Перунові стріли
Шрифт:
Одна старша жінка і три дівчини вели верблюдів. А з обох боків, з мечами наголо, крокували варяги з дядьком Півнем.
Півник почав спускатись вниз, як дивна батова підступила впритул до човна. Та Варяг мовчки захитав головою, щоб він сидів і не рипався. І він теліпався на вершку щогли, хоч йому і руки терпли, і рея в сідниці муляла. Додивлявся по всьому обрію, поки верблюди тягли бойовий варязький човен-дракар.
Варяг глянув на нього десь під обід і наказав спуститись, бо побачив, що малий зараз гепнеться вниз.
Трохи поспав біля своїх курчат, покріпився в’яленою козлятиною та сухарями й знов подерся по вантах на щоглу.
Тягли горбаті потвори бойового човна аж до підвечір’я, поки дісталися до вузенької степової річечки. Коли ж зняли з верблюдів шлеї та линви, молоді варяги похапали дівчат за коси. А жінку штурхонули до верблюдів - забирайся з ними геть! А Варяг та Півень саме залізли під човна - оглядали, чи не повередилась де тонка дубова обшивка. Чи не розійшлись пази та чи не перетерлись де зв’язки з ялинового коріння.
А та стара жінка заголосила і кинулась до наймолодшої дівчини, певно її доньки. Та молодий варяг потнув її мечем у рамено. Бризнула кров. Всі дівчата завищали, заголосили. Вискочили з-під човна дядько Півень і Варяг. Дядько Півень крикнув, щоб молоді вояки відпустили дівчат. Та вояки дядька Півня не послухали. Мовляв, це їх здобич. Тоді вступився Варяг. Він по черзі підходив до кожного молодого вояка і щось гнівно кричав. Взяв меч у піхвах і потрясав ним над головою. Молодики заперечно хитали головами. Варяг знов по черзі почав говорити їм щось суворо, але значно тихіше. Дівчата потихеньку скиглили. Жінка осіла на землю. Затискала рану пальцями, але кров стікала в неї по руці. Знов на слова Варяга молоді воїни заперечливо захитали буйними чубами. Малий бачив, що дядько Півень стоїть білий, як крейда, і тільки зиркає то на воїнів, то на Варяга. Аж жовна йому на скилицях грають. І втретє Варяг зовсім тихо щось пояснив молодим. І вони, зрештою, відпустили дівчат чорнокосих. Ті й кинулись із лементом обійматись.
Варяг підійшов до пораненої жінки. Звів її на ноги. Різонув ножем по рукаву, а тоді відірвав пальці жінки від рани. Подивився, помацав вгорі над раною. Потім нижче. Притис своїми пальцями нижче рани, і наплив крові припинився. Тоді Варяг здер запинало з голови жінки. Подер на смуги і подав дівчатам. Показав пальцем на руку нижче рани: «Перев’яжіть отут!» А тоді щось сказав незнайомою мовою. І вони, похапавши одна одну за руки побігли геть. А верблюди постояли і теж побігли за ними…
Та річечка, до якої їх витягли верблюди, довго не ставала ширшою. І вся залога, крім Півника і соколятника, тягли човна за товстенну линву.
Береги річечки були бакаїсті, то пісок, то глина, то камені. І тут, звичайно ж, ніякі б верблюди не пройшли. А молодці вої добре тягнули за линви, і човен невпинно, хоч і поволі наближався до моря.
Десь наступного ранку мандрівці вийшли на ширше плесо. І ніч, і день Варяг стояв коло стернового весла. І малому було цікаво, як стільки часу Варяг не спить. А все разом з дядьком Півнем пильнує і витовкмачує шлях.
Ну, а як вони вийшли на добру воду, де можна було на веслах іти, то Варяг заліз під запинало. Та дуже довго там не був. Коли він виліз і сів в отворі намету під щоглою, Півник спустився до нього. Ворушив, згинав і розгинав задубілі від напруги пальці.
– Що бачиш, Пєкунс?
– Хто такий - Пєкунс?
– Он клітка княжа сидить…
– А, сокіл! То я - сокіл?
– Так, ти не син курка, ти - Пєкунс.
– Чому?
