Переходимо до любові
Шрифт:
— Це прекрасно, що ти вернувся... То неймовірно капризна особа... Капризна й несерйозна...
— Чхав я на вашу серйозність,— сказав я добродушно доцентові, випиваючи добрячу чарку.— Ви коли-небудь чули звук часу? Коли час починає відмірюватися тільки для вас, десь у вас всередині вміщується невидимий годинник і вицокує: «Тік-так, цок-цок». Ви чули про таке, доценте Крижню?..
— Це фонтоми — не більше...
— Де ви її знайшли?.
— Кого? — не зрозумів доцент, спантеличений перескоком моїх думок.— Про що ти?
— Валерію де знайшли? Звідки?
— Ти про неї? Вона лаборантка з нашого інституту... Вчиться на вечірньому... Але ти цікавився
— Фантоми-фантомаси... Все до лампуцьки!.. Я зараз іду обійматися з Держикраєм... Братання! Ви приєднуєтесь?
— Держикрай — мій найперший друг,— пробурмотів доцент,— Держикрай — це...
Скажемо просто й без претензій: друг, товариш і брат. Всі мені стали друзі, товариші й брати: і Держикрай, і товариш Книш, і доцент Крижень, надто ж доцент Крижень, добрий, безкорисливий, трохи занудливий, зрештою, наш доцент, який не тільки вчив нас, а ще й добирав для нас гарних дівчат, щоразу вважаючи, що обирає для самого себе. Але ніколи не впадав у відчай. Вічна бадьорість духу. «Если к другому уходит невеста, то неизвестно, кому повезло». Він легко згоджувався, щоб Валерія теж пішла... «Я від діда втік, я від баби втік, і від тебе втечу... По засіку метений і на яйцях спечений...» Не втечеш!
Назавтра після прем'єри, яка полишила в моєму житті слід незгладимий з причин, досить детально викладених вище, я після зміни біжу на колишню Глиняну гірку, а не на проспект Космонавтів, щоб проводжати додому Клементину або чекати, поки вона йтиме на репетицію балету, і зголошуватися в її добровільні охоронці. Ні, я кваплюся на площу Космонавтів, бо саме на площі Космонавтів стоїть будівля педагогічного інституту, нового інституту, недавно відкритого в нашому місті; а в тому інституті, в одній з його лабораторій, чаклує коло приладів біло-ніжне створіння, зване Валерією. Валерія-кавалерія... Щось легковажне вчувається мені чи то в цьому імені, чи то ще в чомусь. Може, мій вчинок — суцільна легквіажність? Я прибігаю на площу Космонавтів, забувши про все на світі, піддавшись шаленству серця, незважаючи на втому після зміни, незважаючи на дощ, який чеше сьогодні зранку, справжній весняний, буйний, щедрий дощ. Я прибігаю на площу Космонавтів засапаний, змокрілий від дощу і від поспіху. Площа величезна, будівлі тут стоять далеко одна від одної, сховатися ніде, нема навіть стовпа, щоб підперти його й постояти, чекаючи. А дощ періщить із щедрою зловтіхою, мовби хоче нагадати мені, що вже стояв колись я на цій самій площі, під таким самим, тільки й того, що осіннім дощем, та ще не сам стояв, а з Євгеном. Тоді ми так само ждали коло інституту, ждали, що вийдуть з нього дві дівчини — рожева й голуба, ждали й не діждалися. А якою ж буде сьогодні Валерія? Якої барви на ній плащ, якого кольору парасолька? І чи вийде?
Я мокну під дощем уперто, самовіддано й запекло, готовий стояти тут хоч до ранку, і нарешті достоююсь, поки з дверей інституту починають вибігати по одному, по двоє й табунцями дівчата й хлопці, статечніше трохи виходять викладачі, зовсім статечно — літні доценти. Я присуваюся ближче до виходу, щоб не прогавити Валерії, я намагаюсь зазирати під парасольки, пропускаю повз себе із сотню представників усіх поколінь і всіх можливих цензів освіченості — від середньої до вищої і до найвищої. Все це біжить повз мене, сміється, вимахує руками, вищить від холодних патьоків води поза шию, все це вистрибує і вигецує, але Валерії нема та й нема...
