Писар Західних Воріт Притулку
Шрифт:
Яків намагався вгадувати бажання тих, що відходили, прочитуючи їхні поверхневі почуття, але він не йшов з ними від самих Східних Воріт. Ця подорож тривала часом роками, десятиліттями, навіть сотнями літ. Він чув, що нещасливі люди не схожі одне на одного, але бачив, що люди, які змирились з нещастям, схожі між собою. Та мова йшла лише про той світ. Тут усе було по-іншому. Цим людям виділили майже вічність, аби вони оновились. А скільки часу на роздуми мала Агнеса? Кілька хвилин, кілька годин? Як несправедливо! Повернувшись додому, вона знову б занурила свої прекрасні руки в гидкі помиї, одна з каріатид того світу. Про це не мовилось у книжці.
Книги з магічної бібліотеки були наче стиснута пружина, яка могла боляче вдарити чи накликати безсоння на читача, свого слугу й співтворця, змусивши ледачий розум осягнути дивні зв’язки між речами й людьми, цілковито зневажаючи простір і час. Та й сам Притулок відрікся від загальноприйнятого часу, маючи власний. Він зневажив навіть Смерть, хоча між ними могла існувати угода на відтермінування. Смерть і так мала забагато роботи на полях битв та в шпиталях для невиліковних хворих. У тому світі нею крутили, як могли. Убивці вважали себе володарями над чужими життями, легко перерізаючи ці тоненькі ниточки. Зневага до людини здатна породити багато смертей. Можна навіть припустити, що існує не одна смерть, а, принаймні, кілька, і що поміж них є несправедлива Смерть і смерть бажана, що нагадує сон. Від несправедливої можна втекти, увійшовши через Східні Ворота Притулку, а до бажаної вийти через Західні.
Яків не знав, яка смерть спостигла його брата. Чи він наклав на себе руки, нетерплячий, надто крихкий, надто вразливий, щоб пережити самоту? Він теж був у Притулку, що мав назву Звалище, до якого легко увійти, та незмірно важче вийти з нього. Яків вчився на його помилках. Йому вдалося вийти і стати охоронцем Західних Воріт від сновид і одержимих.
Мороз сильнішав і небо на сході остаточно згасло, тому він не встиг розкидати увесь сніг, що намислив. Кругом залягла моторошна тиша і за туманом сховались вечірні вогники в хатах сусідів. Писаря Західних Воріт охопило добре знане почуття відірваності від людей. Понад усе він боявся бездомності. Ненавидів подорожі, готелі, а піти з дому — був просто неймовірний вчинок. Якби його не загнали в глухий кут, він нізащо б не зважився. Колись стояв посеред міста, розцяцькованого всіма можливими вечірніми вогнями, і його омивали голоси чужих людей, рипіння гальм, музика, а він не знав, що має робити з власним життям. І найбільше, мабуть, потребував нори, де міг би сховатись. Щось схоже відчував кожен, хто нетвердими кроками йшов до Притулку. Яків уже встиг спізнати глибину болю, але ще не опустився на дно розпачу, щоб відчути себе на місці жителів Притулку. Своє життя він міг прожити інакше, а вони не могли. І це навіть тут накладало на нього печать сирітства.
Настала довга зимова ніч. Яків не сподівався, що так швидко засне. Він не любив глибокого сну, цього провалля, схожого на смерть. Такої смерті не хотілося б: раптове цілковите знищення свідомості гірше, ніж повільне згасання. У глибокому сні стаєш зовсім беззахисним, адже людина — це той же полохливий звір, що завжди чекає нападу, і не може позбутися інстинкту. Отакий сон мав тієї ночі Яків. Не дивно, що його не збудив ні тихий стук у вікно, ні голосніший, та, зрештою, пута Морфея послабшали, й наш Писар розплющив очі в темній хаті. А вже потім до нього долинули голоси за вікном:
— Нікого нема…
— Кудись пішов.
Яків схопився, відслонив фіранку. То міг бути хтось із сусідів.
— Зараз відчиню! — гукнув він у темряву.
Двері не мали ні замка, ні засува, але ніхто їх не смів відчинити без попередження: Так було заведено в Притулку. Холодне повітря обпекло Якову лице.
