Перше Правило Чарівника
Шрифт:
— У мене ніколи в житті не було кращих друзів, ніж ти і Джіллер.
— Я люблю тебе, Речел.
Речел стала турбуватися про лялечку, як вона буде зовсім одна в притулок-сосні? А раптом принцеса більше ніколи не вижене її з замку? Раптом вона здогадається, що дівчинці це сподобалося, і буде їй на зло тримати її в замку?
— Чи знаєш ти, що мені робити? — Запитала Речел, дивлячись на відблиски багаття.
— Допомагати Джіллеру, — відповіла лялечка.
Речел підвелася, спираючись на лікоть, і подивилася на лялечку.
— Допомагати
— Допомагати Джіллеру, — кивнула лялечка.
Густий шар опалого листя, відбиваючи промені призахідного сонця, робив доріжку в темному лісі світлою. Річард чув, як черевички Келен постукують по камінню, прихованому різнобарвним листям. В повітрі злегка тхнуло пріллю: листя в сирих западинах і між каменями почало підгнивати. Хоча вже похолодало, ні він, ні вона не надягали плащів. Їх зігрівала швидка ходьба: доводилося встигати за старовиною Джоном. Річард намагався думати про Зедда, але зосередитися йому було важко: доводилося майже бігти. Коли він відчув, що задихається, йому стало не до Зедда. Але все та ж думка непокоїла його: щось тут не так.
Нарешті він став думати тільки про це. Як цьому старому вдається летіти вперед і при цьому зовсім не втомлюватися і виглядати свіжим? Річард торкнувся рукою чола, і йому здалося, що у нього жар. Може, він захворів, може, це в нього з головою щось не так? Всі ці дні шлях їх був важким, але не настільки. Ні, схоже, він не хворий, просто втомився від поспіху.
Він подивився на Келен, що йшла попереду. Їй теж доводилося важко. Він помітив, як Келен знову змахнула павутину з обличчя і заспішила далі. Як і він, вона важко дихала. Смутні побоювання Річарда переросли в погане передчуття.
Зліва, серед дерев, зауважив він, щось промайнуло. Напевно, якийсь невеликий звірок, але з довгими лапами, як йому здалося. Потім істота зникла. У Річарда пересохло в роті. Мабуть, просто привиділося.
Він подивився на старовину Джона. Стежка, якою вони крокували, була місцями широкою, місцями вузькою настільки, що заважали йти гілки дерев. Вони з Келен зачіпали ці гілки по дорозі, відсуваючи або відштовхуючи їх. А ось старий йшов весь час посередині стежки, притримуючи плащ, і ні разу не похитнувся ні вправо, ні вліво.
Річард глянув на золотисту в променях призахідного сонця павутиння, яку Келен розірвала на своєму шляху.
Його спітніле обличчя раптом стало холодним, як лід.
Як міг старина Джон не зачепити цю павутину?
Погляд його впав на гілку попереду, що заважала іти. І коли старий пройшов мимо, кінчик цієї гілки проткнув його руку, точно це був дим.
Відчуваючи, як забилося серце, Річард глянув на стежку. Келен залишала сліди на відкритих місцях, на м'якій землі. Старий — ні.
Витягнувши руку, Річард схопив Келен за одяг і притягнув до себе, змусивши її скрикнути від здивування. Він затулив її собою і вихопив з піхов меч.
Старина Джон зупинився і напівобернувся, почувши цей звук.
— Що там, хлопчику? Побачив що-небудь?
— Побачив! — Річард схопив меч обома руками, стаючи в оборонну стійку. Він відчув, що його страх відступає перед гнівом. — Чому ти не розриваєш павутини на своєму шляху і не залишаєш слідів?
Старина Джон ліниво посміхнувся, подивившись на нього одним оком.
— А ти не очікував, що старий друг Чарівника міг навчитися різним незвичайним речам?
— Може, й так, — відповів Річард, уважно оглядаючись, — але скажи мені, як же звуть твого старого друга?
— Зедд, звичайно. — Він підняв брови. — Звідки б я знав це, не будь ми старими друзями? — Він щільно загорнувся в плащ і втягнув голосу в плечі.
— Це я мав дурість назвати ім'я Зедда. А тепер скажи справжнє ім'я свого друга.
Старий подивився на нього спідлоба, оцінююче, немов обмацував. Це був погляд звіра.
З раптовим ревом, так, що Річард відсахнувся, старий розвернувся, відчинив плащ і раптом виріс удвічі.
Здавалося, це кошмарний сон: на місці старого стояло чудовисько, покрите шерстю, з пазуристими лапами і іклами.
Річард остовпіло втупився на роззявлену пащу чудовиська. З ревом воно зробило величезний крок вперед. Річард відступив на три кроки, до болю стискаючи в руці меч. Дикий, злісний рев тварюки луною віддався в лісі. Ось вона нависла над ним, глибоко посаджені червоні очі горіли, величезні ікла загрозливо клацали. Річард позадкував, тримаючи перед собою меч. Він озирнувся, але Келен позаду не було.
Йому явно не щастило. Він не встиг навіть замахнутися мечем. Спіткнувшись об корінь, Річард впав, розтягнувшись на землі. Він не міг впоратися з диханням. Інстинктивно він виставив вгору меч, щоб вразити чудовисько, якщо воно накинеться на нього.
Меч не завадив гострим мокрим іклами злобно клацнути біля самого лиця Річарда. Він зробив випад, але чудовиську це не завдало шкоди. Злісно подивившись на меч, воно раптом позадкувало, дивлячись на ліс направо від них, і, притиснувши вуха, завило.
Схопивши камінь удвічі більше голови Річарда, воно задерло тупу морду, принюхуючись до чогось, і стиснуло камінь в лапі, напружуючи м'язи. Камінь розколовся зі страшним тріском, яка луною відгукнулася в лісі. Пил і осколки розлетілися в повітрі. Потім чудовисько озирнулась, повернулося і раптово зникло серед дерев. Річард лежав на спині, важко дихаючи і безпорадно озираючись. Він побоювався повернення чудовиська. Річард покликав Келен, але та не відгукнулася.
Не встиг він випрямитися, як раптом якась мертвенно-бліда істота впала на нього. Верещачи від люті, невідома тварина схопила його сильними жилавими кінцівками за руки, намагаючись вирвати меч. Однією лапою вона вдарила Річарда по обличчю так, що він ледь не впав. Роззявивши рот, повний гострих зубів, невідома тварина продовжувала ричати, витріщивши на нього жовті очі. Одночасно вона намагалася вдарити його ногою, в обличчя. Річард щосили намагався утримати меч.