Я вирішую заступити ще на одну зміну чекання, мені однаково, хоч стоятиму тут до самого ранку, мені, як пролетаріату, нічого
Біжить з-за високих важких дверей зграбна постать у білому плащику, я ще не розрізняю, хто б то мав бути, але вже точно знаю: вона. І Валерія теж, хоч і не сподівалася ніколи, що стовбичитиму тут я власною персоною, відразу впізнає мене ще здалеку і, не вітаючись, так ніби ми щойно бачилися, по-вчорашньому суворо заявляє:
— Домовляємося відразу: я йду в один бік, ви — в другий. Те, що ви мене знайшли, не означає нічого. Взагалі ніщо...
Я не даю Валерії докінчити.
— Ви не врахували одної обставини. Нас жде моя мама, і вона буде страшенно розчарована, коли...
— Ваша мама? Не розумію. Це що?
— А нічого. Я запрошую вас до себе додому. В дружню родину Черед. Домашні попереджені. Вас ждуть. Ви ж не можете розчарувати представників старшого покоління робітничої династії Черед, відмовившись...
Валерія сміється...
— Вчора я подумала, що ви трохи нахабний, і приписала це вашому лауреатству. Сьогодні ви вражаєте мене своєю наївністю. Ну, розумію ще чоловіка, який ждав би дівчину, щоб запросити її в кіно.
— Дешевий прийом.
— На лекцію про любов і дружбу.
— Це вже щось. Особливо коли лектор — з товариства «Знання». У них це здорово виходить. У кожного портфель набитий лекціями про що хочеш. Але я запрошую вас додому.
Ми вже йшли через площу, ми не розскакувалися в різні боки, як учора, сили миру й демократії святкували першу, хай незначну ще, але вже перемогу.
— Ви смішний, Дмитре. Нічого не знаєте про мене. А коли я одружена?
— Ваш чоловік нам не стане на заваді. Він сьогодні зайнятий перебиванням ніг доцентові Крижню, з яким ви вчора ходили на спектакль. Один нуль на мою користь?
— А коли я просто не захочу? Ви не чули від мене нічого про мою особу і не можете...
— Ви теж від мене чули небагато,— нагадав я Валерії,— можу, щоправда, повідомити, що я люблю ходити швидко. Та ще коли дощ...
— Ось уже й протиріччя. Вам хочеться втікати від дощу, а мені якраз не хочеться. Можу відкрити секрет: я захоплююсь підводним плаванням. Як ви ставитесь до підводного плавання?
— Надаю перевагу надводному.
— Вам забороняє ваша мама?
— Коли вибирати, то вона б воліла мене бачити над водою, аніж під водою.
— І ви, мабуть, не любите джазу?
— Валеріє,— попросив я,— не треба про джаз. Ви будь-що хочете знайти в мені якусь неповноцінність. За таких умов неможливий великий діалог між Сходом і Заходом.
— А хто в нас Схід, хто Захід?
— Схід — ви, я можу стати Заходом для самого себе, коли... Давайте домовимося так... Для першого разу... Ми йдемо до нас... Знаєте, де «Діловий клуб»?
— А що це таке?
— Ну, «Діловий клуб» знають усі...
— Ви надзвичайно самовпевнений. Вчора вам стало дивно, що я не чула про існування Дмитра Череди, сьогодні ви не можете уявити собі, що хтось не знає про якийсь «Діловий клуб».
— Пробачте... Я просто якось... «Діловий клуб» — так звуть будинок, де живу я з батьками. Він збудований ще до нашої ери, тобто до війни, і його тут справді всі знають... Ну, ви не знаєте... Але я, наприклад, не уявляв, що ви аквалангістка, і взагалі до вчорашнього дня не знав, де ви і хто... Але сьогодні для моєї мами була б прекрасна несподіванка... Я б сказав їй: «Мамо, це та дівчина, що я зустрів її торік восени, коли ми з тобою купували індика».