Писар Західних Воріт Притулку
Шрифт:
Писар встав і заглянув спершу до криниці, а потім обдивився її довкола, міркуючи, як звідти беруть воду. Його криниця, і ті, що він бачив раніше, були неглибокі і воду брали звідти з допомогою жердини, на якій висіло відро. Тут товста мотузка була намотана на дерев’яний вал, збоку якого були дві ручки. Яків помалу почав спускати відро у криницю, намагаючись не відпустити ручки. Коли відро нарешті торкнулось води, почувся глухий сплеск. Яків витягував відро дуже довго. Здавалось, линві не буде кінця. Коли лишалось зовсім мало витків, хтось з протилежного боку вхопився за ручку, і відро вигулькнуло біля цямрини. Він підхопив його, поставив на край і аж тоді зміг випустити ручку.
— Я думав, що то Лавро, — мовив трохи здивовано старий низенький чоловік. — Ми з ним допомагаємо один одному витягнути воду. Доброго дня!
— Доброго ранку! — привітався Яків. — Я лише хотів напитися. Можна?
— Не раджу. Простудитесь!
— Я захотів, коли витягував
— Ходімо до мене! Я саме чай заварив.
Яків посміхнувся і кивнув. Він так перемерз на тому камені, що справді потребував чогось гарячого. Що ж, місто почало оживати, і він знову відновить чутливість.
Він поніс за старим відро, і той усе дивувався, куди ж це подівся Лавро. Але з Лавром нічого не трапилось. Він уже поспішав назустріч, розмахуючи ціпком, такий самий низенький і сивий. Вони були сусідами і ділили велике відро води на двох, а часом ходили по два рази. Якова зворушила їхня делікатність: аби не просити когось про допомогу, вони приходили по воду найраніше. Першого старого звали Євтихій. Жили вони на першому поверсі у будинку за рогом і двері їхні знаходились поруч. Стіни були такі товсті, що вікна нагадували бійниці і майже не пропускали сонячного світла.
— На вечерю прошу до мене! — нагадав Лавро, ставлячи свою воду в кутку. Виявилося, що тут був водогін, але воду для пиття брали з криниці. Водогін виглядав просто: із стіни стриміла залізна трубка, заткана дерев’яним корком, а під нею була кам’яна чаша з діркою, через яку витікала вода. Яків з цікавістю роззирався довкола. Ніша у стіні була завішана вицвілою ситцевою завісою. Замість плити стояв камін, а збоку від вогню примостився закіптявілий чайник. Ще був масивний грубий стіл з двома стільцями, і лава. Біля каміна стояло зручне крісло з вибляклою подушкою на сидінні. Втім, підлога була з дощок, а на полицях стояли посуд і кілька обшарпаних книжок. Взагалі, Якову тут сподобалось. А ще він хотів, щоб старенький добродій на ймення Євтихій не виявився ні надто говірким, ні надто мовчазним. Але його побажання не встигло здійснитися, бо після гарячого чаю з медом Євтихій відправив його спати за завісу, пославши чисту постіль і вкривши зверху гостя ще однією вовняною ковдрою, а в ноги поклав гарячу цеглину, загорнуту в полотно. Виглядало так, ніби він знав, що потрібно Якову. «От і добре», — подумав той, поринаючи в глибокий сон, якого ніколи не мав удома, бо тут перебував під чужою опікою і напрочуд легко з нею погодився.
Книга, яку Симеон читав цілу ніч, називалася «Філософія втішання». Її написав чоловік, котрий повернувся із хрестового походу зневіреним і розчарованим. «Не веліло мені мовити правду моє сумління, то й не буду. Збудував собі в лісі хижку, збирав ягоди, гриби, і за те мене вважають побожним чоловіком. Навідались здрайці, підвісили мене на липі, били по спині й литках, щоб я зізнався, куди подів награбоване в Єрусалимі, та я це стерпів. Розбили єдиний глиняний горщик, і забрали ніж, аби просто щось забрати. Але я й це стерпів. Виміняв потім у добрих людей на горіхи новий ніж і горщик. Обікрав білочок — ось що прикро. А далі подумав, міг би той горщик сам зліпити, а без ножа обійшовся б. Треба у собі витравити усе людське.
