Подорож на Пуп Землі Т. 2
Шрифт:
Затим ми вмовкли, дівча посмоктувало цигарку та крадькома зиркало на мене, певно, чекаючи, щоб я продовжив розмову. Я ж утупився у непроникну стіну дощу та подумки ремствував на таку жахливу погоду.
– А ти сама звідки? – зрештою запитав я.
– Звісно, з Ізраїлю, – трохи здивовано мовила дівчина, – як і всі в цьому хостелі…
Тупішого запитання, певно, не можна було й вигадати. Зненацька темнооке дівча схаменулося, втямивши, що розмовляє зі мною англійською і що я, відповідно, аж ніяк не міг приїхати з Ізраїлю.
– Хм… а звідки ти тоді?
– А я з України, – відказав я і широко всміхнувся.
«Український», – подумала дівчина.
Дощ, зараза, і не думав ущухати. У хостелі мені не сиділося, тому, поснідавши, я потягнув Яна за собою на рекогносцировку. Залишаючи «Трансильванію», я мимохідь запитав господаря, як довго ще
– У нас так завжди, – без поспіху проказав єврей. – Кожен ранок починається зливою, зате о першій пополудні розпогоджується.
Я вистромив голову з дверей, задер носа й обдивився заплакане сіре небо. Здавалося, після світання хмар тільки побільшало.
– Такого не може бути, я йому не вірю, – промовив, обернувшись до Яна. – Я щось не пригадую жодного разу в Україні чи Швеції, щоби хмари, просякнуті вологою так, що ледве соваються у повітрі, розсмокталися за три-чотири години.
Потому, закутавшись у якісь целофанові торбинки, ми з Яном почалапали в напрямку автостанції. Раптом на одній із будівель (по-моєму, то був магазинчик із сувенірами) мені на очі потрапив розмашистий напис: «Баньос – ворота Амазонії». Я затягнув Яна під навіс, дістав з-за пазухи липку від вологи карту та розгорнув її.
– Що ти вже надумав? – підозріло запитав чех.
– Сельва! – рішуче випалив я.
– Що? – не зрозумів Ян.
– Амазонас! – упевнено карбую. – Поки в Андах іде дощ, ми організуємо вилазку в незаймані ліси Амазонії!
Я повернув карту до Яна й тицьнув пальцем у Пуйо (Puyo), містечко на рубежі велетенської Амазонської рівнини, єдина дорога до якого проходила через Баньос. Саме із цього місця п’ять століть тому вирушила в похід джунглями велетенська експедиція Гонсало Пісарро.
Великий завойовник Перу Франциско Пісарро (про нього ще йтиметься пізніше) 1539 року призначив свого брата Гонсало Пісарро губернатором провінції Кіто, висунувши єдину вимогу: його братуха має дослідити та підкорити неприступні ліси, що розкинулись на схід від іспанських володінь. Честолюбний Гонсало закачав рукави й із піонерським завзяттям почав готуватися до експедиції. Він ще не знав, що на нього чекає попереду.
До того часу конкістадори (і під проводом Франциско Пісарро у Перу, і під керівництвом Ернана Кортеса у Мексиці) пересувалися та вели бої переважно в горах і сухій пустельній місцевості з приємним помірним кліматом. Виступ Гонсало Пісарро став першим великим походом у справжні тропічні джунглі. До того про велике «зелене пекло» на сході за Андами іспанці знали лише з розповідей індіанців.
Тож після року приготувань, які проковтнули все багатство губернатора, Гонсало Пісарро вирушив у невідоме. Його загін, чудово споряджений та укомплектований, налічував двісті іспанців і чотири тисячі індіанців-носильників. Запаси провіанту забезпечили безліччю лам, свиней і коней. Експедиція успішно подолала передгір’я та гірські масиви Анд і вступила в низинні ліси, де іспанці стикнулися з найстрашнішим ворогом за всю історію конкісти – амазонськими джунглями. День за днем вони продиралися крізь суцільні хащі. Страшенна задуха, хижі звірі, хмари комарів і паразитів терзали їх щодня. В’ючні тварини та гірські індіанці, незвичні до тропічного клімату, стосами гинули від невідомих хвороб.
Затим почався голод. Аби полегшити собі шлях, іспанці збудували на березі невідомої річки біля підніжжя Анд бригантину, на яку повантажили кілька десятків хворих товаришів і все спорядження. Здорові учасники експедиції пішки йшли вздовж берега, одначе через декілька днів вони вкінець захиріли та змушені були спинитися. Пісарро наказав розбити табір і прийняв ризиковане рішення: дізнавшись від індіанців, що неподалік, на берегах річки Напо, є поселення, він відрядив туди на бригантині п’ятдесят іспанців із наказом добути провізію та привезти її до табору. На чолі загону Пісарро поставив молодого честолюбного офіцера Франциско Орельяну.
Проте кораблеві не судилося повернутися. Минали дні й тижні; люди повільно конали від виснаження. Зрештою Гонсало Пісарро зрозумів, що дожидатися Орельяну марно, і зважився на відчайдушний крок: вирушив назад до Еквадору…
Через шістнадцять місяців після того, як помпезна експедиція вирядилася підкорювати Амазонас, перед здивованими жителями Кіто постали дев’ятеро чоловіків, котрі ледве трималися на ногах. Це були Гонсало Пісарро та вісім його товаришів. Окрім них, серед живих не зосталося нікого.
