Писар Західних Воріт Притулку
Шрифт:
Якогось дня пополудні він запалив у грубці, що вбирала вологість в бібліотеці, протер кам’яну підлогу, а тоді чисто вимив руки й пройшовся кілька разів вздовж стелажів. Потім витяг книжку, яка впала в око, і ряди книг зімкнулися, наче шеренга воїнів. У тому світі книжки — це аркуші паперу, зшиті докупи, на яких щось написано. Там у кращому випадку кажуть: «Книжки, як люди, — мають долю». Та книжок все-таки набагато більше, ніж людей, і їхнє буття не завжди пов’язане з долею людини. Навпаки, книги здатні вийти понад людські закони, змінити долю людини, чи визначити її, навіть долю цілих народів. Їх треба шанувати, їх треба остерігатись, особливо, тих, що з магічної бібліотеки Притулку. Яків знайшов колись книжку «Правила поведінки в магічних бібліотеках». До речі, на жодній з книг не було імені
А ще Яків вважав, що люди, яким він відчиняв браму, нагадують книги з цієї бібліотеки. Бо вони ніби існують поза часом, балансуючи між минулим і майбутнім, і тому реальне життя в них прокидається лише тоді, коли намагаєшся їх пізнати.
Він зручно вмостився за столом, щоб тепло від печі гріло спину, а на книгу падало світло із засніженого подвір’я, а тоді розкрив книгу й прочитав назву на титульній сторінці:
«Чудова назва!» — подумав Яків. У книжках з магічної бібліотеки було здебільшого мало тексту. Той, хто читав, міг в уяві допасовувати власні рядки до написаних, ділитися з книгою спогадами, думками. Вони потім залишалися в книзі й зникали разом з нею в надрах бібліотеки.
Книга виглядала трохи дивно. Йшлося у ній про знайомі, близькі часи, а сторінки виглядали пожовклими й ветхими від старості, наче попередній текст вибляк, вицвів і поверх написали інший.
«Одна жінка мешкала неподалік від ріки, навпроти був міст, і вона звикла бачити їх щодня. Вона себе вже не уявляла без них. Міст і ріка до краю наповнювали її серце, тому жінка майже ніколи не усвідомлювала власної самотності. У домі жило дуже багато людей, тож було тісно, і щороку ставало все тісніше й неспокійніше. Піти вона не мала куди, бо не вміла нічого робити, та й батьки її не пустили б. Цілими днями вона допомагала матері, бабусі, заміжнім сестрам, братові, однак відчуття того, що поруч є ріка і міст, просторі й величні, надавали її існуванню сенсу. Вони вмістились у її серці, хоча були такі великі, і там не змінювались. Ось яке велике й постійне серце було у тієї жінки. Правда, там не росли дерева і не цвіли квіти, тільки простягались кам’яні береги і поржавілий міст, але навіщо те, чого не знаєш? Зате можна побачити захід сонця, відображення хмар в червонуватій воді, що пливла невідомо куди. Ця незмінність течії, рух, що ніколи не сповільнювався, були ритмом життя Аґнеси. І вона нічого не вимагала від цього життя, навіть не просила. Іноді вона думала: „Якби мене тепер замкнули у в’язниці без вікон чи в темному льоху, я б це витримала. Уявляла б собі ріку, міст через неї, небо. У мене не можна нічого відібрати. Те, що можна, то не моє“.
Сім’я була бідна. Усі тяжко працювали, аби тільки прогодувати себе. На ніщо більше не вистачало грошей. Дітям ще купували ласощі на свята, чоловіки ходили по суботах на пиво. Жінки не потребували нічого. Аґнеса не знала спокус. Вона спершу ходила до школи і до церкви, а потім тільки до церкви, яка займала, правду кажучи, мало місця в її серці. У неї часом бували епілептичні напади, тому про одруження не йшлося. Зрештою, вона бачила сімейне життя своїх сестер і воно їй не подобалось. Її призначенням у цьому світі було служіння родині. Але щось в Аґнесі бунтувало проти логіки життя. Річка і міст мали на неї дуже великий вплив. Коли вона думала про них, лице ставало якимось іншим, що дратувало домашніх. Вони не могли знати думок Аґнеси, хоча її серце від них могло розірватись, переповнившись вщерть. Дивно, адже міст і ріка їй не належали, та й нічого у тому світі не було її власністю, жодна річ у вбогому галасливому домі й поза ним. Проте Аґнесу це не обходило. Вона щоночі засинала, зібгавшись у клубочок, в кімнаті, де завжди хтось був.
