Перше Правило Чарівника
Шрифт:
— Тоді, можливо, послання духів було попередженням про ту людину, яка прийде, — сказав Сирин.
— А може, це було попередження про Даркена Рала, — без коливань відповів Річард. — Я пропоную вам правду. Ви повинні використовувати свою мудрість, щоб прийняти її, або ваш народ загине. Я пропоную вам самим допомогти собі.
Старійшини в мовчанні роздумували над його словами.
— Твої слова на перший погляд течуть правдиво, Річард-з-характером, але це ще належить з'ясувати, — нарешті вимовив Тоффалар. — Так що ж ти від нас хочеш?
Старійшини сиділи нерухомо, радість покинула їх лиця. Решта жителів села в страху і покірності чекали їх
— Даркен Рал шукає магію, яка дасть йому силу правити всіма, в тому числі і племенем Тіни. Я теж шукаю цю магію, щоб перешкодити йому знайти могутність. Мені хотілося б, щоб ви скликали раду провидців, яка скаже мені, де відшукати цю магію, поки не пізно, до того, як Рал знайде її.
— Ми не скликаємо ради для чужинців! — Лице Тоффалара стало серйозним.
Келен зауважила, що Річард починає сердитися і намагається стримати гнів. Не повертаючи голови, вона обвела очима оточуючих, відзначаючи, де хто стоїть і у кого в руках зброя. Хтозна, може, їм доведеться пробиватися звідси з боєм. Наскільки вона могла судити, шанси на благополучний результат були невеликі. Келен пошкодувала, що привела сюди Річарда.
Очі Річарда палали вогнем. Окинувши поглядом село, він знову подивився на старійшин.
— У подяку за те, що я приніс вам дощ, я прошу тільки одного: не вирішуйте цього прямо зараз. Подумайте про те, ким я вам здаюся. — Його голос залишався спокійним, але в значенні слів сумніватися не доводилося. — Гарненько обміркуйте це. Від вашого рішення залежить багато життів. Моє. Келен. Ваші.
Поки Келен перекладала, її охопило дивне відчуття, ніби Річард говорить не зі старійшинами. Він звертався до когось іншого. Раптом вона відчула на собі погляд. Келен оглянула натовп. Всі очі були звернені на них. Вона так і не зрозуміла, чий це погляд.
— Справедливо, — оголосив нарешті Тоффалар. — У нашому Племені ви вільні. Ви почесні гості. Будь ласка, насолоджуйтеся тим, що у нас є, і розділіть з нами хліб і дах.
Під дощем, який перейшов у мряку, старійшини попрямували до суспільних будівель. Жителі села повернулися до своїх справ, по дорозі покрикуючи на дітей. Савідлін йшов останнім. Він посміхнувся і запропонував гостям свою допомогу. Келен подякувала йому, і той відправився у своїх справах. Річард і Келен сиділи на мокрій дерев'яній підлозі. Дощ капав на дошки, просочуючись крізь ненадійний дах. Поруч з ними стояли плетені підноси з коржиками з тави і миски смаженого перцю. Келен взяла корж, загорнула в нього перець і простягла Річарду. Потім згорнула другий корж — для себе.
— Ти на мене сердишся? — Запитав він.
— Ні, — з посмішкою визнала вона. — Я пишаюся тобою.
На обличчі у нього з'явилася хлоп'яча усмішка. Річард приступив до трапези, підносячи їжу до рота правою рукою, і вмить розправився з коржем. Проковтнувши останній шматок, він сказав:
— Подивися. За моїм правим плечем — людина. Притулилася до стіни. Довге сиве волосся, руки складені на грудях. Ти знаєш, хто він?
Келен відкусила шматок коржа і, не припиняючи жувати, глянула через його плеча.
— Це Птахолов. Я не знаю про нього нічого, окрім того, що він може закликати птахів.
Річард взяв ще один корж, згорнув його й відкусив.
— Думаю, нам пора з ним поговорити.
— Чому?
