Подорож на Пуп Землі Т. 2
Шрифт:
Зрештою мій терпець урвався.
– Яне, може, до дідька цю Амазонію? Поїхали назад, га? – хрипким голосом проказав я.
Ян мовчки встав, обтрусився та пошкандибав до автостанції.
Ось так безславно завершилася моя перша вилазка в амазонські ліси. Все, на що мене стало, – це спуститися з гір у невелике містечко на самому кордоні еквадорської тропічної сельви, поблукати у ньому хвилин двадцять (це я ніби перевірив, чи все там нормально) і через силу з’їсти чотири банани. Після того, підібгавши хвіст, я дременув назад у гори. Амазонас розбив, розчавив, розтерзав мене, по суті, навіть не давши вступити у свої володіння. Попри це, закусивши губу, я подумки пообіцяв собі,
Але то вже буде інша пригода…
Вулкан Тунгурауа
Як не старався, проте під час підготовки Експедиції мені не вдалося відшукати хоч яку-небудь варту уваги інформацію про вулкан Тунгурауа. Достеменно я знав лише те, що палаючий велетень знаходиться десь зовсім поряд із Баньосом. Хоча краще, мабуть, сказати, що це Баньос знаходиться десь поряд із вулканом, оскільки Тунгурауа був, є і буде. А Баньос може бути, а може і не бути. Це вже як вулкану заманеться.
Насправді все, що написано про Тунгурауа на форумі «Trip Advisor», – це суха та лаконічна порада про те, що перед тим, як туди пертися, краще розпитати в когось із місцевих про активність вулкана. Гадаю, не варто й згадувати, що ні я, ні Ян нічого такого не розпитували та розпитувати не мали наміру, тож увечері передостаннього дня у Баньосі, не забиваючи голови всілякими дурницями, ухвалили одностайне рішення наступного ранку п’ястися на Тунгурауа.
Про всяк випадок я налаштувався розпитати про Тунгурауа господаря «Трансильванії». На жаль, спритного єврея на місці не було, однак за стійкою рецепції порядкувала його дружина-еквадорка.
– Чим можу допомогти, українцю? – поцікавилася вона, приязно всміхнувшись.
– Та от ми з товаришем надумали поїхати на Тунгурауа. Хотів запитати, може, порадите, як туди краще дістатися.
– Є два шляхи, – почала пояснювати еквадорка. – Перший пролягає безпосередньо схилом вулкана. Починається на сході Баньоса, а потім повертає на північ. Ось тут, – жіночка тицьнула пальцем у розкладену мною карту на столі. – Дорога сягає висоти 4000 метрів. Далі можете йти пішки, спеціального спорядження не потрібно. Якщо пощастить і небо буде безхмарним – побачите жерло. Інший шлях починається на півдні Баньоса та веде на протилежну вулканові вершину. Там у нас передавальні антени встановлено. Добиратися туди довше й важче, зате краєвиди значно кращі. Побачите вулкан у всій красі.
Я з вдячністю кивнув.
– А ви певні, що хочете побачити його? – запитала жіночка.
– Кого його? – не зрозумів я.
– Вулкан. Тунгурауа.
Я трохи збентежився та почухав потилицю:
– Та ніби певні, а що?…
– Нічого. Просто будьте обережними: Тунгурауа вередливий. 1999-го всі сімнадцять тисяч жителів Баньоса було евакуйовано на кілька тижнів з міста через загрозу його повного зруйнування. Тоді він добряче потрусив усі околиці, – жіночка промовила «він» з особливим притиском, спідлоба зиркнувши у той бік, де знаходилось жерло вулкана. – Це дуже прикольне відчуття, коли цілими днями земля під ногами без упину тремтить.
Я ледь не прикусив язика, подумавши, що мав у дупі такі прикольні відчуття.
– А що з ним зараз? – якось непомітно для себе самого я теж заговорив про Тунгурауа, наче про живу істоту.
Жіночка загадково всміхнулася:
– Він активний.
– Як активний?!!
