Подорож на Пуп Землі Т. 2
Шрифт:
– Скільки у нас іще вулканів попереду згідно з твоїм itinerary? – поцікавився Ян, коли його обличчя нарешті набуло природного відтінку.
– Два… Нє, три. Ще один буде коло Арекіпи в Перу…
І Ян тоді знову не втримався та виголосив іще одну колоритну промову. Цього разу англійською. Але і на цей раз я не переказуватиму вам його слів. Бо якби надумав передати той барвистий, сповнений палкої любові до вулканів виступ, строго дотримуючись оригінальної форми та змісту, то на першій сторінці цієї книжки замість «Для широкого загалу читачів» писало б «Parental advisory: explicit content». [37]
37
Застереження:
– Але ж ми дісталися висоти 4700 метрів! – почав був виправдовуватися. – Ні ти, ні я ще ні разу не видряпувалися так високо. Це ж круто!
Чех сердито подивився на мене:
– Максе, з мене досить рекордів.
Вам, певно, цікаво, до чого тут кролики?
Припускаю, що окремі надміру саркастичні читачі вже, либонь, устигли вирішити, що «кролики» на Котопаксі – це ми з Яном, оскільки людина, здатна полізти посеред зими на висоту 4800 метрів не просто без спорядження, а взагалі без зимового одягу, навряд чи має мізки, більші від кролячих. Насправді не все так просто…
Несподівано Роберто загальмував посеред пологого плато, вкритого низькорослими кущами та густою травою, яка вигравала всіма відтінками – від жовтого до бурого та темно-коричневого. Ми знову побачили сонце, але ще ніяк не могли примусити себе не труситися від холоду. Негостинний кратер Котопаксі, закутаний щільною непроглядною піною снігових хмар, задерикувато п’явся у височину за нашими спинами.
– Вилазьте, я покажу вам кроликів, – сказав Роберто й усміхнувся.
Ми неохоче виборсалися з пікапа. За машиною зривався униз пологий схил. Наш провідник рішуче закрокував донизу. Обережно промацуючи схил, ми повільно посунули слідом за ним.
Відійшовши на достатню віддаль від машини, Роберто спинився. Затим склав пальці своєї єдиної руки докупи, притулив їх до губів і почав видавати дивні звуки, що водночас нагадували свист і попискування. Ми з Яном стояли за його спиною та вичікували. Через хвилину еквадорець подав знак, щоб ми вмовкли, і тицьнув пальцем у густу траву за п’ять метрів попереду. Спочатку я нічого не побачив, зате згодом, придивившись уважніше, помітив маленького сірого кролика, який уважно розглядав Роберто. Провідник свиснув ще кілька разів і… вухатий підскакав ближче. Тепер кріль знаходився за якихось два метри від нас.
– Не ворушіться… – прошепотів Роберто та продовжив видавати губами незрозумілий писк.
Ще за скількись часу я несподівано виявив, що ми оточені цілою армією крихітних вухатих тваринок, які, зачаровані загадковим посвистом Роберто, довірливо наближаються на відстань простягнутої руки, всідаються на задні лапки й витріщаються на нас. Еквадорець безперестану свистів, а кролі прибували й прибували. Це було схоже на якусь магію…
Зрештою Роберто вгамувався. Я зробив якийсь необережний порух рукою, і вухані, наче очунявши від загадкового магічного заціпеніння, миттю кинулися врозтіч.
– Це кролики з Котопаксі, – сказав нам провідник, аж сяючи від утіхи.
– І… і що? – сконфужено уточнив я.
– Нічого, – всміхнувся еквадорець. – Просто кролики… Поїхали, час повертатися.
– Чувак, а ти подумай, як усе цікаво склалося, – зненацька видав мені Ян, доки ми ловили попутку, щоб повернутися назад до Кіто. – Якби ти не купив тієї води, дівчина в автобусі навряд чи підійшла б до нас. Якби американка не заговорила до мене, я не взяв би у неї guidebook по Еквадору. Якби я не розгорнув її путівник, то не побачив би карти й коментарів до неї та ніколи не дізнався б про те, що до Котопаксі слід добиратися не з Латакунги, а просто від
Я засміявся. Як не дивно, Ян стовідсотково мав рацію.
– Усе, що не робиться, робиться на краще, – резюмував я.
– Ніколи передчасно не нарікай на долю, – чех поплескав мене по плечі. – То просто Будда жартує на небесах.
Хостел «Трансильванія» та двадцять хвилин в Амазонії
Опрацьовуючи еквадорську ділянку маршруту Експедиції, я довго розмірковував, яке місто вибрати за базу для вилазок у центральній частині країни. Я вагався між трьома основними претендентами – Пуйо, Амбато та Ріобамбою. Проте перечитавши все, що зміг знайти в Інтернеті про ці три міста, зрозумів, що жодне з них мене не влаштовує. Амбато, судячи з усього, було доволі великим адміністративним центром. Не те щоб я не любив великих міст – просто мені хотілося справжніх Анд, ще не спаскуджених цивілізацією. Ріобамба знаходилась аж надто далеко на півдні, вдалині від тих місць, які я хотів би побачити в горах. Пуйо виявилося мініатюрним замизганим поселенням, загубленим посеред нетрищ по інший бік андійських хребтів, де починається широченна Амазонська рівнина.
Аж раптом у електронному щоденнику якогось бекпекера мені пощастило натрапити на згадку про містечко Ba~nos, котре відповідно до стислого опису знаходилось якраз у центральній частині Еквадору. Я почав вишукувати в Інтернеті, що воно за місцина така, і спочатку не знайшов практично нічого. Електронний сервіс «Google Maps» на запит «Ba~nos» відсилав мене кудись до Іспанії, а після введення «Ba~nos, Ecuador» тицяв у якусь невідому точку бозна-де біля кордону з Перу. Після тривалого порпання в Googl’і мені все ж пощастило накопати трохи інформації про гірське містечко:
• клімат – помірний;
• температура – 18…22 °C протягом року;
• висота над рівнем моря – 5970 футів (1820 метрів);
• кількість жителів – 18 тисяч.
До небагатослівного опису додавали невелику карту. З подивом я відзначив, що Баньос розташований акурат посередині між Абмато, Ріобамбою та Пуйо. Крихітне містечко в серці Анд. І жодної інформації, як туди добутися.
Я задоволено всміхнувся. Це було саме те, що треба.
У перекладі з іспанської ba~nos – це «бані», «місця для купання». Річ у тім, що посеред Анд, неподалік від Баньоса, вирують гарячі джерела, де городяни влаштували ванни для розніжених столичних туристів. Подейкують, що саме цим гарячим купелям місто завдячує своєю назвою. Можливо також, що назва приліпилася до гірського селища через незліченну кількість кришталево чистих струмків, потічків і невеликих водоспадів, які зриваються з довколишніх хребтів і вливаються в річку Пастаса, в долині якої розкинувся Баньос. Однак важливо не це. Важливо інше – слово «ba~nos» в іспанській мові має декілька значень, а тому його використовують не стільки для опису бань чи місць для купання, скільки для позначення… звичайного туалету. Тобто будь-яке іспаномовне людисько (враховуючи тих еквадорців, які не знають про існування містечка Баньос), почувши щось на кшталт «donde esta el Ba~nos?», подумає, що його запитують про те, де знаходиться туалет, а не про якесь поселення за назвою Баньос.