Пластик
Шрифт:
— А тепер іди.
Хоч уявляти що буде, подумав Леопольд і заснув.
І хоча Лємкус уже неодноразово займався цим у церкві, він усе ж таки не зміг торкнутися телес Валиних. Може, нечистий, а може, навпаки, Найчистіший у душу пробрався?
Загадковий він був, релігійний діяч Леопольд Лємкус…
8
Я вертався з ринку. Погода була ще не занадто спекотна, але близька до того. Дорогою
— Молодий чоловіче, вас провести? — звернувся він до мене.
Що мені подобалося, так це те, як Лємкус зі мною розмовляв. Як із дорослим, по-справжньому, по-чоловічому, — мабуть, у нього був такий підхід до людей, особливо до таких, як я, — несміливих, малозначущих у цьому світі, більш ніж звичайних. Зрештою, такі люди — пласт, на якому виростають гриби геніальності, так би мовити, благодатний ґрунт, на якому ця геніальна пліснява може вільно паразитувати. Принаймні, мені так хочеться думати.
Лємкус завжди розмовляв зі мною, як із рівним, хоча, звичайно, не без іронії, мовляв, подивись, я з тобою, як із дорослим, тож знай! Хоча я можу помилятися: у Леопольда завжди на устах була іронічна, трохи навіть зухвала усмішка.
Ми могли бути друзями, але не були. Мабуть, це було б зайвим, ну дуже вже кінематографічним, а кіна в моєму житті вистачало…
— Добрий день, Лємкусе, — привітався я. — Якщо хочете — проведіть.
Я був ввічливим хлопчиком.
Ми жили в одному кварталі. Взагалі, їх у нас було всього два, щоправда, в цих кварталах було кілька десятків вулиць і дві-три площі, кожна з яких була центральною. Інший квартал складався переважно з гуртожитків. Улітку це було моторошне видовище, яке нагадувало Чорнобиль або Прип'ять: порожні будинки, некошена трава, залишені на бетонних панелях іграшки…
Ми просувалися вузенькою вуличкою вздовж триповерхових цегляних будинків. Де-не-де під вікнами від конденсату, що накрапав з кондиціонерів, утворювалися невеличкі калюжі, ми бережно оминали їх і про щось розмовляли. Лємкус намагався вивести мене на якусь там воду — якщо я не помиляюся, чисту. Він хотів зрозуміти, чого ж я прагну в цьому житті, - а що я міг йому сказати? Сказав, що хотів бути актором, проте стану кухарем, а якщо все буде добре, то і шеф-кухарем якогось ресторану.
— Але ж у нас немає ресторанів, — здивувався він.
– І справді, немає, - сказав я. — Тоді доведеться його відкрити.
— Да, — погодився Леопольд, — людині багато не потрібно. Не знаю, навіщо він це сказав…
— Батько каже, що людині завжди мало, вона прагне більшого, вона ненаситна.
— Хєрня, — заперечив Лємкус. — Дуже швидко настає пересит. Дуже швидко. Підростеш — зрозумієш.
— Та я і зараз розумію, — засперечався я.
— Нічого ти не розумієш. Чи багато потрібно людині, якщо вона не колекціонує витвори мистецтв або смарагди, якщо вона не
— Щось ви не те говорите, Лємкусе.
— Усе те я говорю, просто ти ще не розумієш усіх життєвих штук. У тебе є гроші, робота, ти досяг невеличкого успіху, так званої цілі… погодься, у тебе ж немає цілі досягти титулу володаря всесвіту — мало в кого є така ціль. Першочергова мета — стати на ноги. Коли ти стаєш, у тебе є все: і любов, і, як я вже казав, гроші — тоді труба! Депресуха, хандра, нудьга. Ти лінуєшся що-небудь робити, і ти це робиш так, за інерцією, для проформи, щоб оточуючі не сказали, що все, ти вже опустився далі нема куди. Але життя летить, і разом із ним летиш ти. Угору чи вниз, це вже як у кого, розумієш?
— Не дуже.
— Ну, коли у тебе є мільйон, заробити сто — не проблема, але тебе це вже не тішить, тебе вже мало що тішить. Слава? Інтерес до неї згасає швидко, якщо немає підживлення, а якщо є — це вже марнославство, улюблений порок диявола, Господи прости.
Лємкус перехрестився, перехрестив мене, і я помітив, що ми зупинилися на розі двох вуличок. Тепер нам у різні боки.
Ми постояли з хвилину, помовчали. До нас підбіг невеликий кудлатий собака, усипаний реп'яхами та рожевими лишаями. Він почав жадібно лизати Лємкусу пальці ніг, які стирчали з коричневих сандалів.
— А йому більше нічого й не треба, — похитав головою Леопольд.
— Дивні ви, — пробубнів я.
— Я? — відволікся від якихось своїх думок Лємкус.
— Ну а хто ж, — і я неприродно засміявся.
— Ти теж дивний…
— Ну, все — піду віднесу продукти. Батько сьогодні вдома, випросив у Попова позачерговий санітарний день. Стомився…
— Ну давай, щасти тобі, малий. Батькові привіт, скажи, хай слідкує за здоров'ям…
— Ага, передам, тільки навряд чи він зрадіє — привіту вашому…
— Знаю, знаю, він же мене не любить, точніше, боїться, — осміхнувся Лємкус. — На те воля Бога нашого.
— Амінь, — сказали ми в унісон, після чого Лємкус підстрибнув на одній нозі, зробив у повітрі пірует і розчинився за рогом…
У парадному я зустрів Женю. Вона кудись поспішала, але я все-таки зупинив й.
— Привіт, — сказав я, — як справи?
— Тебе це гребе? — відповіла вона…
— Я так спитав, просто…
Дивно, я думав, що ми з нею вже в добрих відносинах: усе ж таки пригощала вона мене своїм лакістрайком, а це, як не крути, вияв доброзичливості… Дивно…
Удома мене зустрів батько. Весь скуйовджений якийсь, метушливий…
— Збирайся! — сказав він.
— Куди ще?
Батько вирвав у мене кульок із продуктами і запхнув абияк у холодильник.
— На ділянку поїдемо. Давай-давай-давай! — підганяв мене старий.
— Куди?