Перунові стріли
Шрифт:
– Куди ж мені подітись?
– Пересидиш у добрих людей! Поки ми з моїм другом співатимемо й гратимемо, щоб на вулиці чули, ти перелізеш через тин і підеш… - Далі старий, прикриваючи рота долонею, пояснив, куди іти та що й кому має говорити…
Вголос гусляр пояснив:
– Ми, удвох із другом моїм, єдині воїни Святославові, що дожили до сьогоднішнього дня. Останні звитяжці. Запам’ятай це. Колись своїм дітям розповіси, що бачив останніх витязів Святославових. Ось і господар.
Той господар з ліхтарем глиняним у лівиці дійсно був казковим витязем. Більше таких велетенських дідів Півник ніколи не бачив.
Одною рукою велетень обійняв
– Ну ж, ну ж, заграй, хлопче!
– пробасив старезний воїн.
– Грати він ще не годен перед людьми, а от голосок у нього срібний, а пам’ять - як чекан для монети! З одного разу всю пісню пам’ятає!
– Невже новий Боян народився?
– лагідно і з надією спитав велетень.
І дід вдарив по струнах, а вони вдвох затягли пісню про похід Святославів на Хвалинське море.
Старий велетень ридма ридав, розхитуючись з боку на бік. Як скінчили співати старець і малий, велетень перестав плакати.
– Брате-друже! Диви, малий який і не киянин, а он як пісню веде. Як не перевелись голоси в наших землях, то й звитяга не переведеться!
– Так воно так, брате-друже! Та тільки малого хтось вистежує. Чи воно княжі люди, чи церковні. Гадати хто та що - часу немає. Треба сховати хлопчика.
І тоді, коли старійшини співали в два голоси про красунь з Дербенту, малий переліз через тин-паркан гостроверхий і нишком дістався до Гончарів.
Там, назвавши потаємне слово від старого воїна, перебув кілька днів.
Поки не передали хлопчику, щоб ішов до бойового човна.
ВАРЯГ
Відпливали ще й не о півнях. Тільки-тільки починало сіріти в легкім тумані. Туман слався над затокою, човнами, рибальськими куренями. Над хвилями туману вгору здіймалась чорна стіна до самого вершка зоряної небесної бані. Та стіна - то кручі-гори, на яких стояло княже село Берестове, замок і в ньому палац. Тихий шепіт чужої мови. Притишене шкрябання черевиків по глинистій стежці.
Небагато звуків. Та відчувалось, що людей згуртувалось чимало.
Півник тримався за дядькову сорочку. Але дядько зашепотів: «Стій! Я зараз!» І кудись зник у темряву. І зразу почулось важке шерхотіння по піску. Напружене дихання багатьох людей. Важкі напружені кроки по берегу.
Враз із темряви на Півника виплила здоровенна будова лодії. Її щосили пхали воїни-варяги.
Малий від несподіванки закляк! Ще мить - і його б розчавило.
Та велетенська рука вхопила хлопчика за сорочку і затисла під пахвою. А варяги вже перейшли на біг. Дрібно тупотіли ноги по глинистому схилу.
У мить, коли лодія врізала високим лебединим носом у снуле плесо, рука вивільнила Півника і пожбурнула до човна. Він гепнувся на м’які торби. Звівся навкарачки і відчув гострий пташиний запах. Це були клітки з птахами.
Малий переліз через всі припаси до кліток. І вже весь час був при птахах. Княжий соколятник-помитчик опікувався соколами. Ну а Півник доглядав курчат у кількох клітках. Поїв, годував, вичищав клітки. А човен плив униз Дніпром і вдень, і вночі.
Таємний і обережний похід невеликої варязької залоги на бойовій лодії-дракарі. Ні яскравих, жовтих із чорним, і червоних з білим, щитів на бортах. Ні смугастого червоно-білого вітрила з княжою тамгою - златошитним ререгом. Щити, панцирі, шоломи, мечі та луки поруч на лавах. Щоб ні миті не гаяти при небезпеці.
