Писар Західних Воріт Притулку
Шрифт:
Отже, ця історія була про наївного хлопця, котрий втік з дому, аби не потрапити до монастиря, куди посилали його батьки, щоб не ділити спадок між ним і старшим братом. Бува й таке. Недосвідчений втікач ставав здобиччю шахраїв. Пустившись самі берега, вони прагнуть затягнути до брудної води чистих душею, котрі не вміють розпізнавати зло і твердо сказати «ні». Цей Ганс, що потрапив у тенета шахрая і потенційного вбивці, був від Симеона надто далеко, він аж позіхнув, хоч було ще рано спати, і свічка мала, як просив Писар Західних Воріт, догоріти до кінця. Можливо, хтось поспішає до Воріт, змерзлий і втомлений.
«…мали вирушити вранці. Ганс не хотів нікуди йти. Повільно застібав ґудзики на куртці, чекаючи якогось дива. Господиня була
— Куди йти? — рішуче спитав свого супутника-шахрая, чию підозрілу зовнішність прикрашала жовто-зелена шовкова хустка на шиї. Той подивувався раптовій зміні у жовторотій здобичі, яку збирався продати в солдати у першому-ліпшому місці, де беруть рекрутів, й відказав іронічно:
— Куди очі дивляться!
Власне, очам не було за що зачепитися, а обрій заволокло туманом. над яким здіймалось бліде сонце, що згодом сліпитиме очі. Ганс відвернувся від сонця і пішов вліво. Від яскравого світла йому завжди боліла голова…"
Свічка догоріла, а в потемках Симеон не знав, де шукати нову, бо ж він жив не тут. Власне, свічка з’їла кисень у хаті, підготованій до зими, з наглухо зачиненими вікнами. Рами аж були слизькі, бо вже не вбирали вологу через те, що надворі було зимно, а в хаті парко. Треба менше палити. Яків жив у теплих краях, а йому, Симеону, до холоду не звикати, хоча від постійної вологої присутності озера, часом викручує руки й ноги. Він ліг на ліжко, де вчора ще спав Яків, накрився своїм старим сукняним плащем. Книга спустошила його і не хотіла вступатись У голові борсались слова, самі вибудовувались у рядки та сторінки, наче він продовжував її писати. Сніг усе засипав і щось треба було починати заново.
— Tabula rasa, — прошепотів Симеон.
Якби книга не збурила його свідомості, якби не сліди напруження, що лишились після відходу Якова, він написав би на цій чистій дошці єдине слово — озеро, і поринув би у сон. Але білий неторканий сніг захопили демони, котрі зводять мандрівників та інших необережних хлопців з розуму. Запізно він збагнув, що для таких як він, мешканців Притулку, які вирішили, що їм дуже пощастило, книги з магічної бібліотеки можуть стати дірою, проломом у той світ, і врешті втягнуть туди на поталу сум’яттю, зневірі, сумнівам. І це найчастіше траплятиметься вночі, коли чоловік геть безборонний.
Він разом з Гансом і харцизякою Ріхардом здалеку прийняв дах напівзруйнованої романської церковці за цілий маєток, де можна було зіграти якусь роль: мандрівного купця, и кравця, ветеринара чи зубожілого дворянина, що втік з турецького полону. Та після виснажливої подорожі, коли доводилося вгрузати по пояс у снігу, дерева виявились єдиними орієнтирами, що залишились після тридцятилітньої війни та пошестей. Якісь дрібніші речі, що могли б знадобитися або засвідчити події минулих літ, сховав товстий сніговий покров. Ганс цього не знав, а його супутник не відчував жалю до кістяків, що спочивали без християнського обряду з заліпленими снігом очницями. Йому навіть на думку не спадало подібне. Він був живий-живісінький і не вірив у пані з косою.
Але Симеон бачив задрапіровану руїну, його охопила безмежна туга, а ті дві істоти, котрі безтурботно прямували до гарячого пекла, злились для нього в одну скорцюблену постать, що почувала кожною клітиною голод. холод і глибинний страх Ось вона увійшла до церкви з уламками зотлілих лав, викресала вогонь серед сміття, схилилась над ним, відігріваючи замерзлий хліб і пляшку вина, наче готуючись до причастя. На стіні висіло дерев’яне розп’яття, закутане саваном павутиння, більше схоже на суху гілляку, ніж на зображення Бога, якому поклонялися схід і захід Європи, а тепер ще й Америка.
