По живу і мертву воду
Шрифт:
Тарасові здалося, що Топірець розчулився й близький до рішення відпустити цих бідолах. Він відразу ж прикинувся дурником, сказав зневажливо:
— На якого дідька вони нам, друже ройовий? Морочитися з ними…
— Отаке! — почувся позаду незадоволений голос Кореня. — А що тобі сотенний скаже, коли довідається? Дасть нам такого жару!
Степан вагався. Він зрозумів, що це за люди. Йому не хотілося вести їх до хутора, тим більше, що там зараз перебуває Вепр. Передчуття підказувало йому, що справа може закінчитися дуже кепсько, й що від нього залежить, будуть жити чи загинуть оці люди. Степан готовий був відпустити їх. Він знав, на яку небезпеку наражався, якби навіть сталося так, що він просто прогавив, і полонені втекли в нього з-під носа. Йому дісталося б, його б розжалували в шеренгового. Цього він не боявся. Але йому не давала спокою думка про молодшого брата, якого він вирішив урятувати що б там не сталося й наперекір усьому. Одна ця думка породжувала почуття тяжкої вини перед сотенним, який послав його в засідку, перед Вепром, Петром, перед усіма, з ким він був зв’язаний останнім часом і хто довіряв йому. Взяти ще одну біду на голову Степан не міг. Це було б зрадництвом. Він поглянув на лобатого й сказав рішуче:
— Ходім! Забирайте ваші торби. Палиць не брати!
Лобатий пильно подививсь йому в очі.
— Може, передумаєш? Ти ж людина…. Стань на моє місце.
— Збирайтесь! — крикнув Топірець, суплячись.
Затримані підняли з землі свої торби. В смаглявого, схожого на татарина, з торби випала обгоріла картоплина. Баптист поспішно нагнувся, щоб узяти її, але татарин скреготнув зубами, копнув ногою по його простягнутій руці, й картоплина полетіла в кущі.
— Ось, Павлуш, як він нам подякував. Я тоді казав тобі… Ми його взяли — камінь на шию повісили.
— Гаразд, Ахмете… — невдоволено промовив лобатий. — Ми все ж таки люди ще…
— Ми люди, — погодився татарин. — Він — не людина, він — непорозуміння, а не людина. Шайтан дохлий. Тьху!
— Винуватий, хлопці, винуватий, Ахметушко, — в розпачі тряс головою баптист, який ішов позаду своїх товаришів. — Каюсь, винуватий… Ранок був такий гарний, як рідна мати, лагідний. Серце зігрілося, забув про все і заспівав. А вони, як з-під землі! А навіщо? Ну, навіщо ми їм? Кого ми скривдили? — Він оглядався на конвоїрів, намагався заглянути то одному, то другому в очі. — Взяли б та й відпустили… По-доброму. Хлопці! Чуєте? Відпустили б, га?
— Замовкни! — не витримав татарин. — Павлуш, скажи йому. В мене вуха болять.
Баптист замовк, але ненадовго. Він усе ще не міг змиритись з тим, що сталося.
— Як же так виходить, Павле! — запитав вія крізь сльози. — Адже це вже яка земля? Українська. Люди які? Українці. Ну, такі ж, як і ти. Тієї ж нації, одним словом. Чого ж вони? Га? Ми ж у тридцять дев’ятому визволяли? Мій же братик за них десь тут, під Тернополем, голову поклав, якраз у тридцять дев’ятому.
Лобатий не відповідав, ішов, схиливши голову, дивлячись собі під ноги. Раптом він зупинився, рішуче обернувся до бандерівців.
— Ось що, хлопці! Давайте не будемо поспішати. Навіщо гарячкувати? Ще встигнемо до чорта на весілля… Давайте поговоримо…
Він стояв, уперто розставивши ноги, й дивився з посмішкою людини, якій втрачати нічого й тому готової на все.
Татарин теж зупинився. Відчувалось, що тіло його напружилось. Він кидав карими очима на постаті конвоїрів, очевидно, оцінюючи їх силу, можливу швидкість у погоні. Схоже було, що він приготувався до нападу, й тільки чекав сигналу товариша.
Зблідлий Топірець рвучко підвів автомат, відступив крок назад…
— Ану не обертайся! — закричав перелякано Корінь. — Іди, холера, тобі кажуть, а то…
— Що «а то»? — тихо, але відверто насмішкувато промовив лобатий. — Стріляти будете? Ну, стріляйте. Справа не мудра. Зброя у вас є.
— Ідіть! — суворо наказав Топірець.
— Скажіть хоч, хто ви такі будете?
— Зараз довідаєтесь, — сказав ройовий і додав невпевнено — Вам ніщо не загрожує…
Попереду почулися голоси.
— Агов! — зрадівши, закричав Корінь, — Хлопці, сюди!
Лобатий прислухався, окинув поглядом товаришів, схиливши голову, покірно пішов уперед.
24. ЗАКЛЮЧНА ШИФРОВКА
Цього разу чорнява розсильна застала Оксану вдома. Вона навіть не зайшла до кімнати, а тільки прочинила двері, перехилившись через поріг, кинула на долівку конверт, запитала, чи не знає фрейлен, де перебуває пан радник. Оксана відповіла, що не знає, й розсильна відразу ж зачинила двері.
В конверті крім коротенької шифровки була записка, написана по-німецькому м’яким жіночим почерком.
«Дорога моя! Я не могла виконати твого прохання щодо хутра чорно-бурої лисиці. Я бачила п’ять шкурок, але всі вони така погань, що ніякий хутровик не зможе зробити чогось путнього. Пошукай у комісійних магазинах. Можливо, тебе влаштує щось інше — видра, куниця, каракуль, тхір. Підбери собі до лиця. Можеш радіти за мене, я виходжу заміж і збираюся покинути цю брудну діру й поїхати до Кракова, — куди переводять мого майбутнього чоловіка. Дуже шкодую, що ти залишаєшся тут. Наші всі прагнуть на Захід, додому. Нехай береже тебе бог! Твоя вірна подруга Г.»
Оксана повільно, запам’ятовуючи кожне слово, двічі прочитала записку й заплющила очі. Сталося гірше з того всього, до чого вона готувалась. Пошукайло повідомляв: радіозв’язок закінчений, більше шифровок не буде, ключ до шифру не знайдений. Оксані пропонували спробувати встановити, якою книгою користується Хауссер для шифру, і в той же час її попереджали, що в місті затримуватися довго не можна — Гелена одержала розпорядження негайно виїхати до Польщі, можливо, в останній телеграмі Хауссера повідомляють саме про це.
Все виходило вкрай невдало. Оксана не мала, надії на те, що вона зуміє дізнатися, якою книжкою користується радник для розшифрування телеграм. Вона вже пробувала… Книг у радника було багато. Вони лежали купками на підлозі біля письмового стола, займаючи весь куток. Одного разу Оксана попросила Хауссера дозволити їй узяти яку-небудь для читання. Радник не заперечував. «Яку можна? — запитала дівчина, попередньо оглянувши декілька книжок, що лежали зверху на кожній купці. «Першу-ліпшу», — не задумуючись, байдуже відповів Хауссер, думки якого, видно, були зайняті чимось іншим. Оксана почала перебирати книжки, беручи до рук то одну, то другу, сподіваючись почути поспішний вигук: «Ні, не цю, — цю я сам хочу прочитати…» — або щось подібне. Але радник навіть не дивився в її бік. Оксана зрозуміла, що всі її хитрощі цього разу марні, ту книжку Хауссер добре ховає від сторонніх очей.