Писар Західних Воріт Притулку
Шрифт:
— Еге ж, — почухав потилицю Симеон, — пощо тратити сили на балачки, раз здобич потрапила в сильце, звідки до світу їй не вирватись!
І навіть вночі, коли у голові вільно розкошували думки, він не зміг змінити цього епізоду в церкві. Симеон знав кінець, але ці двоє не знали. Ганс думав, що коли вони стрінуть людей, від Ріхарда можна буде відкараскатись. Той гострий ніж не міг його не злякати. А Ріхард думав, як влаштувати так, щоб до корчми зайшли ловці рекрутів, а Ганс нічого не запідозрив. Він волів виходити чистим, щоб інші не здогадались про його участь у цій справі. Зрештою, хлопцеві, може, й сподобається у війську. У кожному чоловікові дрімає потреба вбивати чи завойовувати.
Може, й Симеон сприймав цю історію занадто особисто, як це буває з людьми, котрі живуть самі і стають через те надто чутливими.
Ріхард мовчав, аби не видати свої справжніх намірів, бо тримати язик за зубами може лише той, у кого його нема.
Тут, у забутій людьми, але не Богом, церковці, їх оточувало невидиме коло безпеки, бо храми завжди мали право Притулку. Доки ти там перебував, ніхто не міг тебе ні вбити, ні засудити. Твої гріхи й нещастя чекали надворі, мерзнучи на вітрі, по коліна в снігу. І не перекошене розп’яття, що погойдувалось, кидаючи на вибляклі похмурі стіни тінь, давало благословення на притулок. Саме по собі воно могло лише викликати почуття самотності, згадку про безліч болісних хвилин, які на власному віку переживає кожна жива істота. Це конструкція храму, багато разів повторювана будівничими, давала затишок від дощу, пожежі, ворога, наче складені докупи долоні Бога, в яких можна вмістити всіх людей. Так би мало бути в ідеалі, і навіть бувало часто, хоча іновірці не могли скористатись правом притулку, так само й християни-некатолики. Абсурдно, адже Господь не робив різниці між людьми і всі ми походимо від Адама і Єви, чоловічого й жіночого начала, Інь і Янь.
Ганс з Ріхардом врешті наповнились цим духом захищеності, й заснули у взаємній довірі, бо ніхто з них не мав нічого, крім власного життя, і вони не прагнули помсти. Ганс був не сам цієї ночі, а Ріхард мав більше користі з нього живого, ніж з мертвого. І якщо Бог їх бачив, то бачив саме такими: безталанними мандрівцями, яким нічого було ділити, бо з’їли вже увесь хліб і випили вино, в безтурботній надії, що наступний день дасть їм людське тепло та їжу. Він не ображався, що ті не молились, бо молитва — це не слова, вимовлені вголос, не медитація, а ритм людського серця й дихання, що співпадає з ритмом Всесвіту. І тому вони були йому дорогими, і шкодував Він обох однаково. Вони мали те, що хотіли. Але обрали самі, не знаючи що обирають…
Далі читати було боляче. Вранці обидва подорожні мирно простували снігами, розмовляючи про краї, де не буває зими, і помаранчі, яких ніхто з них ніколи не куштував, можна зривати просто з дерева. Жоден не відмовився від свого наміру: Ганс отримати свободу, а Ріхард отримати гроші за новобранця. Потім Ріхард відійшов по нужді вбік і упав у криницю без цямрини, покриту гіллям і товстим шаром снігу. Він покалічився, але був живий. Ганс не мав при собі мотузки, щоб витягти його. Чим далі він відходив за допомогою, тим більше це нагадувало втечу. Довкола була безкрая пустка і, можливо, ще одна криниця без води, замаскована снігом. Ганс заблукав. Те, що він вважав селом, виявилось лісом. Сніг вкривав верхи дерев, наче дах, і під його вагою час від часу з тріском відчахувались гілки. здіймаючи білу куряву. Почав знову падати сніг. Він засипав сліди, якими ще можна було повернути і спробувати самому витягти Ріхарда. Тоді, вранці чи пополудні, або й надвечір, бо під час снігопаду не видно сонця, Ганс зрозумів, що найлегше жити самому, і від цього відчув себе дужчим, хоча й жалів Ріхарда, розуміючи, що не встигне надати йому допомоги, бо поки знайде людей, сніг засипле і криницю, і навіть церкву. Втім, він вимислив собі Ріхарда, щоб не бути самому в дорозі, а тепер позбувся його. Аби стати ченцем, треба бути цілісним, сконцентрованим, терпеливим. І оскільки Ганс не мав цих якостей і до того не вмів прощати, то вигадав повну собі протилежність…
Отаку історію прочитав Симеон того вечора, коли Писар Західних Воріт подався шукати відповідь на свої питання. Рано чи пізно людина мусить кудись піти, щоб побути без себе самої. Але Гансова подорож була іншою: він шукав ліки на кривду, яку заподіяли йому найближчі люди. І ліки виявились такі: заподіяти кривду комусь іншому. Але чого насправді хотів Яків? Певно, чогось такого, що не знайдеш у Притулку. Симеон знав по собі, що дехто, приходячи сюди, вважає, що тут знайде винагороду за минулі кривди, що чорна смуга невдач нарешті зміниться білою. Така вже людська вдача: сподіватись на блаженство, що прийде ззовні. Хіба Яків не був іншим? Те, що він увійшов через Західні Ворота, ще не означає, ніби він не бажає винагороди за терплячість.