…Ми прибули до Пуйо в годину сієсти. Дощу не було, зате парило так, що здавалося, ніби плаваємо у воді, а не пересуваємося у повітрі. Пізніше Ян дуже чітко та влучно схарактеризує нашу вилазку в Пуйо: two thousand meters down – twenty degrees up. [47]
Поселення нагадувало місто мерців: на вулицях – жодного еквадорця, погляд повсюди натикався на нерухомі проіржавілі вщент машини. Місто аж стогнало під натиском джунглів. Крізь порепаний асфальт невгамовні хащі просовували свої настирливі зелені щупальці. Джунглі стискали Пуйо з усіх боків, наче лещатами, висмоктували з містечка та його жителів останні живильні соки.
47
Дві тисячі метрів униз, двадцять градусів угору (англ.).
Відразу за автостанцією Ян надибав якусь вишку. Ми залізли туди, щоб роздивитися навколо. Переді мною постало незабутнє видовище. Аж до обрію, скільки сягав погляд, розкинулися незаймані амазонські ліси. Дерева пхались і безцеремонно налізали одне на одного, борючись за місце під сонцем. Біля самого краю сельви височіли пальми, поміж них де-не-де протискалися гевеї, подекуди із зеленої гущавини визирали динні та кавові дерева, звідусіль напирав зелений бамбук, а вгору по стовбурах аж до крон звивалися ліани. Далі за ними рябіли тисячі й тисячі невідомих мені видів дерев і рослин із такими назвами, що навіть соромно писати: гібіскус, панданус тощо. За нашими спинами на заході ховалися у хмарах гори, проте на сході погляд не зустрічав жодних перепон і, черкаючи лісові крони, безперешкодно летів аж до горизонту.
Хвилин п’ятнадцять, обливаючись потом, немов у сауні, я тинявся безлюдним напівмертвим містом, не знаючи, де себе подіти. Куди не глянь, погляд упирався у непробивну стіну джунглів. Варто було зійти з дороги та відійти метрів двадцять, як останні нагадування про цивілізацію провалювались у небуття. Натомість мене огортав терпкий запах віковічного пралісу, шерехи листя та ліан. Із гілок довколишніх дерев на мене глипали та сердито клацали дзьобами велетенські папуги, під ногами проскакували маленькі в’юнкі ящірки. З хащ долинав підозрілий хрускіт гілля, сюрчання цикад і гул ненаситної комарні. Я знав, що десь там, у глибині нетрищ, ховаються ягуар, анаконда та річковий кайман. Десь там, у неглибоких мутних ріках водяться електричні вугрі, що генерують заряд, який може запросто вбити людину, а ще піраньї, котрі за кілька секунд обгризуть людину до кісток, і маленькі сомики кандиру, ще страшніші, ніж піраньї: вони спроможні проникати в сечовий міхур і доводити жертву до смерті від майже повної втрати крові. Вдруге у своєму житті я стикнувся зі справжніми джунглями і був зачарований їхньою грізною красою. Проте, навчений Мексикою, я вже знав, що ця краса – лиш ілюзія, тремкий і непевний фантом, за яким ховається справжнісіньке пекло.
Нараз я відчув, що чотирнадцятигодинний переліт, зміна семи часових поясів, висотна хвороба на Котопаксі, а тепер ще й новий перепад тиску й задушлива атмосфера Амазонії зробили своє. Я задихався, я наче розпадався на шматки, водночас не розуміючи, що зі мною коїться: хворобливий стан, спричинений гірською хворобою, досить важко описати. Вже потім якийсь еквадорець пояснив мені, що вияви висотної хвороби найбільш відчутні саме на другий день після різкої зміни висоти…
На одній з брудних вуличок, посеред роз’їдених вологою стін я надибав стареньку індіанку, що торгувала різними фруктами просто із землі. Я купив у неї чотири банани й тут же по черзі проковтнув їх. Плоди були невеликими, майже вдвічі меншими від тих, що продають на ринках в Україні, зате солодкими, мов заварні тістечка. «Українські» банани проти амазонських – це як смола порівняно з медом. Ян і собі взяв кілька штук, хоча через вологість і неймовірну задуху їсти насправді не хотів.
Затим ми присіли у траві коло дороги. Від спеки все пливло перед очима. У мого товариша під баньками проступили темні кола. Чех сидів, похнюплено звісивши голову між колінами, зрідка відмахуючись від москітів. Схоже, Ян був далеко не в захваті від моєї ідеї відвідати сельву. Час від часу він крадькома кидав у мій бік важкі погляди. Проте, ніде правди діти, чех не нарікав і похмуро мовчав, терпляче зносячи незгоди.
Заїдлива амазонська комарня весь час не припиняла мене гризти. Невідь звідки у шорти прокрався розвідувальний загін червоних мурашок, закріпився у правій кишені й уперто не хотів здавати позиції, певно, чекаючи на підкріплення. Кров важенними молотами гупала в скронях, рясний піт заливав обличчя, не знати чого я скрізь чухався, ніби макака.