Подорож на Пуп Землі Т. 2
Шрифт:
Але ця мить ніколи не настала. Натомість піднявся страшенної сили крижаний вітер, який пронизував до кісток і норовив скинути з гірської стежини. А майже відразу на сході понад схилом Котопаксі з вражаючою швидкістю почала набухати сіра хмара. Вона виросла буквально нізвідки. Так у фантастичних фільмах з’являються і ростуть на очах героїв чорні рої кровожерних комах.
За лічені секунди хмара накрила мене – повалив важкий колючий сніг. Духам гір було наплювати на те, що це екватор. Так само, як їм було начхати на те, що я дерусь угору в самих благеньких шортах. Жорстокі демони гір лютували. Судячи з усього, злостилися страшенно, бо за хвилину
Саме в цей момент, пригадую, я почав помічати, що з моїм організмом щось не те. Кожен рух, навіть найменший, найнікчемніший порух рукою, віддавав гарматним пострілом у скронях. Ноги наливалися свинцем, серце тріпотіло, марно ганячи жилами позбавлену кисню кров. Скидалося, що квадрицепсами на ногах замість крові текла густа смола.
Я звик, що там унизу, на низькодолі, коли я спиняюся, серцебиття стишується, а дихання вирівнюється. На висоті все було інакше. Я спинявся, проте серце продовжувало шалено калататися, дарма ганяючи кров. Дихалося важко, через силу, наче хтось туго обмотав легені бинтом. Тож я завмер і прислухався до свого організму, несвідомо чекаючи на нові вибрики. Було таке відчуття, ніби то вже не «мій» організм.
А потім зненацька зникло бажання дихати. Ось так от просто перехотілося роздувати груди й утягувати повітря. Цей стан важко описати словами, ще важче у нього повірити. Проте без усіляких неприємних відчуттів я міг не робити жодного вдиху протягом 15–20 секунд. Зате потім дихання самовільно зривалося з подвоєною силою. Я не встигав відкривати рота, щоб заковтувати повітря. Я не на жарт перелякався, бо відчуття було таким, мовби легені стискалися та надималися без будь-яких сигналів із мого мозку. Ніби хтось інший сидів у мені та пульсував моїми легенями!
Пізніше, начитавшись інформації про гірську хворобу, я дізнався дуже цікавий факт: саме надлишок вуглекислого газу, а не нестача кисню в крові, збуджує дихальний центр. Що це означає? Поясню детальніше. Уявіть, що ви видряпуєтеся на висоту більше ніж 3500–4000 метрів. Спочатку нічого особливого не відбувається, ви продовжуєте дихати з тією ж інтенсивністю, що й на низькодолі. Втім, незважаючи на те, що ви поки що не відчуваєте дискомфорту, густина повітря поступово падає, а отже, з кожним вдихом у легені потрапляє все менше й менше кисню та, відповідно, менше вуглекислого газу. Тобто разом зі зменшенням кількості кисню у крові зменшується й концентрація СО2. Ось тут починається найцікавіше: організм сприймає низький рівень СО2 за ознаку того, що ви аж надто часто дихаєте (хоча насправді дихаєте ви не частіше, ніж завжди) та… частково призупиняє дихання. Причому саме тоді, коли вам як ніколи потрібно дихати на повні груди. Зрозуміло, що після зупинки дихання кисень не потрапляє до клітин узагалі, тому за всіма законами біології через кілька хвилин я мав би щасливо склеїти ласти. Проте в цей час спрацьовує вже інший захисний механізм, який реагує на критично низький рівень кисню, примушуючи легені шалено пульсувати, не даючи вам вирушити до праотців.
Утім, тоді на Котопаксі я ще не знав цього. Тому, зосередившись, я вирішив дихати навіть тоді, коли моєму (чи вже, мабуть, «не моєму») тілу не хочеться дихати, і вже за кілька хвилин почувався трохи краще. Проте відразу потому я усвідомив, наскільки мені дошкуляє холод і вітер. Температура за лічені хвилини скотилася з приємних +15 °C практично до 0 °C. Шкарубкі язики хуртовини обдавали пронизливим холодом. Морозне повітря доводилося «ковтати» маленькими порціями, які обпалювали горло й легені, тільки посилюючи кисневе голодування.
– Jan, fuck that «refugio», I’m going down! [36] – щосили прокричав я.
Мені ніхто не відповів. Ян, певно, зашпортався трохи вище та праворуч від мене, а я навряд чи міг йому допомогти.
Я обернувся назад. Машини зникли з поля зору, розтанули у непроникній пелені хуртовини. Я наче опинився всередині величезної непрозорої сфери, наповненої хльосткими дротиками сніжинок, із кам’яним дном під ногами та розпливчастим і затертим диском сонця десь далеко над головою.
36
Яне, до дідька той притулок, я лізу вниз! (англ.).
Через п’ять хвилин сніг лупонув так густо, що я, хоч як не силкувався, не міг нічого розгледіти далі, ніж за два метри від себе. Я не насмілився спускатися вниз навстоячки, оскільки, добряче засліплений хуртовиною та скутий холодом, ризикував перечепитися через якусь брилу під ногами та шугонути сторч головою. Перед «refugio» схил досить крутий, тож якби я спіткнувся, то летів би, не спиняючись, усі дві сотні метрів акурат до стоянки з машинами, перемелюючи власні кістки між каменями нещадного Котопаксі.
– Я-а-а-ане! – ще раз гукнув я і прислухався.
У відповідь – лише сичання хуртовини та приглушений стугін вулкана під сталевим напором вітру. «Мабуть, він уже спускається», – заспокоював себе.
Потому я став навкарачки й поповз униз. Демони Котопаксі зараз, певно, помирали від сміху. Це було саме те, що їм потрібно: зухвалий прямостоячий примат, гордий Homo Sapiens рачки та наосліп ушивається геть від закутого в лід кратера.
Я пообдирав до крові коліна та долоні, я весь тремтів від лютого холоду, в голові паморочилося від нестачі кисню, але продовжував уперто лізти вниз, неначе якась тупоголова мавпа, спираючись одразу на всі чотири кінцівки.
Думки втонули, висмокталися з мозку. Я втратив відчуття відстані та часу. Не знаю, скільки хвилин минуло, поки мені нарешті вдалося розгледіти крізь заметіль наше авто.
Я миттю стрепенувся та загорлав:
– Роберто!
Але через стугін вітру еквадорець не почув мене. Я зробив кілька кроків уперед, спіткнувся та повалився на витягнуті руки. Важкий сталевий пласт застиг у грудях, заважав дихати. Кілька секунд я лежав на холодній землі, думаючи, що ще трохи – і моє серце виштовхає легені з грудей.
Потому з останніх сил підхопився і одним ривком заскочив до машини.
Я не міг віддихатися хвилин двадцять, усе ще пихтів, як паровоз, і трусився від холоду, тримаючись за серце, коли до машини приплентався Ян… Я не настільки добре розумію чеську мову, щоб дослівно переказати вам, шановні читачі, урочистий виступ мого доблесного напарника після того, як він заповз на заднє сидіння, сердито грюкнувши дверцятами. Шкода. Хлоп видав на-гора вельми колоритний монолог про гори, екватор, особливості еквадорської погоди та ще щось, здається, про сніжинки, які цілими роями набиваються в рот, через що треба вчитися дихати крізь задній прохід.