Перунові стріли
Шрифт:
– Ти їх відпускаєш?! А вони ж тебе здурили… Вона йому твого полового огиря з міста вивела!!! А ти їх відпускаєш?… - спадаючим голосом закінчив гречин.
Лях і служниця кинулись бігти до заростей, та рани і пута ослабили їх…
Першого Півень наздогнав Ляха і вдарив кулаком по тімені. Лях снопом упав у мочарину. А служниця, хоч сильно поранена, вже дісталася до кущів. Та в темряві Півень і її збив з ніг ударом в потилицю.
Прив’язав обох до кашлатого коня і тягнув, волочив назад, до верб.
– Де мій половий коник?
– питав Півень, наступаючи на горло Ляхові подертим вуглярським личаком.
Лях після останнього дядькового удару, певно, перестав уже вірити в свою фортуну. І не огризався і не ображав Півня, але мовчав затято.
І знов служниця сказала:
– Розв’яжи мене - я приведу коня… Тільки ти відпустиш нас?…
– Відпущу. Іди. Скільки тебе чекати?
– Як сонце он під ту гілку дістане, - показала на низьку товстенну вербу.
І вона пішла в ранковий туман по ледь помітній стежці і її мов від міцного хмелю хитало й заносило.
– Дядьку!
– зашепотів Півник, шарпаючи за рукав.
– Вона впаде і сконає! Або в багно завалиться…
– Ні! Служниця страх яка витривала! Інший би від такої рани… - Він озирнувся на поборканих татей. Всі вони повернули голови за служницею. І він зашепотів Півникові:
– Ти біжи ніби туди, до коли схованої… А там через ручай їй навперейми і за нею слідкуй. Та обережно мені!
– А тоді вголос, але не дуже сильно.
– Збігай перевір коней та принеси штиль і сокиру.
Служниця йшла не поспішаючи, то просто бігла, то сідала перепочити на купину. Назад озиралась, обертаючись усім тулубом - певно, що рана пекла її нестримно і не давала вільно рухатись.
Щоразу, коли вона починала обертатись, Півник встигав схоронитись за кущем, за шуворами, за купинами чи просто присісти у височенну траву.
Перед невеличким гайком вона спинилась і довго обдивлялась на всі боки.
Стиха покликала. Коли їй неголосно відповіли з-за чагарника, тоді вона пішла в зарості.
Півник, просто припадаючи до землі, наблизився до заростей.
– А все?
– Спитав старий перевізник. Півник зразу впізнав його глухий і хрипкий голос.
– На острові. Перевезли. І не знає він… Думає, що воно там, де він сховав… Ой, сестрице, обережніше… Ой болить, ой пече… І стріли, можу присягтись, у нього отруєні всі. Всі стали як дурні після блекоти… У нього, бідолашного, рука розпухла… Одна надія - встигнете… Якщо спізнимось, дурник їх заб’є.
– Терпи, терпи, небого! Я вже рушаю!
– Дядечку! Поспішай до хлопців. Всіх родичів підніми!!! Ой болить, болить мені! А в очах кружала плавають. Ой хоча б не вмерти від отрути!…
Півник не став слухати далі, а плазом, плазом порачкував до стежки, а там заростями навпростець.
І, тремтячи від страху, що потрапить у трясовину, і маючи надію, що уникне трясовини, побіг, побіг навпростець до дядька Півня.
Півень мав слух не згірший, аніж малий, і вискочив йому назустріч.
– Зрада…, - прошепотів Півник і сів просто в мочарину там, де стояв.
– Вона… тебе… зрадила…, - плакав хлопчик.
– Скарби тут десь на острові. Вони пливли по скарби… Тут на острові… Десь тут…, на острові!…
– Зрозумів! Ти пильнуй їх! Тільки зніметься веремія, почуєш - обтинай струни. А Ляху горлянку розчикриж! Не тни вістрям, а ріж, як теля - попід скилицею, як би косою різав! Ніж у тебе добрий!
Сам побіг назад межи верби і вмить вилетів звідтіля охляп на коні, але при зброї.
І, тнучи п’ятами кобилу під ребра, пустив її по вузькій болотній стежці…
Півник йшов поволі до верб і ледь не спізнився. Бо Лях підкочувався до жилки, що єднала напнутий самостріл і ретязі Гречина. Гречин з розкритим ротом не міг вимовити ні слова, закам’янів, задубів, як жаба перед вужем.
Півник, ще не прийшовши в силу після шаленого бігу, тремтячими руками витяг із купи захопленого добра карбований, мережаний кий Гречина.
Звів над головою і опустив на плечі Ляхові. Потім по голові бив, по руках, по череву, по ногах.
– Відповзай, відповзай, відповзай!!!
Сили в малого ще не відновились, але кий був замашний, з якогось південного дерева, наче залізний.
Лях пробував закритись зв’язаними руками. Лях перевернувся на черево.
Півник важко підносив кий і гатив полоненого по хребту, по ребрах, по голові.
Він обісів геть і не усвідомлював, що кричить і проклинає Ляха. Наче в хворому маренні він змахнув києм і вдарив по ногах Ляха, Той сіпонувся, наче в корчах, і зачепив жилку від самостріла.
Стріла свиснула, продерши Півнику сорочку під лівою пахвою, чирконула по шкірі, обпікаючи гарячим болем, але, втративши свій напрям, вп’ялася в плече гінцеві.
Він не зойкнув, не захрипів. Тільки шарпонувся усім тілом і провис на линві.
Лях теж заціпенів, увесь закривавлений і потовчений. А Гречин і син перевізника стукотіли зубами зі страху.
Малий враз утратив усяку цікавість до полонених татей і лють відпустила його.
Зовсім забувши про обережність, вийшов з укриття. В кінці стежки побачив вершника і коня на поводі. Попереду коней ішли троє.
Двоє дівчат і простоволосий сутуловатий чоловік.
Півнику стало все байдуже. Змучений, зморений, безсилий присів під крайньою вербою. І тільки прихилившись спиною до стовбура, відчув біль у лівому боці. Помацав у пазусі і побачив на пальцях густючу липку кров.
Вид крові пройняв його крижаним жахом. Заплакав ревно та гірко.
Якраз і дядько пригнав двох дівчат і вимоклого перевізника.
Побачивши, що з гонцем, Півень кинувся до малого.
– Ти?!!
– І торсав його за плечі, аж малий клацав зубами і гикав.
– Ти, дурню?!!