Переходимо до любові
Шрифт:
— Домовились,— Сказав я.— Дотримуймося в усьому принципу добровільності. Таким чином ми з вами ввіллємось в лави людей доброї волі. Мир — дружба! Доброї ночі!
Вона не встигла мені відповісти, бо я вскочив у машину, а Держикрай рвонув з місця, адже треба було нам ще спати, щоб уранці бути в цеху, де кінчалися всі розваги, шаленства й захоплення і панувало тільки одне: велика, або, як сказав би Держикрай, прекрасна робота!
Закутий у костюм, сконструйований мені колись Іром Леоновичем, я витанцьовував перед Палацом культури, маючи в кожній руці по квитку, і думав про доцільність постанов, які б регулювали не саме тільки господарче й політичне життя, а й питання любові. Тоді б такий громадянин,
Але написати таку постанову щодо Валерії — це однаково, що зупинити обертання Землі. Катастрофічність наслідків передбачити неможливо. Як неможливо передбачити, що готує тобі ця химерна дівчина, якого вибрику ти від неї діждешся сьогодні, коли діждешся її тут взагалі.
У мене виявилося страшенно багато знайомих, просто неприпустимо багато. І кожен вважав за свій обов'язок зупинитися й починати розпитування, чого тут стою, кого жду, словом, кожен всіляко намагався обмежити мою особисту свободу. А я не мав сили для протестів, я усміхався чемно й стримано і брехав натхненно, ніби жду цілу свою родину, може, навіть Віолончеліста, славетного нашого зятя жду, бо й він приїхав, щоб подивитися Держикраїв спектакль, а заодно підписати з нашим заводом договір про творчу співдружність: адже Віолончеліст за своїм державним значенням міг дорівнятися цілому заводові, тому нічого смішного немає в договорі між ним, окремою особою, і цілим заводом — багатотисячним колективом робітництва. Щоб показати свою радісну піднесеність, я мугикав щось із пісні робітничої молоді: «Небо над нами сія, квітне Вітчизна моя». На жаль, не пам'ятаю, чиї слова, не пам'ятаю також композитора, але гадаю, що вони на мене за це не образяться. Адже я ждав Валерію, а коли ждеш таку дівчину, то пам'ять відбиває намертво, мозок наповнюється цілими покладами вапна, вже в тебе й не голова, а суцільний вапняковий кар'єр.
Що таке тиждень? Це час достатній, щоб де-небудь у Південній Америці змінилося п'ять або й шість урядів, щоб ракета злітала до Місяця й назад, щоб одна тільки бригада на стані 30—102 видала вісімнадцять тисяч тонн труб великого діаметра для газопроводів: щоправда, ви не знаєте про наш стан 30—102, але я, на жаль, не маю часу розповісти про нього, бо жду Валерію.
Рівно тиждень тому вона сказала, що я, коли хочу, можу прийти до палацу, де зможу з нею зустрітися. Ще вона пообіцяла Держикраєві, що прийде подивитися спектакль. Може прийти, а може й не прийти. Бо спектакль вона вже бачила, мене бачила також, і невідомо, чи горить бажанням побачити ще раз. Тут, мабуть, не вплинула б жодна постанова. Тільки примусова добровільність, як у мене, входить в гру, але хто б же зміг довідатися, чи має Валерія бодай найменший намір підкоритися примусовій добровільності? Сумніви — це відчай думки. Відчай — це сумнів особи. Сказано не мною.
Але, як співає робітнича молодь, небо над нами сія...
Вона прийшла і прийшла без запізнення, не стала випробовувати моє терпіння, то тільки попервах мені видалося, ніби стою на східцях перед входом до Палацу культури коли й не цілу вічність, то принаймні цілий тиждень, що не бачив Валерії.
Валерія помітила мене ще здалеку, бо важко не зауважити таку довгов'язу особу, та ще в геніальному костюмі Іра Леоновича.
— Привіт! — гукнула вона до мене і помахала синеньким папірцем, який дістала із сумочки.— В мене вже квиток. А ви маєте?
