Писар Західних Воріт Притулку
Шрифт:
— Цікаво… — пробурмотів Писар. — А це далеко?
— Та ні, але снігом замело дорогу. Он там! — і хлопець показав рукою у білу мряку, однакову всюди.
Однак, Яків стримався і дозволив себе відвести до сліпого Нестора, який, швидше за все, теж нічого не знав. До того ж він чув, що в Притулочку свої правила, і туди не кожного пускають. Взагалі, Притулочок не часто згадували у розмовах. Була це тема болюча: дитина не повинна жити в Притулку. Діти — особливі. Безмірно скривджені світом дорослих, надто сильні, щоб загинути, і надто слабкі, щоб жити у ньому. Хлопчик теж міг жити раніше в Притулочку, бо нічим не нагадував Йосифа. Був, напевно, його прийомним сином.
— У місті буде феєрверк! — сказав малий. — Вам треба на це подивитися!
Яків почав пригадувати усі феєрверки, які колись бачив.
— Не знаю, — відказав, стріпуючи із себе разом зі снігом далекі дитячі враження. — Побачимо.
Сліпий Нестор виявився зовсім молодим. На очах у нього були чорні окуляри, що зовсім не пасували до грубої, місцями порваної одежі. Стояв надворі, байдужий до снігу, перед хижкою, що майже ховалась у землі. Навіть здалеку можна було помітити неймовірну чутливість цього чоловіка, що, здається, чув, як падає сніг і торкається землі. Він не потребував очей, аби бачити. Чи природня вада, чи люди відібрали у нього одне, наділивши більшим. Так видалось Якову й він раптом гостро відчув власну недосконалість. Тільки подумав: цей чоловік не читає книг не тому, що не хоче, а тому, що не може. Либонь, у бібліотеці є книги і для незрячих. Там усе може бути. І Якова охопив жаль за бібліотекою, таким затишним спокійним місцем, де нема ні хаосу, ні сум’яття, куди заходиш неквапливо, з надією. Усі великі бібліотеки світу пройшли повз нього, усі чудеса світу, усі екзотичні краєвиди, усі музеї. Йому судилось жити на Смітнику Господа Нашого, як називав Звалище один деморалізований священик, відлучений від церкви. У цьому була своя трагічна краса, якщо дивитись очима митця на кшталт Достоєвського чи Кафки, своя поезія, якби ж у приреченому світі ти сам поступово не ставав приреченим і не пристосованим до кращого, достойнішого людини, способу життя. Печать убогості лягала спершу на одяг, далі на обличчя, а тоді вже на свідомість. Яків потрохи ставав своїм серед волоцюг, втрачав над ними перевагу, але і такою ціною не зумів повернути собі брата.
У Притулку не було ні своїх, ні чужих. І сліпий чоловік радісно посміхався назустріч.
— Доброго вечора! — привітався Яків.
Ніздрі сліпого Нестора тремтіли. «Чим від мене може пахнути? — подумав Писар. — Західними Воротами, димом моєї печі, старими книгами?..» Нестор вловлював звуки й запахи так жадібно, що чимось нагадував тварину, і це було неприємно. І голос у нього виявився високим, жалібним, як у тих сліпих жебраків, що стояли на розі вулиць, виставивши поперед себе тоненькі ціпки з гумовими наконечниками. Про сліпих та німих завжди думають, ніби вони знають більше за інших. Пророки часто бували незрячими, бо, оскільки не могли дивитись назовні, добре бачили всередині.
— Дядьку Несторе, я прийшов не сам, — сказав хлопець. — Ходіть подивитесь, що я назбирав у лісі!
І взявши сліпого за руку, повів його до хатки, схожої на гобітову нору, до якої треба було входити східцями вниз. Дух землі був такий сильний, що Якову аж засвербіло в носі. Єдине віконце, засипане снігом, майже не пропускало світла.
— Запали свічку, хлопче! — сказав Нестор уже іншим голосом, глибоким і сильним. — Сідайте, чоловіче, отут коло печі. Не думав я, що доведеться нині провести цей вечір у товаристві аж двох гостей! Щасливий день для мене…
«А для мене це день розчарувань», — подумав Яків.
Хлопчик почав виймати з кишень різні речі.
— Ну, що ви на це скажете?
Сліпий, не задумуючись, випалив:
— Кора з бука.
— Правильно, а це?
— Вільхова шишка.
— Правда! У мене є ще щось особливе…
Хлопчик виклав на стіл малесеньке пташине гніздечко.
— Гніздо.
— Я сам знаю, що гніздо. Але чиє? Вітер скинув його з дерева. Можете взяти в руки.
Сліпий простягнув вузьку долоню і гніздечко зручно лягло на неї.
— Волосинка, — сказав він. — Там має бути волосинка.
І зайшовся важким кашлем.