— Заходьте! — сказав він, хоча не бачив, хто прийшов. «От халепа! — подумав. — Люди прийшли, а я сплю».
Невірно подумав, бо кожна людина мусить спати, як не вночі, то вдень. Відступив назад, пропускаючи гостей. Спершу зайшла стара жінка, закутана картатою хусткою, а за нею — маленька дівчинка. Третім був молодий хлопець. Добре розгледів Писар їх, коли аж запалив свічки. Хлопець не зачинив за собою дверей і до хати увірвався клубок сивого морозного повітря.
— Чоловіче добрий, — сказав він, — відчини нам браму.
— Не відчиню, — розсердився Яків. — Зачини двері, не напускай холоду!
Роздягайтеся та сідайте. Я зараз розпалю.
— Перепрошую… — і Яків зрозумів, що той хлопчина ще завдасть йому клопоту. З такими треба бути твердим
У грубці ще залишався жар, то Яків легко розпалив. Невдовзі в хаті стало ясніше й тепліше. Він поставив на плиту два горщики: один для чаю, інший для каші, а тоді кинувся звільняти з одежі дівчинку, що ніяк не могла задубілими пальчиками розв’язати вузол хустки. Посадовив її коло вогню на ослінчик.
— Чого це ти стоїш, Ізидоре? — озвалась стара й підвівши хлопця до вогню, стала розстібати ґудзики на його пальті. — Зігріємось, та й підемо далі…
— Там літо і тепло, бабусю! — нагадав Ізидор.
Видно було, що вона більше дбала за хлопця, ніж за малу. Що їх могло пов’язувати? Дитина була завелика, щоб бути дочкою хлопця, хіба що його сестричка. Виглядали вони геть втомленими і аж посиніли з холоду. Напевно, важко було спинатись на пагорб, бо стежку з нього Яків не встиг розчистити. Усе це промайнуло в голові Писаря, залишивши неприємний осад. Він почув себе винним, і тому безладно заметушився по хаті, не помічаючи, з яким острахом дивляться на нього прибулі: ану ж, не захоче відчинити Західні Ворота. У цьому була правда: Яків не міг так просто розлучитись з тими людьми, не пізнавши їх бодай трохи. Вони мали стати частиною його життя. Він так само жив у тому світі, вічно ненаситний, нездатний заповнити порожнечу, залишену братом.
Збагнувши, що доведеться почекати, хлопець застиг із горнятком чаю в руках, байдужий до всього, що відбувалось довкола нього. Яків одразу помітив, що саме він є тією рушійною силою, яка провадить усіх трьох з Притулку. Невблаганною й немилосердною ще більше від того, що Ізидор викликав почуття жалю, наче був невиліковно хворий, і ця хвороба називалась одержимістю.
— Ні, — сказав Яків, звертаючись до нього. — Там, за Воротами так само зимно і багато снігу. Вам усім треба відпочити, виспатись, перш, ніж рушати далі. Пожалій хоча б своїх… супутниць. Вранці я запишу вас до книги.
Він помовчав трохи і додав обережно:
— Ви могли б повернутись назад. Багато людей так роблять, коли піддадуться хвилинному настрою чи почують голос у сні. Я повинен пересвідчитись, що ви справді цього бажаєте.
Це не входило в його обов’язки, однак саме так треба було говорити з ними.
— Ми ж не залишимося тут, бабусю, правда? — стривожився хлопець.
— Ні, синку. Пан писар каже те, що належить говорити в такому місці і на такій посаді. Якби він заглянув глибше, то сказав б те, що підказує йому серце. Або промовчав…
«Вони божевільні», — подумав Яків.
Врешті хлопець ліг спати. Дівчинка — теж, не проронивши ні слова. Була схожа на квіточку, що з’явилась восени і не встигла зацвісти. Тільки стара відмовилась лягти. Навіть відсунула стілець від печі, щоб не розморило від тепла.
— Вам нема чого боятись, — лагідно сказав Яків. — Я вже не засну до ранку й приготую сніданок.
Нічого дивного, що він викликає недовіру. Сам розумів, що люди уявляють Писаря Західних Воріт іншим, майже священною особою. Вранці він покаже їм книгу. Густо списані сторінки важить для цих людей більше, ніж не вельми вчена мова Писаря. Він підвівся й показав на двері, що вели до бібліотеки: