По живу і мертву воду
Шрифт:
До цього дня тоненької сусідської дівчинки із світло-рудуватими, кокетливо хрест-навхрест зав'язаними тугими кісками не існувало для Юрка. В той час він і не думав про кохання, й само це слово викликало в нього бридливо-глузливу посмішку. Проте він, здається, дурив себе, бо не раз крадькома стежив, як ступають її біленькі босі ноги по росяній траві, чи затамувавши подих чекав, коли з'явиться на сусідському подвір'ї її золотава голівка. А якось він зустрів її на вулиці після дощу, змоклу до нитки. Мокре плаття, збившись у складки, прилипло до тіла, й на грудях чітко окреслилися два маленьких гострих горбочки. І хоч він відразу ж одвів погляд, Стефа засоромилася, почервоніла, наче він побачив її голу, й, сердито прикусивши губу, прошмигнула мимо.
Коли Юрко, похмуро спостерігаючи збори сусідів, побачив, як Стефа злізла на воза й умостилась позаду обличчям до нього з двома вазонами й дзеркалом на колінах, він зрозумів раптом, що кохає цю біляву, схожу на соняшник, дівчину й що, коли вона поїде, рідне село стане чужим і порожнім для нього.
Юрко нічого не сказав їй, не побажав щасливої дороги, він тільки глянув на неї, коли навантажена домашнім добром підвода виїжджала з воріт на вулицю. Стефа подивилась йому в вічі тоскно, розуміюче. «Ти прийдеш?» — запитав він беззвучно, самими лише губами. Дівчина спалахнула, відповіла легким квапливим кивком і, закусивши губу, нахилила голову.
Через три дні Стефа прийшла до тітки в Підгайчики. Тут не було нічого дивного. Як-не-як, тітка Марта була рідною сестрою її батька. Але Юрко знав — Стефа прийшла, щоб побачити його. Він пішов у поле, заліг у ячмені й чекав, поки вона не з'явилася на стежці, що вела в Бялопілля.
Так почалось їх раннє, чисте, тривожне кохання. Аби лише побачити, постояти хвилину поруч, усміхнутись одне одному, спитати: «Ти прийдеш? Коли? Я чекатиму, я зустріну…» І подивитись услід, провести поглядом, помахати рукою.
Зима перервала зустрічі. Лише раз прийшла Стефа до тітки, принесла сумну звістку — померла мама. Юрко довідався про це, коли дівчина, так і не побачивши його, вже пішла з села. Він наздогнав її біля хреста. Стояли, а сніг замітав дорогу, і Стефа плакала, він утішав її, як міг, грів у своїх долонях її змерзлі пальці.
Під весну помер дід. Лишилася Стефа з бабусею й братиком.
Тепер у Стефи всієї родини — Славко. Вона поклялась перед смертю матері, що не залишить його, виростить, виведе в люди…
… Юрко обережно постукав у темне вікно.
— Хто там? — майже відразу ж почувся зляканий неприязний голос за шибками.
— Відчиніть, вуйку…
Господар прочинив двері, загороджуючи собою прохід. Приглянувся, мовчки пропустив.
Увійшли в темну хату. Тітка Марта впізнала Стефу, хлопчика, кинулась до них від ліжка, заголосила.
— Ой, лишенько моє, сирітки, бідні ваші голівоньки…
— Тихо мені! — півголосом, сердито цитьнув на неї чоловік. — Хочеш, щоб усе село чуло?
У Юрка від цього недоброго голосу защеміло серце. Він знав, що Василь Гнатишин людина сувора, тверда і не любить їх, братів Карабашів. З Петром у нього давня прихована ворожнеча. Але ж він не за себе просити прийшов.
— Вуйку, я привів… — Він опустив на підлогу вузол. — Хоч на деякий час візьміть…
Недобра мовчанка у відповідь. Марта принишкла, чекаючи, що скаже чоловік. Його слово для неї закон. Так у них заведено.
— Невже відмовите? Ви ж знаєте, що сталося. Їм нікуди дітись.
— А ти подумав, хлопче, що в мене в самого діти?
— Ніхто, жодна жива душа не знатиме. Вони ж вам не чужі.
— Тепер такий час, що нема своїх і чужих. Є українці й поляки.
— Є люди, вуйку, совість людська.
— Совість! — сердито огризнувся Гнатишин. — Яка тепер совість? Ти панові бухгалтеру скажи… Він чию дочку вбив? Свою чи чужу? І то людина не такий простий хлоп, як я, а вчений у гімназіях, на курсах, обчитаний.
— Йой, що ти кажеш, Василю, — заголосила тітка Марта.
— Тихо! — обернувся до неї чоловік. — А то заткну горлянку, навік замовкнеш, дурна бабо, безголова. А ти, Юрку, не туди прийшов. Я з поляками дружби не мав, не маю і жодною політикою не займаюся. Як усі, так і я.
— До чого тут політика… — докірливо сказав Юрко.
— Тобі краще знати, до чого. Ти в школах учився, тебе до Києва совіти посилали.
— На одну ніч візьміть. Вони ж рідня вам.
— У мене рідні між поляками нема! — відтяв Гнатишин.
— Йой, сирітки мої бідні, — заплакала Марта, ламаючи руки.
— Замовкни, дурна!
— Серця ви не маєте, вуйку… — сказав Юрко, розлючуючись.
— Слухай, ти, Юрку, тремтячи від злості, відповів Гнатишин. — Не в мене серця шукай… Забирай їх і йди з моєї хати. А то я… Мовчати не буду.
Юрко стояв зціпивши зуби. Чого він прийшов у цю хату? Гнатишин падлюка й боягуз. Він може зрадити. Через свою злість, боягузливість.
— Ви будете мовчати, вуйку, — сказав він з погрозою. — Так вам буде ліпше…
— Ти мене лякаєш? — скипів Гнатишин. — Щеня! Та я першому Петрові вашому скажу, якого він братика має.
Юрко був готовий зірвати з плеча рушницю й випустити обидва заряди в цю ненависну йому людину.
— Вуйку, ви ще не знаєте мене, — хлопець задихався від гніву. — Ми підемо… Чуєте? Тільки святим богом присягаю, ви будете мовчати, як той камінь, що стоїть у вас на воротях. Коли язиком ляпнете — спалю хату і весь двір спалю. Повірте мені… З могили встану, а віддячу як слід, повною мірою. Так, щоб ви знали й навіть уві сні пам'ятали… На цьому прощавайте.