У цей час Несправжній Писар Західних Воріт Притулку, як жартував Симеон, спостерігав як заходить сонце, пройшовши найкоротший зимовий шлях. Він не міг примиритися з темрявою, що обезвладнювала людину, прирікала на бездіяльність, приховуючи від очей тривкі й нетривкі зв’язки між предметами. Нетривких було більше. Осінній розпад рослинної плоті був таким тотальним, що майже цілком зникала зелена барва. Симеон навіть хотів посадити ялинку чи сосну, щоб так не тужити за зеленню, але потім подумав, що це може зашкодити іншим рослинам, землі і воді. Коріння, приховане у землі, — неабияка сила, що може розірвати на шматки скелю. Скель, щоправда, у цій болотній місцевості не було, однак невідомо, як поставилися б до сосни дикі качки і гуси, що звикли тут перепочивати весною і восени. Краса, яку помічали очі Симеона, була непримітною, неяскравою, можна сказати навіть, упокореною. Проте насправді в озері й поза ним відбувалися справжні драми, і він намагався їм запобігти. Поступово Симеон сформулював для себе нехитру філософію, згідно якої він був безсмертним, і озеро також, всупереч загальновизнаній думці, ніби все на цьому світі мусить колись зустрітися зі смертю. Коли плоть розпадається, істота лише змінює форму, а отже, смерть — це ніщо. Навіть порожнеча є місцем, яке можна заповнити, а от ніщо — це ніщо. Свої думки Симеон тримав при собі, бо тільки так їх ніхто не зможе перекрутити. Хоча взимку його часто охоплювали тривога і сумніви, бо скільки не наповнюй темряву, без світла в ній нічого не побачиш. А тому невеличка переміна була дуже до речі. Найтяжчий час, коли день зовсім малий. Із ним стискається свідомість, нею опановує якась сонливість, тіло стає безсилим…
От уже й сонце сіло. Ще трохи малинової барви на обрії, а далі — ніч. Коли живеш тут довго, то здається, ніби сонце сходить біля Східних Воріт, а заходить біля Західних. Та насправді сонце не має аж такого поважного стосунку до Притулку. Воно освітлює безліч інших земель, життя в яких не схоже на це. Воно освітлює смітники, обличчя людей, які вмирають від голоду й спраги. Тому краще не думати про сонце, і про Бога також, не приписувати їм людські почуття. Навіщо? Щоб вони також помилялися? Хто помиляється, той мусить виправити помилки…
Колись у них вдома був сад. Там росли яблуні, груші і сливи, від яких сім’я дуже залежала. Батько з дядьком доглядали сад, а потім продавали урожай. Вони ставились до саду, як до джерела існування. Залежали від урожаю, а от сад цього не розумів. Кожне дерево мало хвороби і примхи, на які треба було зважати, щоб сім’я не подалася на жебри. Хтось милується деревами в цвіту, отримуючи від того естетичне задоволення, але садівник знає, що весна може зненацька повернути на зиму і цвіт виявиться пустим. Садівник, як і селянин, цілком залежить від погоди. До того ж сливи родять один раз на три роки, а яблуні — через рік. Тому половина саду родила, а половина відпочивала. Коли дерево було старе або хворе, його зрізали. У деяких дерев зрізали верхівки, від чого ті довго хворіли. Подібно у селі люди ставились до тварин, знищуючи непотрібних. Згодом Симеон зненавидів слово «культура», первісне значення якого було «вирощувати». Чим більше людей, тим більше потрібно для них усього вирощувати. Кінець-кінцем сад знайшов несподівану смерть. Влада наклала податок на кожне фруктове дерево, незалежно від того, родило воно чи ні. І батько з батьком вирубали сад, що саме зацвів, бо не могли сплатити податків. По тому сім’я переїхала до шахтарського мистецтва, останнього притулку злидарів. Але сад не можна було вирубувати. Його привиди переслідували цілу родину. Батька присипало в шахті. Мати дістала сухоти. А дядька скалічило. Він так і не встиг одружитися. Але то вже інша історія, одна з багатьох.
Симеон запалив свічку і сказав до вужа, що спав у старому чоботі:
— Мусиш тепер нам в ласку стояти, еге ж?
Мовив це не з гіркотою, бо сам іноді втручався у життя інших істот, щоб їх порятувати, а не використати. Симеон не міг бути лише частиною краєвиду. Іноді уявляв себе Писарем Західних Воріт, який шанобливо виводить пером імена людей, що повертаються туди, звідки вийшли. Здавалось, навіть повітря тремтітиме, коли він відчинить двері у пустку, привабливу лише тоді, коли ціла земля прокидається після зимового сну.
Спершу Яків нічого не розумів у цій грі на вгадування. Про нього забули. Це б його не дратувало, якби він не поспішав. До того ж, у тісній хатині не можна було навіть витягнути натомлені ноги. Він погано обтрусив сніг з черевиків, і тепер той плавився на земляній долівці, перетворюючи її на болото.
— Волосина? — здивувався хлопець. — Не бачу…
Сліпий швидко обмацав пальцями гніздечко, вистелене пухом.
— Ось вона! Ця волосина належала старій людині. Сиве волосся завжди грубше.