Уночі бачив заграву. Здрайці палили село, хоч що можна взяти у тих бідолах? Наче сліпі кроти риються в землі. Я міг би обрати собі пристойніше життя, знайти іншого пана, бо мого вбили, коли ми вертались. Я саме пішов до потоку за водою, бо мого пана мучила гарячка, а тим часом здрайці (для мене всі вони на одне лице) прирізали пана, лишивши тіло без одежі. Навіть хрестик з шиї зірвали, аби позбиткуватися. Так і ліг він голим у могилу, правда, прикрив я тіло своєю сорочкою. Міг вернутись потім до нього в маєток, але, поспитавши людей, дізнався, що там нині господарює менший брат, терплячи страшну нужду. Розпустив усіх слуг і з дня на день маєток відберуть за борги, бо мій пан назичив купу грошей, аби спорядитися в похід згідно свого вельможного становиська, сподіваючись, що забагатіє. Як же їм передати таку страшну звістку, та й почути її від слуги, що не вберіг свого пана? Нікому я не виказав себе. Може, й досі брат живе надією. Господи, що не зроблю, то все невірно ! Навіть ті горіхи, що за ними пополазив по лісі… Творив я ще й гірші діла.
Приходили до мене часом люди, подорожні, що заблукали в лісі, просили, щоб благословив. Так виходить, що тільки в хащах можна стати святим, а в місті, чи монастирі — годі. Чи то моя вбогість викликала в них пошану, навіть заздрість? Якби я відмовився благословити, то мене б вважали втеклим рабом, як і було насправді. Тож я мусив вдавати з себе святого чоловіка, бо вже занеміг з тої нужди і потрясінь, що зазнав їх за шість літ походів. Я лицемірив, хоч терпеливо слухав усі ці жахливі сповіді в гріхах, і відпускав їх. Може, людині ставало від того легше, бо всі ми потонули в гріху, як у болоті. Усе, що я ніс до Єрусалима, згубив. А мій сердешний пан не вберіг того, що ніс звідти. І наших костей ніхто не впізнає тут, на землі.
Здавалось, моя ноша — легшої не буває, та проте міх сумління, що двигав я на плечах, знову став наповнюватися. Приблукались до мене дві дівчинки, десь з 9 і 6 літ. Тинялись сердешні по лісі, доки не натрапили на мою хижку. Були такі змучені, що вже не боялись. Втім, діти завше довірливі. Лишив я їх у себе, бо хіба поясниш, що не треба мені клопотів? Нагодував чим мав, а тим харчем погордував би і жебрак, поклав спати, а сам цілу ніч сидів на порозі, слухаючи, чи не йдуть здрайці, бо страшно подумати, що вони зробили б з малими. Цілу ніч думав-гадав, що робити. Кругом руїна, навіть монастирі пограбовані. Чи ж є на світі такий притулок, де можна було б сховатись і лишатись там, доки схочеш, щоб жодна підозра, жоден косий погляд не торкнувся тебе? І щоб був той Притулок тут, на землі. Пройшов я пів світу, брів по колінах у крові, і не чув про таке місце ні від християн, ні від язичників. Здавалось, навіть така думка не може зародитися в людському серці. Чи не вперше пошкодував я, що не маю золота і срібла, аби побудувати неприступну фортецю, ще й закриту хмарами від людських очей. Котрась з дівчаток скрикнула у сні, а інша обізвалась до неї. Знову поснули. Якби їм заснути навіки і опинитись в Раю… Від тієї страшної думки кинуло мене в дрож, і замість неї постала інша: невже людина не може уникнути страждань? Я став мудрішим, пізнавши страждання, але мудрість якраз полягає в тому, щоб уникнути страждань. Спаситель приніс себе в жертву, аби ми не страждали, але, видно, жертва його була даремною, хоч і святою. А що я сам, нікчемний, можу вдіяти? Вислуховувати і втішати, служити однаково багатим і вбогим. Багатим, бо утішений злидар не шукає правди, а бідним, бо їхнє терпіння треба укріпити. Та і ті, й ті — як один Христос, бідні й замучені. Так я міркував, однак чого варті були мої міркування? Треба було допомогти дітям. Лишатися в лісі їм небезпечно, та як я дам собі з ними раду, коли сам ледве животію? То я надумав урешті, як позбутися свойого тягару, бо вирішив не брати на себе ніколи того, чого не можу донести. Найліпше було б відвести дівчаток до міста і віддати до якоїсь порядної родини, але мій жалюгідний, здичавілий вид викликав би підозру. Краще вивести їх просто з лісу, хай би самі йшли. Немає іншої ради, хіба покластися на таку рідкісну нині річ, як людське милосердя.
