Подих смерті
Шрифт:
І старий безсило впав у крісло.
Вони залишились у кабінеті вдвох — Дохені та Брейд. Дохені вимив руки і тепер енергійно витирав їх паперовим рушником.
— Його покарають дуже суворо? — запитав Брейд.
Ворожість помалу розвіювалась, і Кеп знову вбачався йому давнім Кепом, старим симпатичним диваком і водночас видатним хіміком, не тільки його вчителем, а й майже батьком. Він уявив собі старого у в'язниці, зганьбленого…
— Гадаю, судового процесу може й не бути, — урвав Брейдові думки Дохені і вимовно постукав себе по чолу куцим товстим пальцем.
Брейд сумно похитав головою.
— Послухайте, професоре, — вів далі Дохені, — я радий, що моя перша думка про вас була слушна. І мені дуже шкода, що часом я улягав сумнівам.
— Що вдієш, без сумнівів годі уявити ваш фах.
— Що правда, то правда. А ще мушу додати, що ви, як на аматора, провели розслідування збіса майстерно.
— Я? — недовірливо всміхнувся Брейд.
— Так, ви. Адже саме ви розкрили справу. Якби я мав у своєму розпорядженні всі ті факти, що мали ви, то теж викрив би злочинця, але, боюсь, не так спритно й не так швидко.
— Знаєте, Дохені, — задумливо мовив Брейд, — на споді душі підозра ворухнулась у мене ще тоді, коли дочка переказала Ансонові слова. Та у мене просто в голові не вкладалося, що він здатен на злочин, тож я просто прогнав ці думки. О господи! Виявивши гліцерол на різьбі кисневого балона, я теж спершу запідозрив Кепа, але потім така думка видалась мені сміховинною. Зрештою, подумав я, на кий біс йому це робити? Це було відразу після розмови з Кепом, коли я збирався продовжити Ральфові дослідження, а старий настійно відмовляв мене… від цього. Звідки я тоді міг знати, що Кеп знає про Ральфове шахрайство і усвідомлює, що на карту, фактично, поставлено його репутацію відомого хіміка, що його слава під загрозою. — Він похнюпився.
— І коли ж ви нарешті прозріли? — запитав Дохені.
— Сьогодні, коли почались лабораторні заняття, — відповів Брейд, — і поштовх дала одна абищиця. Я саме подумав, наскільки ми, викладачі, зв'язані часом, а ця залежність від часу завжди асоціюється у мене з Кепом. Аж ось один із студентів вручив викладачеві на перегляд звіт про попередні роботи, і цей епізод нагадав мені подібну ситуацію — коли Ансон вручав Джінні течку з рукописом і попросив передати мені. Далі досить було дещо обміркувати, і все стало на свої місця.
— Як я вже казав, розслідування проведено блискуче, — повторив Дохені, — але ви мало не зіпсували справи, коли почали говорити зайве. Ви мене розумієте?
— Ні.
— Як детектив-аматор ви допустилися однієї похибки. Ви хотіли викласти старому геть усе, що вам пощастило викрити, а якраз цього й не слід було робити. Бо злочинець, якщо він справді злочинець, і так знає все про злочин. Розумієте? В жодному разі не можна розкривати всіх карт. Конче треба щось свідомо опустити. Скажімо, про кисневий балон. А ви ледь не виклали йому й ці факти. І якби я вчасно вас не зупинив, справа напевно була б зіпсована. І чим би тоді все скінчилось?
Підозрюваному звичайно розповідають лише частину з того, що відомо. І якщо він справді злочинець, а отже, знає всі обставини, то в стані нервового збудження просто не може добре запам'ятати, що саме йому повідомлено, а що ні. Отоді-то й треба повести справу так, щоб розмова перейшла на обставини, не повідомлені йому, тобто свідомо наготувати йому пастку. Розумієте? І тоді він неодмінно зрадить себе, як це й сталося з Ансоном, коли він виказав себе з головою, намагаючись не допустити вибуху кисневого балона, про який не було сказано жодного слова.
— Що ж, щиро дякую вам за допомогу, містере Дохені.
Детектив знизав плечима:
— Звичайний професійний прийом. Старий як світ. Зрештою, всі путні прийоми старі. Інакше й бути не може. А тепер, професоре, нам, мабуть, чи не пора прощатись. Сподіваюсь, більше не зустрінемось. В усякому разі в такій справі, як оця.
Брейд неуважно потис руку Дохені, розглядаючись по кабінету, наче бачив його вперше.
— Знаєте, містере Дохені, все це тривало десь близько ста годин. Не довше.
— Б'юсь об заклад, час видався вам значно довшим.
— Ніби минуло ціле життя, — погодився Брейд.
— Як ця справа вплине на ваше становище, на роботу? — спитав Дохені, злегка похиливши голову набік.
— Як уплине? Знаєте, — Брейд коротко і якось шорстко засміявся, — правду кажучи, мене це зараз не обходить. Відколи я дізнався, що роботу фактично втрачено, у мене наче камінь з душі спав. Навіщо клопотатись тим, що вже втрачене? Тож я справді відчув полегкість. Як ви гадаєте, це добре?
— Не знаю чи добре, але я розумію вас, професоре.
— Коли Кеп запевнив, що я не маю жодної надії на поновлення контракту… — Брейд раптом урвав і замислився. Цікаво, чи не збрехав йому Кеп? Чи й справді Літлебі вирішив не поновлювати угоди? Чи це не Кетова вигадка, щоб відвернути Брейда від Ральфової роботи, один із засобів психологічного тиску? Зрештою, і сьогоднішнє примирливе повідомлення Літлебі…
Але досить турбуватись цим. З легкою душею Брейд усвідомив, що йому врешті-решт і справді байдуже, як розвиватимуться події далі.
— Мені байдуже, чи поновлять угоду, — провадив він. — Занадто довго моє життя полягало в тому, щоб постійно стримуватись і намагатись бути непомітним. Тим часом, виявляється, збіса цікаво чинити опір, боротись. Саме відсіч Ранке та Фостерові показала мені, чого можна домогтися, коли відпадає потреба переховуватись і можна дозволити собі бунт. Але ви нічого про це не знаєте.
Дохені уважно слухав Брейда, й очі його променіли цікавістю, наче очі дослідника аматора, що вивчає стосунки між людьми.