— Ти сам цього хотів, — сказала істота, не випускаючи пляшки. Одна половина істоти була з минулого, а інша з майбутнього, тому для теперішнього не залишалось місця: То була одна мить, схожа на тупий біль, що не відпускає, пухлина, в якій зійшлися, щоб мучити один одного Ганс, Ріхард, Ісус, безліч людей, що жили надією, а заслужили натомість пустку і смерть
Симеон дивився у те світляне коло, довкола якого танув сніг, і починав розуміти, що ці люди ніколи не знайдуть дороги до Притулку. Кожен їхній Притулок буде лише тимчасовою схованкою від негоди чи переслідування.
Після вина та мерзлого хліба, що колов ясна, мандрівці задрімали, посхилявши голови на коліна. Якби вони не були такі втомлені, то почались би сваритись, а Ріхард мав би значну перевагу — гострого ножа, що ним різав і хліб, і людей, бо такий час, коли на війні зачали покоління і воно само вже доросло до братовбивства і батьковбивства, і то ще не був кінець війні.
Проте Ганс не мав ні дикості в серці, ні ненависті, ні хитрощів. Не був він також блаженним, з тих, ким гребує смерть, за чиїми плечима стоїть один ангел-охоронець, а серце пильнує інший. Він годився для монастиря, але, не спізнавши світу, ніколи не зумів би стати добрим ченцем. Бракло йому зосередженості у вірі і досі не трапився наставник, котрий перетворив би дичку на культурне дерево…
Обидва дрімали, але не спали, бо не довіряли один одному. Ганс пішов навмання, а Ріхард за ним, бо вовк йде за ягням, а не ягня за вовком.. І не було жодного знаку в тому, що спинились вони в церкві з дірявим дахом і дверима, що хитались на одній завісі. У такій ситуації не повинно би бути вовка та ягняти, а одна істота, котра мусила дожити до ранку, а тоді вирушити далі на пошуки людей, що мають власні теплі домівки й змилуються над зимовими блукальцями. Щоб не заснути, Ганс думав, навіщо він потрібен Ріхарду, адже не має ні багато грошей, ні доброї одежі. Про небезпеку, яка на нього чигала, хлопець навіть не здогадувався, бо був дворянином і не відав нічого про рабську муштру і колодки. Ріхард розповідав йому про красунь, яких повно у великих містах, котрі сохнуть за такими бравими хлопцями, як Ганс, про фокусників-картярів, про танці на моріжку перед палацом, освітленим кольоровими вогнями, про заморське пахуче вино, скарби, які можна відшукати за допомогою лозини, натертої особливим зіллям, зібраним в Іванову ніч… У цьому світі не було війни, монастирів, принуки до книг, голоду й холоду. Однак Ріхард знав, що за це все Гансові не доведеться платити. Він не одного звабив розмовами про те, чого сам не бачив, і вже збридився повторювати небилиці, але ж мусив з чогось бідака жити! Не він, а хтось інший потребував свіжого м’яса, що тільки-но випурхнуло з-під материного крила. Ріхард був свідомий свого вчинку, як Розіп’ятий свого, і без жодних докорів сумління міг оглядати трухлявий хрест й лице, заляпане пташиним послідом.
— Ти сам цього хотів, — пробурмотів він знову, все ближче підсуваючись до вогню. Попри те тепліше не ставало. Вони не здогадалися навіть підперти двері, щоб не залітав вітер, а тепер навалило стільки снігу, що стулки застрягли. Бідолашний Ганс сумнівався, чи вірно він вчинив, подавшись у світ зимою, коли навіть не воюють через холод та інші невигоди. „Але ж я сам цього хотів“, — подумав хлопець з гіркотою. Такий балакучий та дотепний у корчмі, в дорозі Ріхард виявився мовчуном, а зараз вдавав, що спить. Це бентежило Ганса. Коли люди в дорозі бесідують між собою, час минає швидко… Коли мовчать, кожен сам по собі.