Отож, дав я їм виспатися, а тоді сказав усе, як є. Не такі вже малі — зрозуміють. Сказав, чого стерегтися, як просити їсти. Так я робив у своєму попередньому житті, доки не второпав: стань непотрібним і будеш невидимий для доброго й злого. Але так потрафить не кожен, особливо, діти.
Вийшли ми з лісу, показав я їм дорогу до міста, насипав у кишені горішків. Гарний був день: тепле сонечко, якесь не осіннє. Вони попросили ще трохи їх провести. І слушно, бо зараз наздогнав нас загін вояків. Сховатись не було де. Тоді я наказав дівчаткам заплющити очі й сказати тихенько: „Мене нема“. І сам так сказав, хоч не боявся за себе. І диво: ніхто нас не побачив. Не знаю, як це пояснити. Мали побачити, а не побачили. А дівчатка навіть не злякались. Їм сподобалася ця гра. І знову над’їхали вояки, ще страшніші за перших, бо чинили кривду кожному, навіть шолудивому собаці. „Мене нема“, — сказали ми знову, а потім діти аж засміялись. „Глядіть, не забувайте, — наказував я, — і так з Божою поміччю прийдете до міста“. Та вони вчепились у мене, прохаючи, щоб я ще трохи побув з ними. Я подумав, а раптом вони забудуть сказати чарівні слова, бо цими дорогами сміло ходять тільки вояки, щоб відбирати у людей останнє. Із тихого золотого лісу я вів дітей у світ, переповнений недовірою та ненавистю. Ось так я змінився, і на битому шляху, посеред спаплюжених бур’янами нив, збагнув, що не приймаю цього світу аж настільки, аби зміг віддати йому на поталу невинних дітей. То не була батьківська любов: я до самої кості пройнявся їхньою беззахисністю. Далі ми не стріли нікого. Я зауважив, що у тих краях не було піску, і мали траплятися хоча б якісь ознаки людського побуту. Де пісок, там важко дістати воду. Я сам знемагав колись від спраги серед пісків. Гра в невидимість обернулась для нас чимось загадковим і незвичним. Дівчатка довірливо тулились до мене. Нічого не просили і не питали, тільки наче танули. А тим часом дорога зникла, і кругом був сірий пісок. Тепер ми могли стрінути лише верблюдів, дивних тварин, небачених у наших краях. Сонце пекло вже несамовито. Зненацька перед нами виріс древній мур з тесаного каменю, і кута залізом брама, від якої віяло прохолодою і неземним спокоєм.
— Що це таке? — спитала старша дівчинка.
Я хотів відповісти „Не знаю“, але у вухах продзвеніли слова: „Це — Притулок“.
— Там вам буде добре, — сказав я і постукав у віконечко при брамі.
Чому я не увійшов? Адже зазирнув туди і побачив густий сад з прив’ялою осінньою травою. Та усе це зникло, коли дівчаток забрав поважний чоловік, схожий на ангела своєю доброю усмішкою, бо люди так не вміють посміхатися, лише ангели і діти.
А далі зникли мур, ворота… Вони залишилися в моїй голові. Тепер я знаю, що Притулок існує, місце, де можна жити, скільки завгодно. Знати про нього — це майже все одно, що знати, де він.