– Ти перший побачив хата печеніг. Якби ми були у війні - тобі належить буде одна дівка степу… Що зараз бачиш?
– А… Нічого немає людського. Тільки звірина - тарпанів косяк, велике стадо сайгаків, орел на кам’янім стовпі. Такий стовп білий.
– О! Через день буде вода моря!…
– Мій господине, що ти сказав воякам, щоб вони відпустили дівчат?
– Добре питаєш! Молодець!
– Варяг удруге широко, широко посміхнувся всім лицем. Так що вертикальні зморшки де округлились, а де аж стали горизонтальними.
– Варяг - він воїн, розбійник! Здобич бере тільки з бою.
– Як сокіл-сапсан у леті?
– Молодець!
– Варяг просто веселився і всі його зморшки тяглися до очей і до вух.
– Так! Так! Ми печенігів не воювали. Їх не є на стійбище!… Сьогодні є сильне псування старих звичаїв вікінги! Проти цього треба іти в битву! Поки є звичай старий - вікінгу є удача! Вікінг має право взяти кінь, дівка, дитина, коли він убити їх батько, брат, чоловік. Варяг не єсть злодюжка. Варяг є страшний розбійник. Варяг не краде! Варяг - загарбує! Я єсть старший, кращий, варяг! Я не дам дозволу псувати честь розбійника проста крадіжка!!! Убий її батько - тоді роби гвалт дівці, продай сина в рабство! Без бою нема здобич!
– А ти, мій господине, ніколи не крав?
– Один раз красти!… Тому духи мене довго карати…
І Варяг розповів таку історію. Говорив він довго, поволі. Вживав всякі чужинецькі слова. Довго їх пояснював, розтовкмачував про ті язиці і краї.
Потім, через багато років, коли про Варяга пам’ятав тільки він, Півник, то переповідав його історію про крадіжку так:
– У мене було три батька. І одна мати. Дуже красива жінка, дуже! То велика біда, коли в чоловіка дуже красива жінка або дуже добрий кінь!… Моїм першим батьком був старійшина в нашій землі. Він був досить молодий вдівець. Весілля справляли дуже бучно. Тільки не в хороший час. Бо в той час до нашого селища припливли вікінги. На два тижні уклали мир, щоб можна було спокійно торгувати. Вікінги вертали з греків через Ітіль до Даугави, а далі за море. У них було багато прекрасних, дорогих речей. І торгівля йшла з ними дуже вдало для нас. Тому мій батько і запросив їхнього ватажка - ярла Одда Собаку на своє весілля.
Спочатку батькові родичі трималися на сторожі. Бо знали про підступність вікінгів. Наші підпоювали вікінгів, як могли. Коли вікінги справді впилися, самі почали дудлити на все горло. От тоді прийшли інші норвежці, які лишились на човнах і не пили на бенкеті. Вони перекололи всіх гостей і господарів. А мою матір цей їхній ватажок Ярл Одд Собака взяв собі за дружину. Бо він не пішов на весілля, а надіслав у своєму одязі свого кревного брата. Він був сином батька Собаки і його коханки. І був він схожий на Одда Собаку, як викапаний. Моя матінка була така вродлива і така шляхетна, що Одд Собака при всіх оголосив її своєю дружиною. І наклав їй на шию вашу золоту гривну. І зі своєї руки зняв перстень золотий царгородський і надягнув їй на палець. Шовковим плащем покрив їй плечі і повів у своє шатро на кораблі. А його люди тим часом вбивали все живе в селищі і грабували оселі.
Та на світанку, коли всі воїни, упившись кров’ю та брагою, заснули мертвим сном, прийшли ліви. Вони сиділи у болоті і чекали слушного часу. І ватаг лівів взяв собі все добро, що тоді було в човнах вікінгів. Останнім ліви закололи мого другого батька. Ватажок лівів знав ярла Одда Собаку. Бо Одд Собака кілька років перед тим пограбував хутір родичів ватажка лівів. Та й самого вождя лівів Одд Собака захопив. Але йому, тоді зовсім молодому хлопцеві, пощастило втікти вже з човна…
І коли вікінги торгували в селищі мого першого батька, звістка про це якимось чином дійшла до лівів: об’явився ярл Одд Собака.