Пластик
Шрифт:
— Та годі! Може, і вам щось перепаде.
— Ну, — очі Ніколаєвського заіскрились, — у такому разі я згоден. Тільки давайте це відкладемо на осінь. Чи відложимо? Відкладемо чи відложимо? — розчинився Ніколаєвський у самому собі. — Відкладемо! Відложимо! Ця спека зводить мене з розуму. На осінь.
— Осінь? Ні, мій любчику. Ніяких відкладемо. Зараз. Я не дотягну до осені… Бачте, я і це дійство підігнав якраз до Свята Демократії, хоча міг почекати до вересня, до дня міста. Після нашої з вами акції підійдемо до цього питання впритул. Я на вас
Прибігла Валя.
З двома стаканчиками газованої рідини і майже бутафорським бюстом вона водночас мала безглуздий і чарівний вигляд.
— Дякую, — висловив свою вдячність Культурний.
Ніколаєвський загадково промовчав.
— Не сумуйте, Леоніде Григоровичу, все буде добре, зараз повернемося на кафедру, зробимо десяток дзвінків, домовимося про все і, повірте мені, нічого страшного не станеться. Ну, ну, не плачте, жалюгідне ж видовище, що люди подумають, Валя?
— Та нічого я не подумаю. Плачте, плачте скільки завгодно, Леоніде Григоровичу, тут усі свої, - усміхнулася Валя і злизала діамантову сльозу професора.
— Ну, як хочете, — занервував Олександр Миколайович. — Я бачу, що вас щось гнітить, щось покусює вашу жопку. Що вас так непокоїть, друже?
— Ні-ні, пташечко моя білокрила, — опам'ятався Ніколаєвський, — все добре. Це я плачу від щастя.
— Ну, дай бог, дай бог, — прокоментував Культурний. — А я вже грішним ділом подумав, що вас наші задумки обтяжують, а це, виявляється, сльози щастя. Ну, дай бог, дай бог, — повторив він.
— Ну що, стариганьчики, ходімо? — проявила свою активність Валя.
— Р-р-р-р-р, — хтиво заричав Культурний на Валю, — звичайно, — погодився він і продовжив: — Отже, у нас є невеличкі фінансові проблеми, які, я думаю, ми зможемо вдовольнити з допомогою нашого люб'язного ректора Василя Гнатовича. Він людина розуміюча, це і в його інтересах. Організаційні питання владнаємо з кафедрою. У нас є апарат…
— Телефонний? — не зрозумів Леонід Григорович.
— Ну, і телефонний, і, так би мовити, адміністративний, навіть політичний, якщо можна нашу діяльність вважати політикою. Дивіться, у нас є люди, у нас є бажання, у нас будуть гроші, у нас, он, подивіться, Валюша яка чудова є.
— Я з вами повністю погоджуюся і готовий підписатися під будь-яким вашим словом, але мене непокоять терміни. Чи встигнемо?
— Якщо прикладемо максимум зусиль, то все ми встигнемо.
Ніколаєвський застогнав.
— Вам погано?
— Спека, — виправдався Леонід Григорович. — Спека…
— Спека наступить тоді, мій пухнастий, коли доведеться просити у мера дозвіл на проведення нашої акції. Ви ж знаєте, як він ставиться до вас і до вашого сина.
— Ох, знаю, — відповів Ніколаєвський і його обличчя потонуло в трясовині душевних мук.
На кафедрі навколо лампи кружляли мухи, під стелею від задушливої безвиході відклеювалися шпалери. Безперестанно дзвонив телефон.
Культурний підбіг до апарата і зняв слухавку.
—
Останню фразу він вимовив у короткогудочну недосяжність.
— Власова, — пошепки промовив він.
Усі з розумінням закивали, пускаючи в бік Культурного співчутливі погляди.
Галина Власова була проректором Третього університету і, здається, найінтелігентнішою людиною з усього професорсько-викладацького складу. її незмінно вугільно-чорне волосся під каре та холодний гестапівський погляд змушували схилятися перед п стоїчною та врівноваженою фігурою найзавзятішого хама. Одним поглядом Власова зрушувала гори й випалювала вологі ліси. Це була жінка гранітного, непохитного характеру, міцної волі та снобістської чемності. Фактично, вона вершила долю університету та долі її підопічних. Ректор був — конституційний монарх.
— Викликають, — ще тихіше промовив Культурний.
Погляди набули відтінку приреченості. Це Олександру Миколайовичу не сподобалося, і він, подумки відмахнувшись, попрямував до виходу.
— А ви, Леоніде Григоровичу, — дзвоніть. Цирки, зоопарки, аматорські об'єднання, фольклор. Не забудьте про спілку національних гомосексуалістів.
У Ніколаєвського закололо в серці.
На поміч прийшла Валя.
— Останнім зателефоную я. У мене там є знайомі.
Кілька непритомних мух, завившись у повітрі приреченим серпантином, впало на подертий лінолеум.
6
На східцях пахло перилами.
Культурний, піднімаючись на другий поверх, з приємністю відмітив для себе, що його у такому віці зовсім не мучить задишка.
— Приємно, — відзначив він і опинився біля дверей до приймальні в ректорат.
У приймальні сиділа стара як світ секретарка Арина Родіонівна. Усе, навіть її ім'я, вказувало на те, що була вона з кріпосних.
Олександр Миколайович сухо привітався і питальним поглядом указав на двері. Секретарка, що цілий рік носила синтетичну шубу під леопарда, ствердно кивнула, після чого Культурний постукав у двері.
За дверима пролунав справедливий голос:
— Прошу.
Зайшовши до світлої кімнати, Культурний не одразу побачив Власову. Вона зливалася з гірським пейзажем що був розміщений на стінці у вигляді фотошпалер.
— Доброго дня, сідайте.
Культурний сів.
— Чаю?
— Я віддаю перевагу віскі.
— Ви не в тому положенні, щоб віддавати перевагу віскі.
— Я пожартував, — зізнався Культурний.
— Я теж, — і вона істерично розсміялася. — Але тепер не до жартів, — різко посерйознішала Власова. — Ви знаєте, у якому становищі перебуває наш університет?