Пластик

Чех Артем

— На ділянку! Якраз смородина достигла. Не бійся, увечері повернемось… Знаєш, я і сам не люблю там ночувати. Тієї середи був: так сам себе накрутив, ледь не посивів.

— Боягуз, — зрадів я, що чимось можу підколоти старого.

— Мовчи! Сам, мабуть би, і в штани наклав.

«Може і наклав би, — подумав я. — Що я, не людина?»

Нехай, думаю, поїдемо. Звичайно, я міг би і до рівчака сходити, поспостерігати за дівчатами, грудастими купальницями, — отримати, так би мовити, естетичну насолоду, та й сам би скупався, а з іншого боку, потім усе одно вдома півдня сидіти. Спека. Задуха.

Усе ж таки я не пожалкував, що ми приїхали на ділянку. Знаходилась вона за три кілометри від міста. І хоч там не було якихось елементарних умов для елементарної зручності, проте у мене щоразу, як ми приїздили туди, випливало чимало спогадів із дитинства. Це ж старий мене саме тут у колодязі

виловив. Там взагалі смішна історія була. Просто все почалося з того, що мій батько збирався одружитися з однією місцевою красунею. Чесно кажучи, я навіть і не знаю, чи були в неї ще якісь особливості окрім того, що була вона вродлива до чортиків, але це й не важливо. У принципі, вона могла стати моєю мамою, якби на той час я вже не народився. А я таки народився, причому за п'ять днів до дня весілля. Тільки його не було, того весілля. І правильно — принаймні мені зараз так здається, що правильно, бо у тої вродливої мадам справді не було жодних інших особливостей. Та річ не в цьому, точніше, і в цьому теж, але не тільки в цьому. Річ іще в тому, що за день до вінчання мій старий пішов набрати води до ось цього колодязя. Шкода, що його зараз можу побачити лише я, тому що тільки в мене він так чітко закарбувався у пам'яті й тепер я його так добре бачу, ну, як живий, чесне слово, як живий бачу я цей колодязь — наче мене тільки-но витягай з нього і я, ще мокрий і нещасний, з температурою у 41 градус за Цельсієм, проклинаю його, цей колодязь, проклинаю його, кажу йому, скотина, ненавиджу тебе, колодязь, я ненавиджу, бо пролежав у тобі близько доби! Ви взагалі уявляєте собі, як п'ятиденна дитина пролежала в колодязі добу, як її хлипке й бліде тільце омивається холодною джерельною водою! Це все, взагалі можна уявити і поспівчувати, але не відчути, а я відчував, щоправда, погано пам'ятаю все це, а якщо бути відвертим до кінця, то взагалі не пам'ятаю. Але мене знову понесло геть від основної теми моєї оповісті, тому я розповідатиму далі. Так от. Піднімає мій старий відро, витягує його, а у відрі — я. От клянусь, просто не знаю, як це трапилося. Ну не знаю, наче сам Бог мене туди закинув, у те відро, — не знаю. Виловив мене старий, звичайно, налякався, хоч він тоді вже був дорослим чоловіком — скільки там йому було? Тридцять? Ну так, десь стільки. Але все одно злякався. Приніс він мене спочатку додому, почав горілкою розтирати, але зрозумів, що таким чином він з легкістю здере з мене тонку плівочку моєї немовлячої шкіри. Батько мій дурень, але не настільки, щоб не зрозуміти, що в мене температура і що мене треба до лікаря. Ну, до лікаря він мене звичайно відніс, лікар там щось почаклував наді мною, чимось обмотав, там у мене ще пуповина загнила, він й обробив, під скляний ковпак запхнув, а батькові й каже, що я слабенький, і що треба в міліцію. Не треба в міліцію, — каже мій старий. Як же ж не треба, коли він покидьок, а всіх покидьків треба в міліцію, щоб злидні не плодилися. А я його до себе заберу, — каже старий. — Виходжу його. Вигодую, вивчу, і буде в мене синок. Ну, — знизив плечима лікар, — як знаєш, Полюцію. Полюцій, себто батько мій, так і знав. А нареченій своїй так і сказав. Ти, наречена моя, як знаєш, але буде у нас синок. Уявляєш як чудово, а? Чудово? — перепитала наречена. Ну звичайно! Тепер у нас буде синок, і тобі не треба його виношувати — токсикози, перейми, всі ці брудні справи. Нам ось Боженька готового приніс. Ні, - пропищала вродлива (я так і уявляю, як вона пищить), — я взагалі не хочу дітей, та й тебе не хочу, бо в тебе ім'я дурне, що це таке — Полюцій? А? Ну скажи, що це за ім'я таке? Це античне ім'я, — образився мій старий, але та й чути не хотіла. Викинь, каже, дитину в колодязь, або здай и у міліцію, зміни ім'я, ось тоді я за тебе піду. Так весілля ж завтра, — намагався щось сказати старий. Мене це не гребе, — відповіла ота красуня, і прирекла себе на гірку долю, бо за два роки у неї влучила блискавка і й якось перекособочило, якось так скривило негарно-негарно, що всі її прозвали Крива, але не в цьому суть, а в тому, що тепер я живий завдяки моему милосердному й дещо тюленькуватому (принаймні це слово мені придумалося) старому, який не проміняв мене на якусь лахудру… І ось тут стоїть цей колодязь, куди мене скинули п'ятнадцять років тому. Хотів би я побачить ті руки, що кидали мене у чорну прірву безповоротної смерті, загнилими! Або відірваними. Взагалі, якщо чесно, я дуже хотів би побачити свою маму. Дуже-дуже. З якими завгодно руками…