І на вершку щогли не віявся довгий вузький прапор-хобот. Вітрило ж підняли на реї якесь темне, сіро-синє. Так що здалеку і не второпаєш, що воно: чи яка копиця, чи купа кущів.
Півник добре всіх їх запам’ятав - варягів-молодців. Всі височенні, дебелі, біляві чи русяві. Він їх потім зустрічав, коли бував на княжім подвір’ї в Берестові. Тут стояла половина варязької дружини. Друга частина варягів проживала у Верхнім Місті в княжих домах.
І варяги пам’ятали Півника, впізнавали й через роки, коли вже він на парубка підбився. Та заприязнював він лише з тим велетнем, що кинув його до човна. Він був найбільший тілом та найстарший віком. Чи волосся в нього сиве від років, чи така масть від роду, Півник не міг второпати. А от очі Варяг мав просто білі. Наче все око біле. І тільки чорна крапочка зіниці. Подібних очей більше ніколи і ні в кого хлопчик не бачив. А ще зауважив - коли дорослі, чи варяги, чи наші, розмовляли з Варягом, то дивились кудись убік. Тільки не в очі Варягу. Дядько Півень одного разу спробував дивитись Варягові просто в очі. Та за якийсь час кілька разів струсонув головою, ніби щось відганяючи, дрібно-дрібно закліпав повіками і вже далі дивився кудись на плече Варягові.
А Півник, коли розмовляв з Варягом, то заглядав йому в очі. Варяг помітив таку увагу до своїх очей. Але нічого не промовив. Тільки звів у подиві білі брови.
Соколятник-помитчик прошепотів, коли малий подавав йому курча - сніданок для кречета:
– Що ти йому в зеньки впірився?!! Він чаклун! Може поглядом всю твою силу випити! Стережись його і не лізь до нього!…
Та від гострої застороги Півникові стало ще цікавіше спостерігати за Варягом.
По-перше, Варяг весь час був у шкіряній шапці. Ну точнісінько такій, як оті клепані варязькі шоломи.
По-друге, він весь час сидів у затінку, сховавшись під полотняним запиналом. Виходив із затінку вранці, коли сонце тільки підіймалось і пестило теплими променями обличчя і руки. І в надвечір’я покидав свій захисток біля щогли. Проходив по всьому човну по обох бортах. Прислухався до рипіння кочетів, до плину струменів Дніпрових за тонкими дубовими дошками, постукував кістяшками пальців по шпангоутах, зазирав під мостини, прикладав долоні до линв-вантів і линв-штагів.
Як тільки сонце торкалось обрію, Варяг обережно-обережно витягав із ладунка рожево-молочний, ніби молозиво, камінь. Підносив камінь до правого ока, до лівого. Наставляв його на сонце. Потім дивився крізь камінь на схід. А за тим закидав голову і дивився у самий вершок небесної бані. А тоді кликав Півня і ставив його до стернового весла. Сідав поруч на беседку і керував діями Півня.
Коли зовсім ставало сутінно, Варяг сам ставав до кермового весла. Та Півня не відпускав, а казав дивитись і вчитись. Півник теж був при них. Соколятник-помитчик невдоволено хитав головою і шепотів: «Злигалися закупи-очкурі з відьмаком! Ой, не буде з цього доброго діла».
А веслярі-воїни невпинно гребли, то схиляючись, то розгинаючись, наче пов’язані однією шворкою.
І так і вдень, і вночі. Одні веслують, другі чи сплять, чи просто лежать на лахах поверх мостин. Вдень, коли вилітали на всіх веслах посередині Дніпрового плеса, їх звеселяв Півник. Мов куниця видирався вгору по вантах на вершок щогли. Вмощувався на рею і, тримаючись за штаги, співав веслярам пісні. І ті, що чув від когось, і ті, що сам складав. Спускався на штагах униз головою, обхопивши ногами товстенну линву. Просто летів униз, аж долоні собі обпікаючи об канати.