Пластик

Одразу хочу попередити: моя історія на перший погляд може здатися абсурдною та де в чому фантастичною. Однак хочу запевнити вас, що це може здатися лише на перший погляд. Події досить-таки типові, але нерідко трапляється так, що фарби згущаються доволі інертно, без усвідомлення своєї абсурдності, і читач має право сміливо запротестувати: «якось по-кінематографічному!». Або: «що він хоче цим сказати, це ж абсолют абсурду!». Або ще так: «такого не може бути, це нереально, нас обдурили!» Щоб не виникало таких розмов, одразу хочу звернутися до читача: подивіться на своє життя! Невже ви ніколи не ловили себе на думці, що життя вкрай кінематографічне. Або: життя повне абсурду. Або так: невже це сталося зі мною? Скажу з цього приводу ще одну річ. У цій повісті ви не зустрінете ані фантастичних прибульців, ані казкових вовкулаків, у ній не буде пророків

та волхвів, притч і, боже збав, моральних проповідей, а герої діятимуть цілком логічно. Щоправда, у кожного своя логіка, яка, проте, відповідає характеру кожного персонажа… Я писав цю історію, свідомо запозичуючи найпопулярніші кліше світового кінематографа, більше того, ця повість, принаймні у мене, автора, викликає відчуття кліповості, навіть рекламного ролика, колажу. Проте це лише моє бачення і воно суб'єктивне вдвічі — хоча б через те, що це бачення автора. Я писав так, ніби знімав кіно. Добряче намішав би Хічкока й Фелліні, залив би все це Трієром і додав би для ніжності аромату дещицю Берґмана. Ні, я ні в якому разі не збирався важити на таких геніїв кіно, але дуже хотів би, щоб читач угледів легкі рисочки цих майстрів. З іншого боку, в повісті залишилося багато заряджених рушниць та незнайдених скелетів у шафі. Під час написання я уявляв собі, який би вигляд це мало на екрані, а тому нерідко моя фантазія пропускала через себе цілі уривки й епізоди, бачила колір і відчувала настрій, і я піддавався впливу своєї фантазії, не фіксуючи всі ці речі «на папері». Сказати, що це врешті стало вадою, не можу, але своєї специфічності додало… Сподіваюсь, що читач помітить і це… Усе інше — несуттєві дрібниці або прямі натяки, про які мені як автору говорити не личить… Скажу хіба ще одну річ — так, для більшої ясності. Події, описані в цій повісті, цілком характерні для часу теперішнього, власне, як й минулого, адже історія нас вчить безкомпромісної циклічності. Викладена нижче повість типова, однак лише для певного кола осіб, яке брало безпосередню участь у цих, на перший погляд, химерних подіях.

Хто знає: можливо, надмір емоцій або повна їхня відсутність є першим кроком до фатального кінця. Хоча не виключено, що фатальний кінець і є першим кроком до надміру емоцій або повної відсутності останніх. А весь цей розкуйовджений віхоть емоційної фатальності спонукає до несміливої посмішки, можливо, істеричного сміху, і, врешті, невиліковної абсурдності всієї ситуації…

Це трапилося в нашому місті.

Вітрини, курей, затори, скутери, площі, ворони, багети, араби, мости… — ні, це не про наше місто, яке, в принципі, важко назвати містом у повному розумінні, - насправді, у світі було ще немало інших міст, де мешкало набагато більше людей, та й міста були більш розвинуті, ніж це, — скоріш це було не місто, а університетське містечко, що складається з безлічі гуртожитків та чотирьох університетів. Інші мешканці були в цьому всьому муніципальному місиві так, задля зручності викладацького персоналу: перукарі, працівники автозаправних станцій, продавці в магазинах, автослюсарі, працівники нотаріальних служб, один білетер у кінотеатрі «Мир» та інші корисні персонажі. Події, що я виклав нижче, свого часу сколихнули весь район. Про ці події чули в обласному центрі, і сам губернатор якось приїздив до нас, щоб глянути на місто, якому вдалося змусити говорити про себе більш ніж двісті тисяч людей. Щоправда, тоді я вже не був мешканцем цього міста, але чутки з домівки наздоганяли мене всюди, де б я не був.

Звичайно, влада зробила все, аби замовчати цей випадок, інакше, не сумніваюся, про це говорив би цілий світ… І навіть за його межами, що аж ніяк не виключається.

Я не знаю, як мене звати. Багато хто мене взагалі ніяк не називав. Вони просто казали «ти» або «ей», інші називали мене «хлопчик». Якось я намагався дізнатися від старого, як же мене, врешті-решт, звати, однак він теж нічого не знав. До тих клятих подій мій батько працював у кінотеатрі «Мир». Його робота полягала у продаванні квитків на сеанси різних фільмів. До нашого міста вони приходили з запізненням на

рік, але це ніяк не впливало на ажіотаж, який всякчас виникав із привезенням нового фільму, навпаки — всі мешканці охоче купували квитки і з захватом дивилися дещо затхлу картину. Іноді нам показували ретроспективи американських та деяких європейських режисерів, але ця ініціатива йшла від директора Валєри Попова, який був азартним шанувальником кіна. На відміну від мене й батькового директора, старий не любив кінематограф, він вважав, що це псує людину, що він, кінематограф, нав'язує людям свої життєві принципи і позиції, навчає людей робити вчинки, які роблять герої фільмів, хоча ці вчинки не завжди бувають логічними, тверезими і життєво правдивими. Від цього, вважав батько, всі біди. Його звали, якщо я нічого не плутаю, Полюцій. Згоден, дещо дивне ім'я, як для мужчини, що продає квитки на кіносеанси, але що вдієш.

