куцістю.
— Зате дівчата вміють міцно забувати.
— Каюсь. Я цього не навчився.
Це їй, здається, сподобалося. Вона всміхнулася. Вперше всміхнулася, і всі сонця світу зійшли наді мною!
Але тут задзвеніли дзвони нетерпіння вже не в мені, а десь у просторі, й не були то урочисті дзвони, що звістують нове, а примітивна сигналізація товариша Книша, яка, вступаючи в свої права, гнала глядачів до залу, де мала розпочинатися третя, остання частина саморобного нашого спектаклю.
Дівчина підхопилася, за нею доцент Крижень, я ще стояв під сонцями усміху і під дзвенінням радості, але вчасно спам'ятався, побіг за незнайомою, випередив доцента, який прикривав свою супутницю широкою спиною, сказав майже благально:
— Ви знов утікаєте. Хоч би знати ваше ім'я...
Вона йшла мовчки, не озираючись, і видавалося мені, що сміється з мене навіть спиною.
— Де ви сидите? — спитав я доцента Крижня.— Ви — разом?
— А-а... там,— недбало махнув рукою доцент, не відповідаючи на моє друге запитання. Він умів сидіти поряд із вродливими дівчатами, йому завжди щастило, цьому доцентові, от тільки не клеїлося в нього чомусь потім, це я знав і був упевнений, що й цього разу в доцента Крижня не склеїться нічого.
— Хто вона? — не відставав я.— Як її звати? Звідки вона?
Моя настирливість ставала грубощами вже відвертими. Але що вдієш, коли в тобі оселилася змішана група хижаків?
— Ну, моя студентка,— промовив доцент Крижень.— Одна з моїх студенток... Ти не встигнеш зайняти своє місце, Череда... Згодом, згодом... Ми ще побачимось...
Клементина не повернулася на своє місце. Додивлялася спектакль з-за куліс. Торжествувала перемогу й пожинала плоди з товаришем Книшем і водночас виказувала свою зневагу до мене, платила мені за нечемність коло столиків. Зійшовся лев з биком в лісах, і приязнь їхня меж не знала. Та жадібний шакал-злодюга навік ту дружбу загубив... Мені не хотілося додивлятися до кінця спектаклю, мене вже не цікавило, що станеться з Держикраєм-Шейхом і що скаже моя сестричка Зізі в ролі Археолога, шукача слідів вічності, бо я сам хотів творити ту вічність і вона була десь тут, у залі, тільки я не знав її мені, не знав про неї нічого, тільки почув її голос та побачив її коло доцента Крижня. Мала втіха!
Але хочеш чи ні, десь щось завжди відбувається незалежно від твоїх бажань; у широкому світі події, на жаль, не вельми охоче підпорядковані здоровому глузду. Загалом кажучи, сили миру й демократії непереможні, але іноді ці сили можуть забути про існування Дмитра Череди, про його переживання, не зауважити його юнацького захоплення, бо...
Отож забудьмо на якийсь час про Дмитра Череду й зосередьмо свою увагу на подіях, що відбуваються на сцені заводського Палацу культури.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ПОЛКОВНИКИ
Темрява, шалена стрілянина, крики, знов стрілянина. Висвітлюється вузька смуга посеред сцени. Цією світляною смугою йдуть Богошукач-Боб і два носії Мільйонера. Один з носіїв тримає дерев'яну табличку, другий — молоток.
Боб. Тут. Давай. (Бере табличку). Давай і ти. (Бере молоток, починає прибивати табличку до пакільчика). Так буде ліпше. Щоб нам не закидали інспірації до агресії.