Побачити Алькор
Шрифт:
— Нічого страшного, — сказав він. — Судини не зачеплені, порізи неглибокі. А ось щодо мозкової діяльності… Треба буде пізніше ціннорізинчиком проколоти, протестувати. Я можу порекомендувати досвідченого спеціаліста з трансгіпнотичної терапії.
— Отже, з «дахом» будуть проблеми?
— Сподіваюсь, що ні, Лавре Станіславовичу, але ж ви самі розумієте: якісь паранормальні впливи… А можливо, й НЛП [48] . Тут не може бути однозначних прогнозів.
48
НЛП (нейролінгварне
— Звідки вона ніж узяла? — поцікавився Лавр у чергового, коли лікар пішов.
— Напевне, у господарському блоці, Лавре Станіславовичу, — черговий підняв з підлоги закривавлений кухонний ніж. — Це наш ніж, з кухні, он літеру «А» на ручці нашкрябано.
Година, виділена Агамову для прийняття рішення, майже минула, а з офісу олігарха не надійшло жодного повідомлення. Коли добігали останні хвилини ультиматуму, напруження в директорському кабінеті досягло максимуму. На екрані монітора таймер відраховував секунду за секундою. Кабарда відклав розпочатий бутерброд і підійшов до вікна. Лавр зауважив, що великий палець на його правій руці почав смішно сіпатись.
— Він що, повний ідіот? — не витримав мовчання Пальц. — Заради чого…
— Валеро, помовч, — зупинив його шеф. — У нас все готово для вкиду компромату?
— Все готово, — підтвердив Лавр. — Список розсилки максимально розширений. Відеофайл прикріплено. Лишилось дати команду «відправити».
— Пригальмуй на п'ять хвилин, Іване, — Грінченко вперше почув, як Кабарда звертається до директора на «ти». — Заради Олега, пригальмуй.
— Ні, Миколо, — похитав головою шеф. — Я не гальмуватиму. З цим крокодилом не можна гратись. Він вирішить, що ми з'їжджаємо з теми, і почне тиснути. Такі в них правила. Компромат буде вкинуто секунда в секунду. Лавре?
— Я готовий.
Пальц голосно матюкнувся.
На моніторі виник сигнал виклику.
— Це не офіс Агамова, — визначив Лавр.
Директор увімкнув комунікатор.
— Привіт, Ваня! — почулось з нього.
— Хто це?
— Не впізнаєш? Багатим буду.
— Ні, не впізнаю. Прошу назватися.
— Це Сулименко.
— Добридень, Олександре Андрійовичу.
— Який там в дупу день, Ваня. Не добрий день, а люта ніч.
— У вас є для мене якесь повідомлення?
— Мене попросила тобі подзвонити Поліна Юріївна Агамова.
— Я поставив запитання перед Агамовим, чекаю відповіді від нього.
— Від нього відповіді не буде.
— Тоді й з Агамовою нема про що розмовляти.
— Ти не зрозумів, Ваню. Агамов зажмурився.
— Тобто? — Директор приставив до губ палець, побачивши, як зірвалися з місць його співробітники.
— Покінчив із собою. Двадцять хвилин тому… Отакої, Ваню. Ти ж у нього в кабінеті ніколи не був, ні? В нього там набір самурайських мечів. Хороші мечі, роботи Дойзо. Він собі сепуку зробив. Ритуально. Навіть прощальний вірш написав. Ми вже викликали ментів.
— Прошу передати Поліні Юріївні мої співчуття.
— Передам. Поліна Юріївна передає тобі, що готова обміняти твого заступника на гарантії невикористання запису. Задоволений?
— А хто дав Поліні Юріївні повноваження на такі дії?
— Дурне запитання, Ваню. Вона ж головна спадкоємиця Мансуровича.
— Хіба вже оголошено заповіт?
— Він ніколи не був секретним. Принаймні, що стосується «Ратлону», то я і мої люди виконуємо накази Поліни Юріївни.
— Ясно. Де ви передасте нам Джаву?
— Не спіши. Ми ще з тобою не вирішили щодо гарантій. Ми вже з Поліною Юріївною про це подумали і от що вирішили. Ми пропонуємо, щоби гарантом невикористання вашого компромату виступив Юхан Менген, а нотаріусом, який фіксуватиме угоду і забезпечить їй конфіденційність, — Костянтин Равзер.
— Якщо буде гарант усної угоди, то нащо потрібний ще й нотаріус?
— Так хоче Поліна Юріївна.
— Дуже громіздка схема. Фактично два гаранти. Але якщо ви так наполягаєте…
— Громіздко, зате надійно.
— Равзера я знаю. Приймається. А хто такий Менген?
— Швед, далекий родич королівської родини. Представник банківської групи «Амбер-Норгезе» в Україні. Позаштатний радник нашого прем'єра. Його репутація поза підозрами. Минулого року він виступав посередником-на-довірі у процесі ділового розлучення співвласників нафтодобувної корпорації. Ти мав би чути, тамтешні розборки навіть газети перетирали…
— Нам треба вивчити цю кандидатуру.
— Вивчай.
— Я передзвоню за цим номером за дві години.
— Без питань. Дзвони.
— Я сподіваюсь, ви не в підвалі Джаву тримаєте?
— З ним усе гаразд, не хвилюйся. Ми Олега Марковича знаємо і поважаємо. Зла йому не робимо, коньяку-горілки наливаємо.
— А поспілкуватися з ним можна?
— Але недовго.
— Лише два слова.
— Без питань, — було чути, як Сулименко наказав комусь: «Давай його сюди!». За хвилину голос Джави глухо і повільно промовив: «У мене все гаразд, Іване Ваграновичу, не хвилюйтесь».
— Тримайтеся, Олеже Марковичу, ми працюємо над вашим звільненням, — підбадьорив старшого техніка шеф.
— Чуєш, все гаразд, — це вже був голос Сулименка.
— Чую. Я передзвоню. До побачення.
Директор відключив комунікатор і знайшов у стільниковому номер Леона Федоровича. Той довго не брав слухавку.
— Вибачте, що розбудив вас, — сказав директор, коли юрист озвався. — У нас надзвичайні події, форс-мажор повний. Агамов покінчив із собою… Так. Уявіть собі, Леоне Федоровичу, ще годину тому погрожував нам, тримався надзвичайно впевнено, навіть нахабно, а потім випустив собі кишки самурайським мечем. Раптом розхотілося пацану жити… Десь півгодини тому. Так… І я кажу: дивні дива Господні. Дзвонив Сулима. Запропонував від імені невтішної вдови обмін Олега на наших умовах. Так, вони там усе встигли обміркувати… І я дивуюсь… Усім тепер керує невтішна вдова… Каже, що законно. Гарантом пропонує якогось Менгена, шведського банкіра. Нотаріусом — Костю Равзера. Так, саме так: гарант плюс нотаріус… І я такої думки… Чекаємо вас тут, Леоне Федоровичу. Треба, я думаю, у першу чергу порадитися щодо Менгена. Я хвилин за двадцять вишлю за вами Валеру з хлопцями. Береженого Бог береже.