Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1
Шрифт:
На широке оболоння, обрамоване темною стіною зеленого лісу, стали виїздити сотні за сотнею. Ясні промені сонця грали мільйонами блисків на панцерах та зброї. Лопотіли на вітрі численні сотенні корогви й велика полкова. Ціле оболоння виглядало, як левада, покрита пістрявим, різнобарвим квіттям. Випочаті, добре годовані коні не хотіли ждати. Рвали вудила, дерли землю, кусалися, виривалися вперед. Вістка про похід піднесла серця всіх. Тут і там по сотнях гомоніли пісні. Врешті після довгого очікування на дорозі від Чигирина появився гурт їздців. Передній на білому коні під бунчуком.
— Гетьман!
— Пане гетьмане! Твій полк!
Хмельницький, маючи при боці Нечая, рушив далі, а за ним і цілий гетьманський почет. Були там: генеральний обозний Чорнота, генеральний осавул Лисовець, генеральний писар Виговський із Петрашенком; із полковників були: Вешняк, Богун, Кричевський, Воронченко, Савич, Мозира, Небаба, старий Лобода, Джеджалій і Бурлай.
Гетьман їхав мовчки. Нечай також не відзивався. Як під’їхали ближче, залунала голосна команда: “Шаблі геть!” і ліс клинків заблис до сонця. Виструнчились рівно довгі лави. Похилилися корогви. Вдарили бубни і літаври. Гетьман виїхав перед полк. Задержав коня, підніс самоцвітну булаву і кликнув:
— Гаразд, панове товариство!
— Славааа! — громом залунало з тисяч грудей. Гетьман повів поглядом по глибоких лавах.
— Пора вам, браття, на Україну. Пора постояти за свої права. Покажіть, що ваш новий полк, брацлавський полк, справді передовий. У пень ворогів рубайте, щоб і сліду по них не осталося.
За вольності козацькі, за віру нашу православну, за народ!
І знову замерехтіла світлами гетьманська булава, і залунало гучне: “Славааа!”
Вдарили бубни та літаври. Гетьман переїздив від сотні до сотні. Перегляд кінчився. Коротким чвалом пересувалися тепер сотня за сотнею перед очима гетьмана та старшини й щезали серед лісової дороги, залишаючи за собою тільки довгу смугу куряви.
В міру того, як сотні переїздили, Нечай пояснював:
— Це брацлавська від’їхала. Тепер тростянська йде.
— Хто сотник?
— Гавритинський.
— А ця?
— Тульчинська з Кривенком, якому ще рани після Корсуня не погоїлися. А ось Красносельський із драгунами. Це переважно люди з його полку драгунів, що перейшли під Корсунем. Із ними було найменше труду, бо все було готове: і коні, і виряд.
— А та друга драгунська?
— Байбузи, що його тут Степком прозвали. Це дарунок від князя Вишневецького.
Хмельницький засміявся. За ним інші. Чорнота спитав:
— Подякував ти йому за них?
— Ще ні — відповів Нечай. Але хочу. Ось м’ястківська з Зеленським.
— Зеленський — добрий вояк — завважив Хмельницький.
За цими таким же коротким чвалом проскакали й інші сотні: краснянська, райгородська, браїлівська, вільшанська, мурахівська, чечельницька, шаргородська, ямпільська, станиславівська, яланецька. За ними глибокими рядами рушили зі співом на устах піші сотні. Росли серця на вид цієї живої сили, що, здавалося, здібна була рознести кожну запору, зламати кожний спротив.
Старшини висловлювали подив та признання Нечаєві, тільки гетьман не говорив нічого.
Полк перейшов. Курява, наче мряка, стелилась низько обабіч дороги. Опустіло оболоння. Здалека доходив гомін пісень піших частин, що одна за одною ховалися серед зеленої діброви. Гетьман глядів за ними й думав.
Вкінці глянув на Нечая.
— Коли час позволить, то твій полк буде передовим полком, може, в цілому війську. Не треба забувати, панове, — говорив далі — що чигиринський, корсунський та інші придніпрянські полки існують не від сьогодні. Тож і не дивниця, що в них і лад і склад. Але оцей новий тільки що народився. І ти тут — звернувся до Нечая — зумів із тих людей у такому короткому часі зробити військо. Зібрати гурт людей, панове, і дати їм зброю, — це ще не значить мати військо. Таких гуртів, різних загонів маємо тепер доволі по всій Україні, але нам потрібне військо. Сьогодні ми мали приклад, як твориться військова сила. З нею буде можна не одного діла доконати. Оце моя відповідь, Даниле, не лише тобі, але й Богунові, Чорноті і всім, що напирали на мене, щоб їх провадити зараз на Варшаву. Так, ви всі полетіли б туди, але хто з вас повернувся б назад?
— А Кривоніс? — не втерпів палкий Чорнота.
— Кривоніс — перебив йому нетерпляче Хмельницький — прислав сьогодні гінця з листом, що Ярема Вишневецький перейшов Білу Русь, переправився під Мозирем через Прип'ять і пішов на Погребище. Отже, просить Кривоніс помочі, бо з повстанцями, хоча скільки він їх там має, не сподіється дати доброї відсічі військам Вишневецького. Ось воно як! Так, Кривоніс зробить свою роботу, прочистить нам шлях, але з Польщею боротись прийдеться таки нам.
— То Вишневецький уже під Полонним, батьку? — спитав Нечай, відчуваючи знову свою нижчість перед великим гетьманом.
— Так. Пише Кривоніс, що нечувані речі виправляє князь Ярема: людей четвертує, зо шкури лупить, руки обтинає, ноги, свердлами очі видовбує, на палі саджає. Не щадить нікого: ні старця, ні жінки, ні дитини. Церкви Божі руйнує...
Полковники слухали, тріскаючи шаблями.
— Час уже рушати! — не втерпів Небаба.
— Час! Час! — відізвались інші.
Сердитий гетьман
У слід за першим прибіг другий посланець від Кривоноса. Ждав на гетьмана, як той повернувся з перегляду брацлавського полку. Кривоніс просив про негайну поміч. Доносив, що вислано на Україну відділ королівської Гвардії під проводом полковника Осінського і полки князя Домініка Заславського під Корицьким і Суходольським та що вони імовірно злучаться з військами Яреми Вишневецького. Лист знову був виповнений описами несамовитих звірств жорстокого князя.
Коли гетьман прочитав листа вголос, між полковниками повстав рух і гамір. Вешняк забрав слово:
— Королівська Гвардія, то яких п’ять тисяч люда, і то найліпшого, бо наємного війська. У князя Заславського також майже самі наємники, головно німці. Їх буде теж коло п’ять тисяч.
— Це все разом із тим, що мають Вишневецький і Тишкевич, зробить двадцять тисяч, не враховуючи служби, — докинув Виговський. — Усе це ветерани з німецької та чеської війни.
Але Хмельницький, прочитавши листа, довгий час не міг успокоїтися.