— Тому, — спідлоба глянув на неї Річард, — що він тут головний.
— Головні — старійшини, — насупилася Келен.
Річард злегка посміхнувся.
— Мій брат завжди говорить, що справжня влада не показується на людях. — Він пильно подивився на Келен сірими очима. — Старійшини — лише декорація. Їх поважають і виставляють напоказ. Вони — як черепи на жердинах, тільки шкіра ще при них. У них є авторитет, їх, здається, шанують, але приймають рішення не вони. — Річард вказав очима на Птахолова, який притулився до стіни у них за спиною. — Вирішує він.
— Тоді чому він ховається?
— Тому що, — посміхнувшись, відповів Річард, — хоче перевірити нашу кмітливість.
Річард піднявся і простягнув їй руку. Келен засунула в рот залишок коржа, витерла руку об штани і подала йому свою. Поки Річард допомагав їй піднятися, вона думала, як їй подобається його манера завжди подавати їй руку. Він був першою людиною, яка це робила. Почасти саме тому з ним завжди було так легко.
Вони вийшли під дощ і потьопали по бруду до Птахолова. Той все ще стояв, притулившись до стіни. Його проникливі карі очі були звернені на гостей. Довге сиве волосся падало на плечі. Сорочка і штани були зшиті з оленячої шкіри. Одяг здавався скромним, але на шиї на шкіряному шнурку висіла різьблена прикраса з кістки. Не старий, але й не молодий, все ще привабливий, він був одного зросту з Келен. Шкіра на обвітреному лиці здавалася жорсткою, як оленячі шкури.
Річард і Келен зупинилися перед Птахоловом. Він стояв як і раніше, зігнувши праве коліно і впираючись ногою в оштукатурену стіну будинку. Склавши руки на грудях, він вивчав їх обличчя.
Річард теж схрестив руки на грудях.
— Я хотів би з тобою поговорити, якщо ти, звісно, не боїшся, що я можу виявитися духом.
Поки Келен перекладала, Птахолов дивився на неї, але потім знову повернувся до Річарда.
— Я бачив духів, — спокійно відповів він. — У них не буває мечів.
По обличчю Птахолова пробігла ледь помітна посмішка. Він розняв руки і випростався.
— Сили Шукачеві. — Він дав Річарду слабкого ляпаса.
— Сили Птахолову, — озвався той, теж відповідаючи легким ляпанцем.
Птахолов взяв різьблену кістку, що висіла на шкіряному шнурку у нього на шиї, і підніс до губ. Келен зрозуміла, що це свисток. Чоловік надув щоки і подув. Не пролунало жодного звуку. Впустивши свисток собі на груди, він простягнув руку, не спускаючи при цьому очей з Річарда. В ту ж мить з сірого неба впав яструб і приземлився на простягнуту руку. Птах наїжачив пір'я, потім опустив його. Він, кліпаючи, вертів головою.
— Ходімо, — сказав Птахолов. — Ми поговоримо.
Він провів їх між великих будівель до маленької хатини, що притулилася осторонь від інших. Келен була знайома ця споруда без вікон, хоча вона жодного разу там не бувала. Це був будинок духів, де збиралася рада.
Яструб все ще сидів на руці у Птахолова. Він відчинив двері і зробив їм знак увійти. Темну кімнату освітлювало невелике вогнище, що горіло в ямі біля стіни. У даху над багаттям була пророблена діра, щоб дим виходив з хатини, але від діри було мало пуття, і вся кімната просочилася їдким запахом. На підлозі були розставлені глиняні миски із залишками їжі. До однієї зі стін була прироблена дерев'яна полиця, на якій красувалося десятки зо два подовгастих черепів. Більше в кімнаті нічого не було. Птахолов відшукав вільне місце на підлозі, ближче до середини кімнати, де дах не так протікав, і сів. Келен і Річард сіли перед ним пліч-о-пліч, не спускаючи очей з яструба, який, здавалося, спостерігав за чужинцями.