— Що вдієш, — казав мій старий. — Хоча в цьому є навіть свої плюси.

— Які плюси? — перепитували інші.

— Це ім'я має присмак античності. Полоній! — додавав він.

— Ага, — сміялися інші, - номер вісімдесят чотири періодичної системи.

— Ну… ну… — щось перебирав в умі старий. — Овідій! — переможно скрикував він, і мені ставало соромно, я зазвичай відвертався, закривав долонями очі й боявся подивитись на інших, на їхню реакцію, однак інші погоджувалися: так, Овідій, був такий персонаж в античну добу, був, «Листи з Понта», нікуди від цього не дітися, однак сором за батька мене не відпускав ще довго.

Тоді мені було чотирнадцять, а моєму батькові сорок чотири. Я був дещо пізньою дитиною, відповідно мій старий був дещо пізнім батьком. Він був смішний, з нього постійно глузували, однак його це анітрішки не засмучувало, він мав себе за поважну персону, на плечах якої лежить відповідальність за найголовнішу розвагу в місті — кіно, хоча насправді лише за квитки, які він продавав. Його рано посивіле волосся, вважав він, було нічим іншим, як проявом солідності його віку та висоти його суспільного становища. Я все розумів, а тому мені було соромно ще більше: за його роботу, його сиве волосся і його так званий суспільний стан. Біда старого була в тому, що він постійно хотів здаватись не тим, ким був насправді. З інтелігентами він намагався бути грубим та фізично сильним, із хамами та іншою нереспектабельною публікою — інтелігентним і мислячим. Самим собою бути він соромився.

Старий піддавався впливу. На нього впливали його так звані друзі-євреї і випадкові люди, що купували квитки, його начальник Валєра Попов і навіть сусідська сучка Глаша — невиліковно божевільна фокстер'єрша, що за будь-яку ціну хотіла стати людиною. Інколи на нього впливав я.

Однак, попри все, батько намагався бути для мене всім, чого у мене ніколи не було: він старанно виконував роль тата, виконавши яку, брався за реалізацію свого материнства, бабусинства та, ніде правди діти, дідусинства. Він був мені братом і ліпшим другом. Аж поки не сталися ті трагічні події.

Мами у мене ніколи не було, я навіть не знаю, де вона і хто вона, — батько запевняв, що виловив мене в колодязі: я ледве дихав, а тому йому довелося взяти мене до себе.

Він мене виходив, вигодував і поставив на ноги. На ноги я був поставлений міцно, так ставлять тільки надто люблячі батьки, у даному разі — люблячий тато. Найміцніше, що в мене було, — ноги. Іноді я їх навіть боявся, тому що один необережний рух ногами — і ламалося все. Навіть педалі на велосипеді. Велосипедом я користувався рідко, а все через те, що бігав я швидше за будь-який спортивний велосипед. Зі мною міг позмагатись хіба мопед моєї сусідки Жені, з якою я до певного часу взагалі не спілкувався. Женя була схожа на Пеппі Довгу Панчоху — принаймні з картинкою моєї дитячої книжки про цю синю, себто довгу, панчоху Женя мала дивовижну схожість. Вона була старша за мене років на п'ять, її не любили хлопці, і подруг у неї ніколи не було.

Якщо ви зараз запитаєте мене, якого кольору були її очі або які в неї губи — от їй-богу не згадаю. Знаю лише, що коли вона всміхалася, то на щоках у неї з'являлися ямочки, а коли сердилась — безліч маленьких зморщок на лобі. З певністю можу сказати — вуха у неї були прозорі. Неначе слюда. Зросту вона була рівно шістдесят п'ять дюймів, що становить середній зріст для жінок.

Батько часто казав, щоб я брав приклад із Жені, тому що вона знає, чого хоче від життя.

Одного разу, зустрівши її на задньому подвір'ї нашого будинку, я запитав:

— Чого ти хочеш від життя?

— Не знаю, — сказала вона й стала далі копирсатись у мопеді.

— А якщо чесно? — не здавався я.

— Ти шо, придурок? Чо приколупався?

Усерйоз вона мене не сприймала, якщо взагалі хоч якось сприймала. Вона завжди була на своїй хвилі, у якихось своїх недосяжних світах, і в цих світах, принаймні мені так здавалося, немає ані життя, ані смерті. Де вона вчилась або де працювала — я не знав (до певного часу), я навіть не був певен, що вона дійсно знала, чого хоче від життя.