Писар Західних Воріт Притулку
Шрифт:
Яків ловив часом слова інших людей, як сніжинки чи крилате насіння, і складав з них подобу картини у власній свідомості. Від людей йому залишалися тіні їхніх тіл, вже непотрібні, та сліди. За Воротами до них приліплювались вже інші тіні й сліди ставали непомітними. Тіні мали імена, а могли й не мати, як вчорашній прибулець, що більше нагадував сон втомленого осінньою негодою Писаря Західних Воріт. Від холоду й дощу люди пригортають до себе власні тіні, обтулюються ними, щоби було тепліше, тому й важко помітити їхні тіні.
— Зрештою, — сказав Яків, розпростуючи спину, — вони завжди воліють вийти непомітно. Це чомусь для них дуже важливо. І подумав, якби йому довелося пройти увесь шлях від Східних Воріт, то він не зміг би стати Писарем Західних. Такого тягару не витримала б жодна людина. На порозі Яків обернувся
Яків поклав за грубку оберемок дров, а тоді переодягнувся. Із болем згадав старого кволого чоловіка: чи має він хоча б дах над головою, а чи досі йде під дощем, наче король Лір. Утім, Лір був скривджений, зранений у саме серце. А цей Старий, сповнений іншої величі, може, він теж колись був королем? Великий біль і велика радість не повторюються вдруге. Покидаючи Притулок, люди роблять найбільший вибір у своєму житті, тому так важко їх затримати. Вони не хочуть, щоб хтось був причетний до цього вибору, адже йдуть вони не в землю обітовану, що спливає молоком та медом, а в край, що сочиться кров’ю любові та гноєм ненависті, щоб розповісти іншим про Притулок. Бо в людей того світу відібрано навіть останню надію на Божу справедливість, то нехай вони хоч знають, що є Притулок.
Яків відгорнув ковдру, щоб переконатись, чи з вужем все гаразд, бо хто знає, скільки тепла й повітря потребує така істота. Вуж скрутився у клубок, відновивши втрачені сили, і на вигляд Якова зашипів. Так шиплять коти, коли відчувають небезпеку. Він ще й міг вкусити. Яків погано розумівся на зміях: може, то була навіть гадюка, хоча жовті плями на голові вказували таки на вужа.
— Ти знаєш, — сказав Яків, — ніхто, крім писарів, не входить через Західні Ворота. Це проти правил, але тепер вже пізно думати. Отже, ситуація така. Житла ти позбувся, а в мене місця вистачить, і якщо ти не захочеш спати взимку, то з голоду не пропадеш. Іноді сюди приходять люди, але загалом тут доволі тихо. Тікати звідси не раджу, бо надворі мокро, і я вже забув, як виглядає сонце. Нам доведеться терпіти одне одного, і вивчати. Я складу думку про вужів, а ти — про людей. І щоб не порушувати ще якесь правило, я запишу тебе в книгу. Кожен Писар мусить щось змінювати в Притулку, аби всі писарі не були на одне лице. Хтось вирізав з бляхи півника на дах, інший побудував вежу, з якої видно трохи більше, ще один (імен не називаю, бо вони тобі ні до чого) повідомив про комету, що пролітала якось над Притулком, хтось писав вірші. Як на мене, твоя поява не менш важлива і вражаюча, ніж поява комети. Це означає, що у Притулку щось відбувається…
Вуж незмигно дивився на чоловіка, час від часу висовуючи язик. Для нього це теж було подією, бо він ніколи не бачив людини так зблизька. Він гарно жив до того, вкущах за муром, вигріваючись на пласкому камені. Потім майже заснув, щоб прокинутись навесні, але був ще недосвідченим і вибрав погану нору, яку залив дощ. Вуж був досі напівсонний. Може, це йому снилось, а сни схожі на смерть — нападають зненацька і неможливо їх уникнути. Цей вуж був ще й неполоханий, і не раз спостерігав, як Писар Західних Воріт відчиняє вранці браму, пускаючи трохи повітря в Притулок. Вітер утворюється, коли й Писар Східних Воріт відчиняє свою браму, але вуж не знав про існування іншого писаря. Його час і простір були побудовані за іншими законами.
Скінчивши промову, Яків залишив вужа в спокої. Розбив у мисочку яйце і поклав коло дверей, що вели до бібліотеки. Треба було сьогодні там напалити. Він кожного дня дивився, чи все гаразд з книгами. Намагався полічити, але виходило щораз інше число. Якось він знайшов каталог, що його пробував укласти один з писарів. Той уривався на 3892 книзі, а знизу було дописано: «Нема сенсу! Ці книги — наче хамелеони. Я збився з ліку». Бідолаха.