Як же гірко стало Симеону від цієї думки! Спочатку книжка зворохобила йому душу, нагадавши про той світ. Роки, проведені над озером, розвіялись як дим. І сам Притулок перестав бути Притулком. Усе зжерли сумніви. Усе оце спокійне життя, яким він так пишався, виявилось ілюзією. А він уже не боявся піти і загравав з тим світом, виконуючи чужі обов’язки. Порадив Якову піти по слідах, таких нетривких і оманливих. Він же зовсім не привчений мандрувати взимку, і не знає про існування криниць без води, присипаних снігом поверх трухлявих дощок.
Зимовий ліс здається неживим і тому відлякує. Туди сумно йти самому. Як добре, що Сава бадьоро чимчикує попереду, знаходячи сліди там, де немає снігу, лише скрижаніле, давно мертве, листя. Зате угорі над ними нависало важке снігове шатро, погрожуючи обвалитися.
«Буде мороз, — подумав Сава. — Здалося б розпалити багаття, та немає часу. Поки натягаєш хмизу, поки розпалиш, почне сутеніти. Не ночувати ж у лісі».
Яків, незвичний до мандрів, стомився, та раптом помітив, що сліди зникли на перехресті, де розходилися дві стежки. Їх засипало снігом, що впав із дерев. Сава встиг далеко відійти, поки Яків кидався звід одної стежки до другої.
— Я загубив сліди! — крикнув розпачливо. — Вони всі переплутались…
— То й шукай, — незворушно мовив Сава. — А я піду тією дорогою, якою маю йти. Чи не так ми домовлялись?
Він мав рацію. Якби сліди вели в протилежний від Сави бік, то що ж…Вони б розійшлися.
— Вибач, — промимрив Яків.
Сава знизав плечима, може, навіть засміявся, коли відвернувся. Де вже йому зрозуміти, що Яків ціле життя розмірковував над кожним своїм кроком. Їх з братом змалечку привчали до дисципліни, називаючи це обов’язком, та в обох випадках з одного насіння виросли різні плоди. Брат збунтувався, скинувши із себе всі можливі обов’язки перед батьками і суспільством, а Яків змінив одне служіння на інше, тобто на те, яке більше йому відповідало. Обох прокляли батьки мовчазним прокляттям, відрікшись від синів. Може, вони й хотіли цього, терпляче чекаючи, щоб звільнитись від них, бо у тій суворості не було ані крихти батьківського інстинкту? І живуть тепер собі щасливо удвох, якщо не повмирали, маючи інші, приємніші, обов’язки перед грізним немилосердним Богом.
Якова пригнічувала тиша, що панувала у лісі. Біля Воріт він міг, принаймні, розмовляти з собою, створювати шум, цюкаючи сокирою, тупаючи ногами по ґанку. Але тут він не насмілювався порушити тиші — був наче у гостях. Яків знову перебіг на іншу стежку. Якби ж то він був мисливцем чи диким звіром… Але виріс у місті, де людей не знаходять по слідах, а по вчинках, тобто їхніх діях: у крамницях, лікарнях, по знайомих, пізнаючи по звичках вдачу. Але тут шукати треба інакше: як не по слідах, то навмання. Схоже на те, що мешканці Притулку мислили не так, як у тому світі, і не так, як сподівався від них Писар Західних Воріт. Вони поволі позбувались уміння жити і тоді. коли позбувались остаточно, повертались назад. Тут їхнє життя теж було наповнене часом смутком, тугою, чеканням дива, але вже підкорялось не бездушному цивілізаційному ритмові, а перебувало під владою пір року, чергуванням негоди з погожими днями, сходу й заходу сонця. До цього теж було звикати нелегко. Однак, хтось усе це бачив — і бібліотека наповнювалась книгами, яких не знайти у тому світі. Життя не можна зробити мистецтвом, але мистецтво може дати притулок життю, коли воно уже завершилось. Яків не соромився власної паніки, бо це було для нього дуже важливо — відшукати продовження слідів. Знайшов знову місце, засипане снігом, де дерева наче чогось злякались, і переконався, що оті троє не йшли стежкою. Тому з легким серцем кинувся наздоганяти Саву. А той уже виходив з лісу.