Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1
Шрифт:
Сонце почало вже другу половину своєї денної дороги, коли на подвір’ї заскрипіли колеса візка, що його тягнули два сиві коники.
На цей звук зразу ж вийшла з хати на ґанок старша жінка, рухлива, жива, чистенько вдягнена і, спершися на поруччя, дивилася вниз, поки коні не зупиняться перед сходами.
— Христю, де ти так довго барилася? — спитала, заки та вспіла зійти з візка.
— Я була в Климівці, мамо — відповіла Христя, відкидаючи золоте волосся з-над чола. — Ах, мамо, як там гарно в лісі! Ми збирали ліки. Я в тому лісі була сьогодні перший раз.
— Але так довго, дитинко! Ми ждемо вже й ждемо з обідом, а тебе,
— Не гнівайтеся, мамо! Годі було скоріше. І ось я вже є — засміялася, цілуючи маму в руку і в лице. Мама хотіла сердито дивитися на доню, але риски біля кінчиків уст та блиск очей зраджували, що вона зовсім не сердита. Христя знала ті дорогі їй риски біля кінчиків уст і знала вираз очей своєї мами.
— А, повертаючись із Климівки, я ще вступила до Мокрини.
— Як же там із нею?
— Ліпше вже. Вже ходить. Тільки ще кашляє потрохи і скаржиться, що в грудях тисне.
— Лишила їй те, що приготовила?
— Лишила й ліки привезла від добродія. Аж розплакалася старенька, коли мене побачила.
— Бідна стара жінка. Ходи ж, Христю. Батько ждав, ждав на обід і вийшов.
Увійшли з ґанку до великих сіней, де були тінь і холод. Долівка вимощена тут була широкими, плоскими каменями, споєними глиною. Із сіней вели двері праворуч до просторої кухні й челядної, ліворуч до їдальні старого дворища. За цими першими дверми ліворуч була велика кам’яна піч, що огрівала дві кімнати, двері до пивниці, двері до комори, де на печі для вудження м’яса вудилися саме шинки, виповняючи своїм запахом цілі сіни. Кінчилися сіни дверми, що виходили до городу з квітками, до пасіки та на город із зелениною та городиною, що його управляла пані Олешичева на горбку, за зеленою стіною старезних лип.
Христя відчинила двері й увійшла до їдальні з низькою стелею, чисто вибіленими стінами, чистою долівкою, вкритою доморобним сіряком та шкурами звірят. У кімнаті знаходилися широкі лави з липового білого дерева, широкі стільці з вирізуваним опертям, прегарні роги оленя на стіні й образ Богоматері між вікнами. Над входовими дверми грізно насупилася велика ведмежа голова.
Христя перейшла до своєї кімнати, маленької, чистої, з одним вікном на липи і квітник. Швидко перебігла її і ввійшла до кімнати батьків. Але тут батька не застала, тому перейшла дальше до просторої гостинної, з двома вікнами, прикрашеної вишивками й килимами, здебільша її роботи. На стіні від сіней, де не було ні дверей, ні вікон, висіла різнородна зброя пана Олешича, його батька та його предків. Цілий арсенал. У кутку стояв повний панцерний виряд із наручниками, наголінниками та шоломом. Робило це здалека враження, немов би справжній, живий лицар із давніх часів, утомившися дорогою, сперся об стіну, щоб припочити.
На стіні, на великому дорогому перському килимі, висіли по боках два півпанцері, з яких один був гарної, — чистої мілянської роботи. Довгий, тяжкий, обосічний меч, із головнею на обидві руки, висів на середині килима, а поруч нього розмістилися шаблі в багатих піхвах, ятагани, кинджали, лук зі сталі та слонової кости, арбалет, довгі, золотими бляшками викладені турецькі пістолі, пістолі італійської роботи, семип’яденні турецькі самопали, німецькі мушкети, рушниці, вироблювані в Англії, скромні з вигляду, але незрівняні в якості, оздобні роги на порох, сагайдак, повний пернатих стріл та й інша зброя, що губилася між іншими.
