По живу і мертву воду
Шрифт:
— Друже Гроза, заспівуй!
Попереду хтось відкашлявся й затяг:
Ліс наш батько, темна нічка мати, Кріс і шабля вся моя сім’я…Сотня підхопила:
А чи пан, чи пропав, Двічі не вмирати, Нам поможе святий Юрій І пречиста мати…Тарас,
Але Богдан не забув про свого супутника. Коли заспівувач почав на знайомий мотив маршу радянських авіаторів: «Все вище, і вище, і вище знесем жовто-синій прапор…», до четового підбіг захеканий вістовий і щось сказав йому. Довбня зупинив сотню, підкликав до себе стрільця Карася й наказав негайно бігти до сотенного.
Тарас знайшов сотенного в чистій світлиці. Богдан, свіжопоголений, у новенькому угорському офіцерському мундирі з кобурою на поясі, зустрів його похмурим поглядом.
— Де рибу взяв?
На столі стояла каструля з юшкою. Тарас тільки руками розвів — чи варто, мовляв, говорити про такі дрібниці.
— Ну, ти жук, друже Карась, — чи то з осудом, чи то із схваленням хитнув головою Богдан, — На ходу підошви рвеш…
Тарас, наче прийнявши слова сотенного всерйоз, здивовано глянув на добрі чоботи сотенного, потім на свої розбиті туфлі й скрушно зітхнув:
— Доводиться… Що зробиш!
— Ну, гаразд, друже, сідай, будемо твою юшку їсти, — засміявся Богдан.
Сотенний дістав із шафки заткнену полотняною ганчірочкою пляшку, розлив самогон у дві чашки з повідбиваними ручками.
— Будьмо здорові!
— Боюся… — сказав Тарас, скоса поглядаючи на підсунуту до нього чашку.
— Не ламайся, — насупився сотенний.
— Боюся, що юшки не вистачить, як вип’ю, — пояснив хлопець.
Богдан знову нагнувся до шафки, дістав тарілку з великим шматком сала.
— Вистачить?
Тарас кивнув головою й надпив ковток із чашки. Він не ламався, бо справді не зносив спиртного. І він не хотів навіть запахом горілки отруювати наступне задоволення від насичення.
Їли мовчки, з великої миски, Тарас підставляв під ложку шматочок хліба, щоб жодна крапля не пропала марно. Це могло б тривати без краю. Все-таки легка їжа — риба. Юшка текла в шлунок хлопцеві, здавалось, не наповнюючи його, як вода в бездонну бочку. Відчуття ситості не приходило. Хлопець тільки змок від поту й ослаб. Однак у запасі було ще сало…
— Я його, дурня, від смерті врятував, — раптом, наче продовжуючи розмову, із злістю сказав Богдан, наливаючи в свою чашку самогону. — А він? Замість вдячності… Сам пропаде й мені влетить.
— В голові не всі дома, — змахуючи ребром долоні
— Не такий він дурний, — сердито заперечив сотенний, — радянську гімназію закінчив. Грамотний…
Тарас промовчав. Він жадібно їв, не міг зупинити одноманітних, ритмічних рухів руки з ложкою. Голодний, ненаситний звір у ньому вимагав їжі. Така жадібність до їжі була, мабуть, непристойною, принизливою, але хлопець не міг нічого вдіяти з собою, не міг навіть зупинитися, щоб перевести подих.
— Чому я його, чорта, тримаю? — ніби відповідаючи на запитання Тараса, продовжував Богдан, — Військову справу знає. Тактику… Тримаю як спеціаліста. Надіюся прищепити національну свідомість. Українець усе-таки… З Чернігівської області.
Тепер портрет старшини Сидоренка вималювався повністю. Оточення, полон, втеча. Пристав до якоїсь жалісливої молодиці, думав, обійдеться якось, а його ес-бе знайшло, хапнуло. І заплутався хлопець, пішов служити до бандерівців військовим спеціалістом. Совість мучить, запив гірку. Невесела доля. Пропала людина…
— Дозвольте запитання, друже Богдане…
— Кажи, — насторожився сотник, думаючи, що хлопець питатиме про старшину Сидоренка.
Але Тарас розумів, що йому не можна виявляти надмірну цікавість до такого ж, як і він, «совіта». Та й цікавило його в цей момент інше — причина, що спонукала Богдана покинути сотню й вирушити в ризиковану поїздку.
— Ким вам доводиться Оля? Дружиною?
Богдан випив самогону, витер рукою губи.
— Сестра… В Німеччину хотіли забрати. Ховалася… От я й вирішив узяти її до себе, медсестрою буде. У матері двоє лишилося. Маленькі. І надало ж мені поїхати поїздом. Поспішав. Сотню лишив. За це по голівці не гладять…
— У кого ж ви Олю лишили? Родичі?
— Ні, наші люди, волиняни, — з відтінком гордості сказав Богдан. — То останнє волинське село, а тут уже Галичина. Тут колись російсько-австрійський кордон проходив.
Сотенний помовчав і додав переконано, самовдоволено:
— Волиняни люди хороші, не те, що галичани.
Такий примітивний місцевий патріотизм здивував Тараса.
— А хіба не все одно?
— Ого! Наші волиняни люди прості, відверті, що на серці, те й на язиці, а галичанин тобі ніколи правди не скаже — у вічі одне, поза очі — інше. Я їх знаю…
Тарас з сумнівом хитнув головою.
— Як же так? Такі ж самі українці…
— Кажу тобі — тут російський і австрійський кордон проходив. Вони й говорять трохи не так, і віра в них інша: ми — православні, вони — греко-католики. В першу світову вони воювали за цісаря Франца-Йосифа, а наші — за царя-батенька.
Богдан раптом хитро примружився, подививсь на Тараса. З того, як блищали очі сотенного й злегка здригалися в стримуваній усмішці, можна було здогадатися, що він хоче сказати щось особливе, відкрити якусь свою таємницю, але не знає, чи варто це робити. Не витримав, сказав: