По живу і мертву воду
Шрифт:
— Іди. по-доброму, — глухо відгукнувся Гнатишин.
— Хоч Славка залиш, Василю, — почала благати Марта. — Він же українець, ні в чому не винен…
Вона потягла хлопчика до себе, але той злякався, заплакав голосно, обхопив руками сестрину шию.
— Тіточко, не віддам я Славка, — заплакала й Стефа. — Нікому я братика не віддам…
— Ну, ходімо… — суворо мовив Юрко.
Хлопець поправив ремінь рушниці, скинув на плече вузол. Не прощаючись, вийшов з хати. Стефа рушила за ним, наче прив'язана.
Гнатишин довго вовтузився в сінях, замикаючи двері. Видно, йому було ніяково, й він намагався відтягти початок неминучої важкої розмови з дружиною. Коли повернувся до хати, Марта лежала на постелі, уткнувши голову в подушку, плакала. Чоловік сів поряд.
— Ти не людина, ти звір лютий. Гірше звіра… — сказала крізь сльози Марта.
Гнатишин мовчав.
— Не маєш ні бога в душі, ані серця в грудях.
— Послухай, Марто, — не витримав чоловік. — Ти серце маєш, а голову? Тобі життя набридло? Страшної смерті собі й мені хочеш? Чи ти не знаєш, що ці вар'яти по селах виробляють, скільки крові ллють, не задумуючись? Їм, бач, самостійної схотілося… Йому що, цьому циганчуку. Його брати врятують, а нам за його вину ті самі Карабаші голови знесуть. Петро, гадаєш, забув мені сільроб? Пам'ятає. То хай я один загину, а не ти й не діти паші.
— Хоча б один день у нас побули, хоч би я нагодувала їх, сльози їм утерла.
Гнатишин скочив на ноги, сказав з болем:
— Ти мені зашморг на шию. одягаєш? Так? Затягуй! Гадаєш, я камінь? Якби Стефа сама з хлопчиком прийшла, хіба б я слово сказав? Шкода дівчини, пропаде разом з малим. Цей дурисвіт, видно, їй голову добре закрутив. Хату спалю… Який швидкий до чужих хат! Чекайте, Карабаші, ще з вас спитають і за хати, й за кров пролиту…
Він замовк, походив по хаті, зашарудів руками по лаві, шукаючи свій одяг.
— Ти куди? — стривожилася Марта, переставши схлипувати. — Василю, ти що надумав, голубчику?
— Дай спокій! — з досадою озвався Гнатишин, зрозумівши, що запідозрила дружина. — Не бійся, рук на себе не накладу. Не можу я в хаті… Посиджу на порозі, дихну хоч повітрям.
Він вийшов на подвір'я, сів на корито біля колодязя, схилив на груди важку, гарячу голову.
Проклята, страшна ніч… Скільки житиме Василь Гнатишин — ніколи не зможе забути того, що трапилось у його хаті, мучитиметься, каратиметься. Він вигнав нещасних дітей Семена, дітей свого друга, брата дружини! Мусив вигнати… Все склалося одне до одного, безглуздо й жахливо.
Гнатишин не обманув дружини, сказавши, що коли б Стефа з'явилася тільки з малим без Юрка Карабаша, він би не відмовив їй притулку. Вся справа була в Юркові. Братів Карабашів Гнатишин ненавидів і боявся. Це був страх не лише за себе й за долю своєї сім'ї. Не все довіряв своїй дружині Василь. Усе-таки баба, почнуться сльози… Та й навіщо їй зайвої, тривоги на серце. Багато чого не знала Марта про свого похмурого, неговіркого чоловіка. Не знала вона й про те, як хвилювався він ще до того, як піднялася заграва над Бялопіллям.
Василь Гнатишин цієї ночі чекав гостей. Вони повинні були принести давно обіцяний «подарунок», який треба було сховані гак надійно, щоб навіть Марта не могла здогадатися про його існування. Ось чому Василь так остерігався братів Карабашів. Він розумів, що найменша помилка може загубити не лише його, а й його товаришів. Він умів берегти таємницю.
Десь неподалік защебетала, прокинувшись, пташка. Гнатишин підвів голову, прислухавшись, тихо кашлянув. У відповіді, знову почулося щебетання. Серце радісно тьохнуло: попи, нарешті… Василь нечутно переліз через загорожу в садок. Під грушею темніли дві постаті з рюкзаками за плечима.
— Слава Йсу… почувся тихий веселий голос.
— Навіки слава, — так само весело озвався Василь. — Гадав, не прийдете…
— Тяжко з вантажем. Де горить?
— Бялопілля.
— Німці?
— Точно не скажу. Швидше бандерівці.
— Одного сатани діти… Ну. забирай товар. Ховай гарненько. Та обережніше вибухівка, гранати.
— Зроблю як слід. Коли чекати?
— На тамтому тижні, в середу або в четвер. Треба добре підготуватися, розвідати залізницю.
— Чекаю.
— Бувай…
— Щасливо!
Міцно потиснули руки, і двоє пішли, легко, нечутно ступаючи в темряві. Гнатишин перечекав хвилин зо дві, підняв важкі мішки. Він відніс їх у дровітню й довго порався там, шелестячи сіном, відсовуючи й ставлячи на місце колоди.
Коли повернувся до хати, дружина стурбовано запитала:
— Ти ходив куди?
— Спи, Марто! — відповів Василь суворо. — Господарство оглянув. Тепер треба частіше виходити вночі. Від цього клятого циганчука всього можна сподіватися…
4. ТАБЛИЦЯ ПОЛКОВНИКА ГОРЯЄВА
— Історія цієї дрібнички така… — повторив Горяєв, обережно вкладаючи марку в маленький конвертик, — Після відступу гітлерівців з Північного Кавказу в Мінеральних Водах було затримано цивільного німця-комерсанта, який не встиг утекти з своїми військами. В нього в чемодані знайшли батареї до рації. Допитали. Комерсант признався, що рацію він викинув, але заявив, що жодного відношення до гітлерівської розвідки не має. За його словами, він погодився за обіцяну йому велику суму виконати доручення агента крупної іноземної фірми. Все його завдання полягало в тому, щоб знайти на Північному Кавказі радника Томаса Хауссера, 1909 року народження, співвласника великого філателістичного магазину в Берліні, вручити йому як пароль цінну марку, а потім прийняти й передати по рації кілька шифровок, які не мають відношення до військової таємниці. Наші, звичайно, не повірили, визнали розповідь німця за легенду. Затриманий загинув разом з вартовим під час бомбардування. Марка й легенда лишилися…
Горяєв зробив невеличку паузу, ніби для того, щоб перевести подих, і промовив повільно, підкреслюючи кожне слово:
— Так от, точнісінько таку саму марку, в такому ж водонепроникному конвертику знайшли в Гелени… Випадковість?
Оксана підвела голову й, весело поблискуючи очима, глянула на свого начальника. Поставивши запитання, полковник Горяєв ніби запрошував розвідницю взяти участь у його здогадках і роздумах. Однак той місток, який він у думках перекинув від однієї марки до іншої, був гарний, але неміцний, йому бракувало ще однієї надійної опори.