Писар Західних Воріт Притулку
Шрифт:
— Як ти вважаєш, Якове, — спитав чоловік, якого він застав у Павла, — тут щось вдасться зробити?
— Стіни міцні, бо обмазані глиною, а, отже, на нову стелю з горища треба накласти глини, змішаної з половою. Я й забув про ту кляту полову.
— У мене є. Скільки треба?
— Та мішків зо два.
Яків так перейнявся лихом Симеона, що не подумав, чи відповідає його обізнаність у будівництві дійсності. Але той запитав — і Яків відповів. Зараз він був лише сусідом, що допомагає іншому сусіду.
— Стривай, а як ти їх донесеш?
—
Тут вийшов Сава, трохи спантеличений, але побачивши напружені обличчя сусідів, яким не квапилося щось зробити задля Симеона, сказав дипломатично:
— Піч не завалилась. Добру піч ти поставив, Павле!
Той аж почервонів з утіхи.
А Сава вже розпорядився:
— Дві крокви поміняти, настелити стелю і зробити дах.
— Матінко моя! — зойкнув Симеон, але ніхто не звернув на той зойк уваги, тільки Яків з неспокоєм глянув на дорогу, чи не простує часом до Воріт якась жива душа. Бо це було б зовсім не до речі.
Зрештою, кожен з присутніх цінував свій час. Заскреготіли пилки, загупали молотки, зашаруділи сніпки непокірного очерету, які зв’язував Сава. Ці звуки звели нанівець погідну тишу осіннього дня. Вітер пробігав взад-уперед озером, збурюючи його, щоб не дрімало, а вода наливалася темнотою, починаючи з дна.
Хатинка Симеона здалеку виглядала, ніби ось-ось сповзе до води і попливе, додаючи неспокою Якову, коли той вертався назад, цілий заляпаний глиною. Він нахилився над калюжею, щоб помити руки й поруч впали перші краплі дощу.
— Пощастило Симеону, — почув позад себе голос.
Яків аж підстрибнув. То був усього лиш той чоловік, якого ніхто не називав на ім’я.
— Кажу, як тільки Ной побудував ковчег, одразу почався дощ. Нічого не буває випадково!
— Так, — відповів Яків, трохи здивувавшись, що чоловік тут, бо усі вже розійшлися.
— Нам з тобою, здається по дорозі, — делікатно кашлянув чоловік, — Писарю Західних Воріт Притулку. Я планував піти ще вчора, але, бачу, що без мене ви б не впорались Гадаю, це не випадковість, бо прийшов я до Притулку вночі й вийду з нього також уночі.
Якову перехопило подих. Він не міг звикнути до того, що хтось покидає Притулок.
— Вибач, що турбую, та за це зроблю тобі невеличку послугу: витлумачу один із твоїх снів. Ти посилав до мене людей із записаними твоєю рукою снами…
— І жоден не повернувся назад.
— З цього можна зробити висновок: на ранок голова світлішає.
— І не один висновок.
— Так, але ти не впізнав мене, бо жодного разу не прийшов до мене. Якби я не сказав, ким є, ми так і попрощалися б, — трохи образився Яків на сусідів. — Я не ворожбит.
— Зі мною теж поводилися надто поштиво, аби нас познайомити. Але я знав твоє ім’я і почерк. Я вважаю, що почерк людини можна відгадати по її ході, розмові, роботі… Тепер ти розумієш, чому я йду?
— Еге ж. Тобі набридла поштивість.
Тлумач снів зареготав.
— Ні, я робив свою справу, як вмів. Мене хвалили, але це ще нічого не означало. Легко заслужити довіру, коли кажеш людям, що вони хочуть почути. Але з часом треба міняти ремесло.
— А хто ж тоді буде тлумачити сни?
— Хай хто хоче тлумачить. Мене це не обходить. Що станеться, коли тобі набридне бути Писарем?
— Мені не набридне. Хтось прийде мене замінити, коли настане час. Писар служить людям, а не Воротам. Я відмовляю людей, щоб не виходили передчасно. І ти допомагав мені в цьому. Хтось мусить допомагати сновидам.
— Я увійшов через Східні Ворота, — сухо мовив Тлумач снів.
Артемізій його звали. Аж тепер згадав Яків те ім’я. Зрештою, ніхто крім сусідів, так само не знав, як звати Писаря. А це недобре — бути в очах людей без імені.
Слова Артемізія змусили його замовкнути. Схил був слизький, хоч дощ так і не почався по-справжньому. Мабуть, то просто була запізніла осіння роса. Поки вони піднімались на пагорб, геть стемніло. На ґанку стояв ліхтар і перш, ніж увійти в дім, Яків запалив його. І він сказав те, що заважала сказати дорога угору:
— Вони були сновидами. Навіть ті, хто приходив удень. Не всі, але багато. Хіба це не дивно?
— Тому ти намагався їх втримати. А коли не міг впоратись, посилав до мене. Тепер доведеться робити усе самому. Може це й краще, а то хтось подумав би, що між нами є змова.
— Яка змова?
— Ну, тоді угода. Ні, я не піду до хати. Посиджу тут.
— Перекусив би перед дорогою…
— Ти, певно, вважаєш, що це просто дорога. Звичайна дорога, перед якою треба наїстися і взяти з собою міцне взуття та якісь речі на спомин?
— Так годиться. Щодо речей, принаймні.
— Це все не має жодного значення. Ні тут, ні там.
На якусь мить Яків відчув захоплення цим чоловіком, бо той знав, куди і навіщо йде. Він не боявся.
Писар поставив ліхтар між ними обома і розповів про плащ, якого старий не взяв з собою. І як той плащ опинився на ньому в сні. Коли розповідав, то раптом зрозумів, що старий був уже далеко звідси, тому й плащ виявився непотрібним. Отак він сам витлумачив собі сон. Він ніби й не говорив довго, але ці хвилини були повнішими за усі роки самотності, упродовж яких він намагався просвітлити свій розум. Виходило, ніби Яків змарнував час.
Тлумач снів вислухав його, а потім сказав:
— Спали цей дім і ходи зі мною. Без нас буде тільки краще.
Яків злякався і не міг слова вимовити. Та слова знайшлися, як тільки його охопило обурення:
— Тут живе вуж. Я його позавчора знайшов у калюжі. Не хочу, щоб він загинув у вогні.
Артемізій засміявся:
— Безперечно, знайдуться й інші причини, щоб цього не робити.
— Але ця найголовніша. І книжки...
— Насправді, я зовсім не хочу, щоб цей дім згорів. Де ж тоді житиме інший Писар? Коли чоловік стає сновидою, денним чи нічним, йому усюди ввижаються знаки.