У неї з’явився дар передчуття: коли буде повінь, коли витягнуть з ріки мертве тіло чи коли хтось стрибне з мосту. Вона це бачила за кілька днів наперед, але не могла змінити, тому нікому не розповідала. Їй здавалось, що інші теж це бачать. Єдиною людиною, з якою вона могла поговорити, був старезний чоловік, що мешкав у халупці під самим берегом. Аґнеса часом приходила до нього, якщо могла вирватися. Вони сиділи на лавці й розмовляли часом годину, або й дві. Старі люблять пригадувати минуле і від нього жінка довідалась, як будували міст, якою раніше була вода в річці, яка риба водилась. Отак вони мандрували разом аж до моря. Вона, правда, не вірила, що ця ріка може кудись впадати. Це здавалось їй негідним — розчинитись у чомусь більшому.
Ні, вона жила непогано, доки одного разу Старий не сказав:
— Мені наказали вибиратись звідси. Післязавтра мою хатину розвалять. Мені обіцяли місце в притулку, але я туди не хочу. То — пекло. І далеко від ріки.
Вона не могла спершу промовити й слова. Хіба могла допомогти Старому, коли сама була лише служницею у своїй родині? Світ дав тріщину. Аґнеса почула той звук, наче ламались дошки під вагою чогось великого.
— І що ви зробите? — спитала тремтячим голосом.
— Залишусь тут.
„Ви могли б попливти у човні“, — подумала вона, але Старий відчитав її думки й показав на човен, що геть розсохся:
— На цьому не попливеш.
І тріщина з немилосердним скреготінням почала ще більше розходитись. Аґнеса затулила руками вуха.
— Що з тобою?
— Голова болить, — сказала вона.
— Перш, ніж ти підеш, я тобі щось скажу. Ми ще зустрінемось.
— Я прийду завтра.
— Ні, завтра я піду до міста. Не переживай, чуєш?
Вони ще трохи посиділи, дивлячись, як заходить сонце. І серце Аґнеси наповнилось тим червоним, як кров, світлом. Вона пішла, але не додому, бо спершу хотіла дізнатися, що відчуває людина, яка раптом втратила дім. Аґнеса вийшла на міст і сперлась на огорожу, й зрозуміла, що життя пішло намарне, і поки вона жила, незалежно від неї, коїлись страшні речі, яким вона не могла перешкодити.
Безсилля, безпорадність, біль, сором з’явились у людини, яка ніколи по суті не переступала порогу свого житла. Це й була та тріщина, яка щораз поглиблювалась: між скупченням людських вуликів і нею. Через ту тріщину вона не може переступити, й повернутись назад. Вона бачила, що то вже провалля. На обох берегах були ті людські вулики, де вже засвічувались вечірні вогні.
А внизу не спав дуже старий чоловік, чий човен уже не міг пливти ні за течією, ні проти течії.»
Яків перегорнув сторінку. Далі не було нічого. Він уявив Тлумача снів, як той іде старим іржавим мостом. Повз нього мчать автомашини, вітер свистить у вухах, але він чує лише сміх жінки, той, який так мріяв почути — тріумфальний і розпачливий водночас. Жінка, яка вміє так сміятись, не потребує Притулку. У ній, притиснутій до перил мосту, з поглядом, втопленим у воді, прокидаються демони. Вона схожа на зацьковану тварину, готову захищатися до останнього.
Яків бачив жінок, подібних до Аґнеси. Вони зненацька втрачають лагідність та покірливість, коли зачепити глибоко сховану струну болю.
Він відклав книжку. За вікном синів сніг. Ось іще один день минув.
Потім вдягнувся і вийшов. Поки він читав «Повість про людей, які не зустрілись», сніг засипав стежки, які він просунув учора. Читаючи, навіть не помітив, що сніг падає. Лишати таке не можна було, хоча він і замилувався неторканою небесною білизною і рожевою смугою світла на заході. Якби Яків не чекав нікого, то пожалів би сніг. Він і так сьогодні торкнувся печальної долі жінки на ім’я Аґнеса, побував у світі, який знав надто добре. А Притулок все ще залишався для нього загадкою
Яків розкидав невлежаний сніг для тих, хто може прийти сьогодні ввечері чи вночі, не чіпаючи снігу коло вежі. Нехай там сніг полежить до завтра. Прокинув стежку до дровітні, а потім до схилу пагорба, аби її видно було здалеку. Тоді озирнувся. Півень теж був притрушений снігом. Якби на хвилю пригріло сонце, сніг одразу б зійшов із бляхи. Але надходив вечір й брався мороз. Було б божевіллям брести по снігах такої ночі. Можливо, ніхто не прийде і він спатиме спокійно.
Та раптом його вжахнула жахлива невідповідність цього снігу й Притулку, невідповідність, яку відчував лише він, але не міг виразити думкою. Під зиму в Притулку вмирають комахи, трави, мороз здатен знищити молоді дерева, але людям тут не загрожує смерть. Вони — тут гості, чужорідні істоти, і коли починають це розуміти, то, мабуть, відходять, приєднуючись у тому світі до смертних людей. Навіщо тоді Притулок, якщо він не для всіх?