Подорож на Пуп Землі Т. 2
Шрифт:
Чех дивився на мене сумовито та безнадійно. Так на мене дивиться моя маленька племінниця, коли загр'aється і не встигне домчати до туалету. Я подумав, що Ян зараз почне просторікувати про різноманітні труднощі, які чигатимуть на шляху, адже цей кордон – це не просто кордон, а Frontera між Еквадором і Перу, а ми, мовляв, нічого не знаємо про Fronter’у, нічого не знаємо ні про митників, ні про їхні вимоги, ми взагалі нічого не знаємо, тож не варто сподіватися, що зможемо ось так от просто й гладко пробратися аж до Піури всього за дванадцять
– Максе, мені потрібно тобі дещо показати. Ходімо.
Ми вийшли з нашої кімнати та попрямували вниз. Зупинилися на сходовому майданчику якраз поміж першим і другим поверхами. На одній зі стін просто за Яновою спиною висіла здоровенна глянсувата карта Еквадору. На ній було видно також значну частину північної частини Перу. З виглядом людини, яка знає все, я підійшов упритул до мапи.
– Ну, – трохи пиндючно прогугнявив я, – це карта Еквадору. І що тепер?
– Глянь сюди, – мовив Ян, затим провів пальцем по блискучому полотні мапи, спинившись у якійсь точці внизу плаката.
Я нахилився і простежив за його пальцем. Кордон. Frontera. Згори широкою червоною лінією тягнеться магістраль, вона проходить Куенку, Лоху, впирається в Макару та Янів палець. А тоді мій напарник різко, наче фокусник, прибрав долоню з мапи – і я аж зубами клацнув… На прикордонному містечку Макар'a дорога обривалася. З перуанського боку не було позначено ніякого шляху – ні шосейного, ні ґрунтового. Єдина дорога, якою можна перебратися на той бік кордону, пролягала значно західніше, притискаючись до крайки Тихого океану.
– Ти пропонуєш трюхикати від кордону до Піури пішки? – серйозно запитав Ян. – Я розумію, друже, там усього лише двісті кілометрів горами, та все ж…
Я спантеличився, але не так щоб дуже. На моїй карті, яку я скачав з Інтернету під час скороспішного планування Експедиції, Панамериканська магістраль роздвоювалася в Куенці. Одна з гілок, як і намальовано на мапі в хостелі, тягнулася вздовж узбережжя, інша – значно коротша – проходила через Макару. Дві дороги знову зустрічалися в Суйяні. Щоправда, моя карта, так би мовити, була не зовсім картою, а радше, схемою, а тому не витримувала жодної критики порівняно з мапою, що висіла в хостелі «Трансильванія». Втім, я все ще не бачив жодних причин для паніки.
– Можливо, ця карта застаріла, – напустивши на себе поважного вигляду, припустив я, а сам тим часом намагався відшукати в легенді рік випуску. – Може, коли її складали, того шляху просто не існувало.
Мій напарник стенув плечима:
– Ти бос, тобі й вирішувати. Я просто не хочу, щоб перетинаючи кордон між Еквадором і Перу, ми вибрели на світ білий десь у розлогих степах Патагонії. [52]
– Відставити розмови! – рішуче гаркнув я. – Не розводь мені тут паніки! – говорив твердо й упевнено, адже карта на стіні справді виглядала доволі
52
Рівнина на півдні Аргентини.
Я справді вірив у те, що казав. Я просто не міг уявити, що дороги, котру офіційно нарекли Панамериканською магістраллю, насправді не існує.
Ян про всяк випадок сфотографував карту з найбільш можливим розширенням.
– Чувак, ти впевнений, що ось це – Панамериканська магістраль? – тихо запитав Ян, причиняючи вікно машини. Салон аж плавився від спеки, проте крізь відчинене вікно постійно залітали важкі клуби здійнятого колесами пороху, іноді навіть проскакували камінці. Це дратувало.
Я розкрив itinerary й уважно передивився мапу Еквадору. Поволі докумекував, що не варто вірити всьому, що пишуть чи малюють в Інтернеті.
– Це… хм… ну, це має бути Панамериканська магістраль. Іншої дороги від Ріобамби до Куенки немає. Принаймні… кгм… тут так намальовано…
Кілька годин тому ми з напарником зловили попутку й зараз тряслися в допотопному пікапі в компанії ще зовсім молодого хлопця-водія та двох пухкеньких, мов бочечки, еквадорських дівуль, прямуючи до Куенки. Еквадорець виявився худющим хлопчиною з крихітними, немов дитячими, вухами й очима, але гіпертрофованим почуттям гумору, а дівки (одна з яких, як я зрозумів, була дівчиною шофера) – форменими представницями простакуватих і водночас імпозантних перуанських селянок.
Наші попутники не знали англійської. Між собою вони перемовлялися винятково мовою кечуа. [53] Кілька разів я діставав свій кишеньковий англійсько-кечуанський розмовник, придбаний ще у Стокгольмі, та пробував скласти кілька речень древньою мовою інків. Мої недолугі спроби, схоже, виглядали не дуже вдалими й лише веселили перуанців. Час від часу водій виправляв мене, а дівчата не припиняли з мене реготати. Ян, ні бельмеса не розуміючи, шкірився з дівками за компанію, що мене дуже злостило.
53
Кечуа – мова інків, також відома за назвою рунасімі. Незважаючи на офіційний статус іспанської, мовою кечуа активно послуговуються нині в шести країнах: Перу, Болівії, Еквадорі, Колумбії, Аргентині та Чилі. Більшість носіїв цієї мови проживає в Андах.
Конец ознакомительного фрагмента.