У тому світі Яків сам обирав собі книги, а прочитане вважав своєю власністю. Це його влаштовувало, але чи влаштовувало книги? Тут він не знайшов жодної книги, з тих, що читав раніше. Виявилося, кожна книга унікальна, і її не можна прочитати вдруге. У тому світі вважають, ніби будь-яку людину можна замінити іншою, і так само зневажливо ставляться до книг. І тому їх все меншає, а деякі люди разом з книгами мусять шукати притулку. Власне, то була не бібліотека, а книгозбірня. Дуже рідко хтось позичав книжку, бо людей поблизу мешкало мало. Але якщо вже й брав, то вона виявлялася саме тією, якої чоловік потребував. Зазвичай просто питали щось почитати і витягували першу-ліпшу. Але минулої зими прийшла нетутешня жінка і, ніяково посміхаючись, попросила книжку про сни:
— Я б хотіла знати, що означає один мій сон.
— Але ж у вас є тлумач снів, Артемізій!
— Він тлумачив сни і в тому світі. Я не вірю, що він може розтлумачити сон жінки з Притулку.
Вона мала рацію. Яків сам ніколи не звертався до Артемізія за тлумаченням власних видінь. Але багатьом подобалось це робити.
Жінка довго вибирала, шукала, хоча перша книга, яку вона взяла до рук, призначалась саме для неї. Та оскільки там не йшлося про сни, вона відкинула її. Більше він не бачив тієї жінки. Однак, якесь горе привело її до Притулку. Втім, а чому — горе… Дехто просто не може жити в тому світі, наче має іншу кров, і через те повільно вмирає. Для оточуючих людей він ніби куля в живій плоті, колючка в нозі. Хто знає, як вони опинились там, звідки впали…
Яків згадав нарешті, чого прийшов. Збирався відчинити дверці й підпалити сухі полінця, перекладені мохом і стружкою. Але не запалив одразу. Треба було попередити якусь необачну істоту, павука, чи мишу, що треба вибиратись з грубки, доки не стане гаряче. Від стін йшов запах вогкого вапна. Тепер буде більше часу, щоб витирати пилюку й просушувати книги. Тепер буде вдосталь часу для чекання, думок і снів. Коли вогонь легенько зайнявся, краєм ока Яків помітив вузьку тінь, що шмигнула під полиці. Про всяк випадок попередив:
— Тримайся подалі від вогню, братіку!
Вуж вирішив піти на оглядини. Яків посміхнувся. Мусить тепер добре дивитись під ноги. У бібліотеці майже не було нічого видно. Єдине маленьке віконце заливав дощ.
Яків знав, що віднині вуж спостерігатиме за ним і, щоб стати гідним його довіри, потрібен іспитовий термін. Доля послала їх одне одному, можливо, щоб виправити якусь дуже велику несправедливість, про яку в тому світі ніхто навіть не здогадується. Там є «вищі» й «нижчі» істоти, котрі ворогують між собою. Так є, але так не повинно бути. Саме ця думка привела колись Якова до Притулку, правда, не як мешканця, а радше, як слугу. То було єдине місце, де можна стерти Несправедливість, ніби чорнило з пергаменту. Втім, ледь помітні сліди все ж залишаються, бо перо гостре. Він озирнувся на поличку, що була захищена від сонця й тепла, бо там зберігались клапті пергаменту, рештки найдавніших книг. Хтось приніс їх дуже давно, описавши власне бачення світу. Наприклад, фраґмент «Сповіді того, хто знайшов притулок серед бджіл»:
«Мене зрадили і зрада моя не була б такою болючою, якби я сам не зрадив людей, і не пішов шукати захисту у бджіл. Я оселився в печері і там ми жили однією великою сім’єю. За лісом горіли села й міста, конали зґвалтовані дівчата, руки чоловіків виковували все нові й нові мечі… Я оглух, щоб не чути криків болю та тваринної радості. Я онімів, щоб ніколи не кричати самому, так як вони. Залишив собі одне око, аби менше бачити і обидві руки, що знають одна про одну все…»
Насправді, ця книга, чого Яків не знав, називалась «Історія Лицаря-заступника», і була про особу, для якої не існувало стін між світами. Розповідали, що той лицар зупиняв вітряки, які мололи зло на отруйну муку, а тих вітряків мусило бути чимало, бо зла у світі теж багато. Правда була і в тому, що той чоловік спершу знайшов притулок серед лісових бджіл.