– Ну так, нормально активний. Уночі, якщо зійти на протилежну вершину, видно світло з кратера…
Того ж дня ми орендували на день машину й посунули на протилежний берег Пастаси, справедливо розсудивши,
Спочатку ми хотіли їхати на «баггі», а не на джипі. Buggy-car – це така штука, в яку варто сісти один раз, щоб уподобати її на все життя. На тлі справжнього повнопривідного позашляховика з його масивними шипами на шинах, агресивно вишкіреною решіткою радіатора, каркасом товстенних металевих балок, призначених для захисту пасажирів, якщо джип раптом полетить сторчака з дороги, й іншими крутими штучками «жучок» нагадує дерев’яно-паперово-ганчір’яний літачок братів Райт поруч зі стотонним красенем «Boeing-737». При цьому дирчить він незгірше від справжнього 737-ого «Боїнга» – під час руху громоподібне диркання продавлює барабанні перетинки та розпливається тілом, пронизуючи нутрощі наскрізь. А ще, через низьку посадку та повну відсутність днища, варто лише заїхати в калюжу – і ви миттю станете мокрим, мов квач, і брудним, як свиня, що вивалялася в грязюці. Попри всі недоліки, є в «баггі» якась авантюрна іскорка, щось пригодницько-піратське, щось по-дитячому близьке та знайоме, що примушує скинути з себе напускну поважність і вдавати, що тобі дванадцять, а не двадцять п’ять чи сорок.
Учора, щойно ми повернулися з вилазки в Амазонію, погода покращилася: замість похмурої й вологої Трансильванії переді мною переливалася всіма барвами веселки сонячна Мальорка. Нагірне містечко ніби підмінили! Калюжі висохли, вітрини магазинів і кафе вилискували на сонці, вулиці запрудили люди. Баньос пульсував повнокровним життям. Ми з Яном узяли в оренду два «жучки» та гасали ними по горах довкола Баньоса. Як наслідок – одного разу опинилися у повній темряві посеред довжелезного тунелю: гірські тунелі в Еквадорі, як виявилося, зовсім не освітлюють. Пригадую, що вже тоді уявляв, угризаючись витріщеними очима в масну темряву, як ми з друзякою, двоє замурзаних диваків, похнюплено випихаємо з похмурого черева тунелю своїх «жуків», злякано озираючись на кожну машину, яка пролітає поряд. Певна річ, із нас тоді навіть собаки сміялися б. Причому не тільки в Баньосі, а й по всіх Андах аж до Сантьяго-де-Чилі. Щоправда, був ще один варіант розвитку подій, далеко не такий кумедний, про який мені не хотілося думати. Якийсь вантажний трейлер, автобус чи будь-який інший транспортний засіб із високою посадкою міг просто не помітити «жуків» у темряві тунелю. Ну… й усе. Нас тоді розмазало б по асфальту, немов сирі яйця по сковорідці. Гірше від усього – ніхто навіть не здогадався б про те, де і як ми востаннє наклали в штани та поклали свої буйні голови. На щастя, все обійшлося: ми встигли вибратися з тунелю раніше, ніж з іншого боку в нього заїхала вантажівка чи автобус.
Тож хоча гасати на «жучках» дешево, прикольно та весело, цього разу нас із Яном від них відмовили: дертися на Тунгурауа доведеться дуже високо, а тому в «жучка» просто не вистачить потужності. Довелося переплачувати й брати в оренду повнопривідний джип.
Перетнувши місток через прірву, на дні якої переливалася сріблом вузька нитка Пастаси, ми почали п’ястися вгору. Дорога була дуже крутою. Місцями крутизна схилу сягала 60° і навіть більше. Ширина шляху дозволяла проїхати лиш одній машині, тому, коли хтось стрічався на шляху, доводилося здавати назад до найближчого розвороту, де поволі розминатися, ледь не обтираючи один одному борти.
Проте людей і машин дорогою майже не траплялося. Зрідка ми натикалися на невеликі групи корів, які паслися на схилах гори. Я дивився на них і чудувався, як вони можуть втримуватися на практично прямовисному гірському узбіччі. Лиш одного разу ми побачили пастуха, який, закинувши на плече довгого дрючка, пішки спускався у долину Баньоса. Я запитав у нього про корів:
– Це, мабуть, спеціальна порода, навчена скелелазінню?
– Зовсім ні, сеньйоре, – повідав чоловік, – це звичайні корови.