По живу і мертву воду
Шрифт:
Я пішов, а Михась лишився. Незабаром після того, як тата вбили, пройшла селом чутка, що я загинув у дорозі від німецької бомби. Михася почали тягати в поліцію, допитувати. Потім у Німеччину забрали, — він з дороги втік, повернувся в село, ховався в схроні. Довідались про це бандерівці й сказали йому — хочеш жити, йди в нашу армію, добуватимеш українську державу від Сану до Кубані, а не хочеш нас послухати — нарікай на себе. Він і пішов… Зараз він уже ройовий, і не Михась Ярош, а Чуб. Псевдо таке. В них усі під псевдами.
Ярослав замовк, очевидно, збираючись з думками, мимохідь глянув у бік мовчазної дівчини, намагаючись зрозуміти, хто вона й чому полковник вважав за потрібне, щоб вона була присутня при їхній розмові.
— Але як він настроєний, твій брат? — запитав Горяєв. — Став переконаним націоналістом?
Переможна, тріумфуюча усмішка ковзнула на вустах Ярослава.
— Такий переконаний, як я… Гадаєте, він забув, хто нашого тата мордував? Просив, благав, щоб я взяв його з собою. Куди я його візьму? Кажу: «Залишайся поки що в бандерівців, служи. Прийде час, ми за нашого тата розквитаємось…» — Хлопець запитливо глянув на полковника. — Правильно я розсудив, чи не схвалюєте?
— Схвалюю, — твердо сказав Горяєв. — Він мам може допомогти, твій Михась. Ще один розвідник. Скажи, важко було тобі… мандрувати? Не затримували?
— Було… Відпускали. Що з німого візьмеш?
— Як це?
— Я німим прикинувся. — Лукаві зморщечки променями побігли від веселого чорного хлопцевого ока. — Німий швець зі Львова.
— І ніхто не запідозрив?
— Ні. В нашого сусіда син моїх літ німий від народження. Я з ним дружив. От я його й копіював…
Несподівано м'язи хлопцевих щік сіпнулися, обличчя звело судомою, він замугикав, схлипнув, знову замугикав, ляснув рукою по халяві полковникового чобота, щось швидко показав йому на пальцях, схвально закивав і знову замугикав із стогоном, схлипуваннями.
— Зрозуміли? — запитав він, сяючи, коли сеанс було закінчено.
— Похвалив мої чоботи?
— Так! Сказав, що тепер такого хрому не знайдеш, не купиш. З-під поли за великі гроші продають барахло, шкіра поганого, кустарного виробу, тріскається, пропускає воду.
Горяєв, повеселішавши, обійняв хлопця, любовно пригладив його чуба. Обернувсь до Оксани, запитав майже хвастовито:
— Як?
— Захоплена, — засміялася дівчина.
— От, Ярославе, яке завдання, — сказав полковник, заклопотано глянувши на годинник. — Ця дівчина завтра буде там, звідки ти прийшов. Ти виспишся добре, а потім прочитаєш їй останню лекцію і приймеш залік.
Ярослав оцінююче суворо, з мимовільним жалем глянув на Оксану, ніби зважуючи її своїм поглядом, намагаючись угадати, чи зможе вона витримати те, що витримав він, чи вистачить у неї сил. Все-таки дівчина… Йому було по-чоловічому тривожно за її ризиковану долю.
Оксана, не вдаючись до захисної посмішки, витримала цей погляд.
Як тільки сержант, одержавши наказ улаштувати на нічліг прибулого, вивів Ярослава, полковник Горяєв подав Оксані малесенький конвертик.
— Отже, повернемось до Хауссера. В конвертику — стара поштова. марка. Філателісти кажуть, що таких марок збереглося небагато. Отже, річ рідкісна й коштує чималих грошей. Історія цієї дрібнички така…
3. БРАТ ЯСНОГО
Стефа лежала, вткнувшись обличчям у колючу стерню, тіло її здригалося від беззвучних ридань. Світлі кіски розв'язалися, впали на шию. Юрко тримав за руку кохану й, підвівши голову, похмуро, розгублено дивився вниз, на вогні.
Яскраві вогнища палаючих хат освітлювали село й ніби хотіли відігнати якнайдалі в поля пічну пітьму. Цегляний костьол, що підносився в центрі, здавався рожевим, відблиски полум'я билися в його темних стрілчастих вікнах. Було добре видно білі стіни хат, подвір'я, колодязні журавлі, горщики на кілках тинів, озброєних рушницями людей, що групами, й поодинці пробігали вулицями. Стрілянина, відчайдушні крики лунали все рідше й рідше; навіть собачий гавкіт почав змовкати — перелякані захриплі пси поховалися по закутках. Ревли корови в хлівах, тривожно іржали коні.
Обурення, гнів підіймалися в Юрковій душі. Правду кажучи, він не дуже любив поляків і навіть не раз мріяв про те, як метатиметься їм за кривди, заподіяні українцям, але те, що він побачив зараз, жахало його. Отак напасти на сплячих, потомлених працею хліборобів, палити їх хати, вбивати всіх підряд… А поляки? Адже вони теж спалили хутір Дубки, вирізавши всіх українців від малого до великого. Але ще до цього українці спалили польський хутір… Так можна без кінця вияснювати, хто перший почав. Юрко не зрозумів, а швидше відчув, що важливе не коріння ворожнечі, яке веде в глибину віків, а сьогоднішній і завтрашній день. Невже ворожнеча, нечувані мордування триватимуть без кінця-краю? Але при чому тут він, Стефа, їх кохання й щастя, на яке від народження має право кожна людина?
Знову залунали постріли, несамовиті крики. Стефа рвучко підняла голову й, застогнавши, безсило опустила її. Юрко знав, що Стефа в ці хвилини ненавидить його, що він їй гидкий, відворотний, і вона б вирвалася, втекла, якби в неї були сили. Найжахливішим було те, що він, сильний і сміливий, не міг їй допомогти. В нього не знаходилося навіть слів для втіхи, виправдання, він був кругом винен перед нею. Можливо, Петро, його улюблений брат, там… І Стефа здогадується про це.
Юрко почув тупіт ніг, голоси неподалік від себе. Поміж копами майнули освітлені вогнями постаті. Молоді хлопці. Поляки… Всі простоволосі, босі, один у білизні, але з карабіном.
— О, моя матка, моя матка…
— Франек, слово гонору, вони мені заплатять. За все заплатять кров'ю своєю свинячою, смердючою. Святою матір'ю божою присягаюся.
— Набої… Коли б я встиг дістати набої із схованки. Я б їм всипав..
— Моя бідна матка… Що вона їм зробила? Вони її ножами…
— Слово гонору, Франек…
— Панове, якби я мав набої…
Пробігли близько, захекані, з божевільно витріщеними очима на червоних спітнілих обличчях.