— Аж два,— повідомив я не з меншою радістю, ніж коли б виконав дві змінні норми прокату труб,— у мене цілих два... Здрастуйте, Валеріє... Я вже й не сподівався, що ви прийдете...
— Чому б я мала не прийти?.. Я пообіцяла Держикраєві подивитися спектакль...
— Здається, ви обіцяли ще комусь?
— Обіцяла?.. Не пригадую... Кому ж? Хіба вам?.. Справді вам, Дмитре?
— Інакше б я не стовбичив тут аж з двома квитками в руках. В кожній руці по квитку...
— Але в мене є свій. Мені прислав Держикрай...
— Прислав? Куди ж він вам його прислав?
— Куди? В інститут. На кафедру.
— Він прислав чи привіз сам?
— Не знаю, не питала. Мені передали.
— Замнемо. Квиток можна завести в рамку й повісити над ліжком. А для спектаклю використаємо все ж мої квитки. Як ви на це?
— Але ж у мене є свій...
— Таку впертість можна б назвати прекрасною,— легенько поскрипуючи зубами, сказав я.— Ви дозволите мені скинути піджак?
— Збираєтесь мене бити?
— Ні, переконувати... Я повинен допомагати собі руками, а цей проклятий піджак не дає такої змоги... Я повинен його зняти... А вже коли замахаю руками, то...
— Ви мене майже переконали. Спосіб у вас неповторний. Я в захваті. Але Держикрай прислав мені квиток, він гляне на те місце, а мене там нема...
— Він чоловік вихований. Не дивитиметься на те місце. Вважатиме, що ви там сидите, ось і все. Ви ж сидітимете на іншому місці. Від перестановки доданків сума не змінюється.
— Я для вас доданок?.. А про що ми говоритимемо цілий вечір, сидячи поряд?
— Про що? Про в'юнів, про судаків, про...
Валерія засміялася.
— Я хімік, мене біологія не цікавить.
— Але ж ви аквалангістка. А що ви знаєте про в'юнів? В'юн кричить, як квочка. А судак зітхає так, ніби старий паровоз. Я цілий тиждень читав популярні брошури про підводне життя. Для підтримання бесіди з вами на належному рівні. Рівень?
— Рівень! Мабуть, ви все-таки веселий хлопець, Дмитре!
— А чому б я мав бути невеселий? На моєму боці завжди сміх, коли хочете знати... А сміх...
— Знаєте що? — жваво глянула на мене Валерія.— Візьміть цей квиток і... віддасте його Держикраєві. Згода?
— А на ньому тут нічого не написано? Таємних знаків ніяких. Окрім того, майте на увазі, що я відкрив закон. Сам відкрив і сам користуюся. Закон відшкодування. І цей закон вимагає негайного відшкодування за все: за тиждень моєї тривоги, за Держикраїв квиток, за страх, який я щойно пережив, коли ви вперто відмовлялися йти до залу разом зі мною...
— Але тепер ми йдемо разом, ваш закон набирає чинності,— засміялася Валерія.
— Для повноти відшкодування ви повинні дозволити взяти себе під руку,— тихо сказав я.— За умови, що це не порушить вашого суверенітету, бо в мене був друг Євген, який готувався стати дипломатом, і він привчив мене зважати на права договірної сторони, зважати на права й поважати їх.
— Вважайте, що такий дозвіл ви одержали,— лукаво глянула на мене Валерія. І я переконався, що очі в неї такі ж сірі, як мої, вимріяні за всі ці роки, і навіть синьо-сірі.
Ми пробиралися на свої місця, тепер мене вже не лякали погляди й усмішки знайомих, я не просто теліпався поруч з дівчиною, а вів її під руку; та ще ж яку дівчину!
Ви знаєте, з яким звуком ковтає свою здобич білуга? Ніколи не вгадаєте! Суміш звуків великого прокатного цеху й солов'їних співів! В мені виспівували всі соловейки Української Радянської Республіки. Це були дуже прогресивні соловейки, ідейно зрілі й естетично виховані. Я теж ладен був виспівувати, але пам'ятав сказані колись глибокодумні слова доцента Крижня про те, що радянські люди співають не так під час відпочинку, як під час роботи. «Нам песня строить и жить помогает»...