В куті, з другого боку тієї ж стіни, на зручно оздобному стільці лежало кованим сріблом прикрашене бойове сідло та багатий виряд на коня. Був це куток батька. Христя шанувала його, а він сам гордився ним, як реліквіями, що свідчили про багату минулість колись можного, тепер зубожілого старинного роду.
Батька й там не було.
Христя пішла в город, заглянула до пасіки, потім стежкою серед лип пустилася аж до лісу, розглядаючись на дорозі й не зустрічаючи нікого.
Знайшла батька тільки по другому боці хати біля стога, де саме складали висушене на сіножаті сіно. Взяла його під руку і обидвоє рушили додому. Коли минули густі кущі черемшини і серед лип побачили білий дім перед собою, Олешич пристанув.
— Кращого кутка, Христю — промовив — як оте наше Загір’я, не легко знайти. Бідне то, ялове, пісок та ліс, але я того не віддав би за жадні панські фортуни. Для чужих, воно, доню, не лакомий кусок, але для мене дорожче, ніж усі чорноземи, що вщерть просякли неповинною кров’ю. Тут у нас немає ні зависти, ні злоби, ні ложі; ми тут усі, як браття, як ближні, як одна велика родина.
Попри два муровані, вибілені стовпи ступили на кам’яні сходи, які вели до ґанку, де вже чекала їх пані Олешичева.
— Мама жде! — всміхнулася Христя.
— Жде і гнівається, що не приходите. Обід стигне. Ходіть уже раз!
Але пан Олешич не спішився. Вийшов поволі сходами на ґанок, прийшов до жінки й обняв її однією рукою.
— Чи бачиш, мамо, скільки бджіл злетіло тут на наші липи? Гудять та гудять! А меду вже в пнях!.. Від долу догори. Все заложено!
— Треба буде нових бочок на мед, бо тамті вже повні.
— Так, тільки хто їх зробить?
— До Світенка дай.
Олешич похитав головою.
— Світенка нема.
— Де ж він?
— Поїхав з іншими.
— Куди?
— У Бар. Олешич присів на ослоні і став пересувати рукою по різьбленах штахетках ґанку. Тільки по хвилині став говорити далі.
— У Бар поїхали. Інші в Житомир. Щось твориться...
Жиди втікають до міст, польська шляхта також, а що нам робити?
Пані Олешичева стала старанно стріпувати неіснуючі порошинки на своєму фартушку.
— Бог милосердний — промовила. — Скільки то воєн було, скільки разів татари нападали, а Загір’я все те минало. Ні тут доріг, ні тут багатств, ні грабувати нема що. По що підуть? Прошумить буря кудись боком і знову стане тихо. Я думаю про Адама. Де він то і що з ним? Жадної вістки не було. Боже, Боже, дай, щоб він цілий вернувся з тієї біди.
— Страшні речі говорять люди — промовив по хвилинці мовчанки Олешич — про Кривоноса й інших отаманів, що тут прийшли з руки Хмельницького. Тепер іще більше занепокоїлись, коли рознеслася вістка, що князь Вишневецький перейшов із Білорусі сюди. Один палить, руйнує, нищить. Другий катує винних і невинних. У Тульчині князя Януша Четвертинського повстанці жорстоко замордували, його жінку, княгиню зі собою забираючи. Немирів уже перед трьома тижнями впав у руки Кривоноса. Кажуть, що всі жиди, які там схоронилися, погинули. А було їх там, кажуть, багато тисяч. Тепер ізнову свіжі вістки: Житомир зайняв князь Вишневецький. Люди говорять, що він хоче йти на Брацлавщину, до тих великих маєтків князів Збаразьких. Князя Збаразького, як знаєш, нема вже кілька років між живими, і його дітьми та маєтком опікувався Вишневецький. Коли так, то хто знає, чи його дорога не піде через Загір’я, бо сюди найзручніше.