Ми приїхали на ділянку, і я щонайперше пішов і напився з цього колодязя води. Я пив, пив, пив, пив. Холодну й прозору воду. Мені здавалося, що ця вода — це невід'ємне продовження мене, тобто це і є я, такий самий, такий прозорий

і холодний, — щоправда тоді, з цим незворотнім статевим дозріванням я здавався собі напрочуд брудним, але це лише я так собі здавався: ці випадкові волосинки на обличчі, вугрі, всякі мутації й таке інше, а вода — вона постійна, вона константа, чи як там це називається, і от коли я дозрію, — думав я, — коли мене все це перестане накривати, я обов'язково буду таким, як ця вода. Зрештою, я і тоді був таким: спокійним, прозорим і холодним, але щось-таки заважало мені стати по-справжньому водяним. Можливо те, що я, кінець кінцем, був людиною?

Я не знаю, навіщо розповідаю про те, як ми їздили з батьком на ділянку, можливо, щоб якось обережненько підвести все це до теми колодязя, до води (вода — це зміни) і всього того, що вплинуло на всю мою подальшу долю? Не знаю… З іншого боку, коли ми повернулися, вдома нас чекав неприємний сюрприз. Двері до квартири були відчинені, у коридорі було натоптано, хтось тут палив. Одежа була розкидана, постіль на ліжку зім'ята, наче хтось безсоромно вовтузився на ній, а посеред великої кімнати валялася… свиняча голова, на лобі якої чорним маркером було виведено: «ПОЛЮЦІЙ — ЖИД».

— Хто це зробив? — запитав я старого.

Старий, здавалося, був не на жарт розгублений. Він якось дурнувато посміхався кривою посмішкою, щось шепотів, потім знов посміхався, на чолі його зблискували й моментально випаровувалися краплі поту — так розжарилося його тіло.

— Ну? І хто це? — запитав я ще раз.

— Козли якісь. Мавпи… — відповів він, багряніючи.

— Хто?

— Мавпи! Козли…

— Так козли чи мавпи? — не розумів я.

— Ага, — відповів батько, — козли, сука, мавпи…

Слово «мавпи» він проказав з якимось західноамериканським прононсом — що у нього вийшло: «маупи»…

— Але ж ти не жид, — питально прищурився я.

— Я? — розлютився батько.

— Ну да, це ж друзі твої євреї…

— Що ти маєш проти моїх друзів?

— Та нічого, просто кажу, що вони євреї…

— Вони нормальні люди! — почав кричати старий.

— Господи, я ж і кажу, що вони нормальні люди, тільки євреї, а ти тут до чого? Чому тобі підкинули цю срань?

— Мені?

— Не, чорту лисому! — занервував я.

— Не знаю, синку. Кому тепер що доведеш…

Діставши з комори солярки, старий облив знайдену голову, кинув й до унітазу і підпалив. Ну і смерділо ж — Господи, такого нудотного смороду я в житті не відчував! Потім батько налив з алюмінієвої фляги зубровки. Собі й мені. Випив, вилаявся. І я випив. Від цього стало легше, але я моментально сп'янів, а тому вирішив вийти на вулицю провітрити нутрощі, та й, заразом, і голову.

— Ти куди? — перелякано запитав старий.

— На вулицю. Повітрям подихаю. Ще й ти тут розбздівся головами своїми.

— Мовчи! — закричав старий.

— Чого ж «мовчи»? Пішов би до шерифа, усе б йому розповів, а то й чужі сліди позамітав, і голову спалив…

— Не твоє діло. Не думаю, що з шерифом буде краще.

— Як знаєш. Я скоро повернуся, — сказав я наостанок і вибігав із квартири.

Це ж треба таке, розхвилювався тоді я. Якщо до квартири може зайти будь-хто, просто якимось незрозумілим механізмом відчинивши двері, то про які захищеність і спокій можна взагалі говорити? Щось мене це дуже неприємно хвилювало, я спускався до заднього двору, гриз кислюче яблуко і думав про цигарки. Це ж треба…

На задньому дворі я побачив Женю…

— Привіт, — сказав я. Треба ж було щось запитати, тим більше мені було страшенно скучно, а все тіло — не знаю як пояснити, — було сповите якимсь хвилюванням. Ще ця зубровка батькова не туди пішла.

— Ти, — індиферентно констатувала Женя мою появу.

— Ага, я.

«Якась вона знервована», — подумав я.

— Слухай, чого ти така знервована?

— Яка тобі різниця?

— А все ж таки? — приколупався я.

— Чого ти приколупався, а?

— Та я ж тільки так…

— Так… хуяк! Бабки, малий. Розумієш, світом правлять бабки…

– І шо?

— Так от їх мені не віддали.

— На роботі?

— Щось типу того.

— Ти десь працюєш?

— Та ніде я не працюю. Слухай! Відчепись, ага? І без тебе хєрово!

Вона відвернулася, і я — не знаю, щось мені в голову вдарило — підійшов і обійняв й. Якщо чесно, хотів просто розвернутися й зникнути з поля й зору, а все ж таки взяв підійшов і обійняв. Але якось неоковирно, якось по-дитячому, зовсім не так, як хотів, а хотів, як друг. Обійняти, і щоб у неї все минулося, всі й негаразди, якщо у неї не все гаразд, болі, якщо у неї справді щось болить, тривоги, ну, якщо п щось тривожить, звичайно, і взагалі, нехай усміхається — радіє життю, вона ж молода, здорова, симпатична, якщо я нічого не плутаю…