Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1
Шрифт:
— Де тепер Нечай?
— Коли ми від’їздили, був іще в Барі. Казав вам, пане, сказати, що буде тут скоро.
Як Климовський приїхав, люди розійшлися. Олешич пішов разом із ним до кімнати хворого, пильно й тривожно приглядаючись до всіх його заходів. Той найперше доторкнувся хребтом руки до лиця Адама, глянув на його розіскрені очі, прислухувався до його віддиху. Потім відкинув накривало і глянув на ногу. Хто його не знав добре, нічого по його виду не збагнув би. Але старий Олешич знав його і його серце стиснулося зо страху. Рана виглядала погано. Ціла червоно-синя, нога спухла. В околиці коліна була велика рана.
— Треба мені дощини, довгої на два лікті, на три цалі широкої, що не була б тяжка. І полотна треба на бандажі.
Олешич повернувся, щоб вийти.
— Також вовни овечої, м’якої, праної — додав Климовський.
Коли все було готове й полотно потято на перев’язки, Климовський обклав дощину грубою верствою овечої вовни й об’язав бандажами. Потім підклав дощинку під коліно і став завивати новими пов’язками цілу ногу. Коли скінчив, умістив ногу на подушці й спитав Адама:
— А тепер легше?
— Багато легше — відповів хворий. — Не болить так.
— Не рухати його до завтра. Завтра я буду, щоб перев’язати рану. їсти тобі треба, пане Адаме, і не рухати ногою.
Як вийшов із старим Олешичем до сіней, сам затримався і почав говорити:
— Кість розбита кулею. Чи в самому коліні, чи під коліном, не можу сьогодні сказати. А це дуже важливе. Фебріс є і ціла нога спухла. Через те не можна робити ампутації. Коли б так зараз, як його поранили, найбезпечніше було б відтяти ногу. Тепер — пізно. Пане Олешич, усе в руках Бога. Ми будемо робити, що тільки зможемо.
— Думаєш васць, що аж так небезпечно?
— Думаю. Такі рани в коліно завжди небезпечні, головно, коли задавнені.
— Сказати це дружині?
— Треба. Але обережно. Пан Адам не сміє нічого знати, тому службі краще не казати. Я завтра буду.
Климовський від’їхав.
Олешич сів на ганку і без думки глядів перед себе. Як довго так сидів сам не знав. Очунявся тільки на голос пані Олешичевої.
— Я чула, що казав Климовський. Степане, успокійся. Треба мати віру в Бога. Господь зробить так, щоб було добре.
Олешич не відповів. Сидів тихо, дивлячись перед себе. Пані Олешичева також не говорила. Тільки в’язка великих ключів у її руках дзвонила, перериваючи нічну тишу.
Нараз почули тупіт босих ніг на сходах.
Убігла наймичка Марина і, побачивши своїх панів, скрикнула:
— Кушнірі горять!
Олешич схопився з лавки і вийшов на другий бік хати, звідки видно було Кушнірі, великий присілок Загір’я. Там широко, широко на небо клалася червона заграва. Темне небо ясніло, червоніло.
Заграва більшала.
Олешич стояв, мов приворожений. Це не був пожар однієї хати, чи однієї загороди. Це цілий присілок загорів і зразу з усіх боків.
Почув руку на своїх плечах і голос Христі.
— То Вишневецький, тату?
— А хто ж інший палив би село?
На дорозі від річки почувся тупіт численних кінських ніг.
Зашаруділо коло брами і на подвір’я висипались їздці.
Пан Олешич узяв Христю за руку й подався до кімнат.
Небажаний гість
— Милостям вашим чолом б’ю! — впали слова з відкритих дверей. Темно було при дверях, бо світло свічок не доходило так далеко і тільки, як висока і кремезна постать увійшла до кімнати та, скинувши шапку, вклонилася глибоко, пан Олешич пізнав.
— А, то вашмосць, пане Забуський!
— Чолом б’ю вашій милості! — повторив Забуський.
— Який це добрий вітер привів вас у наші сторони? — спитав Олешич, не знаючи, чи радіти, чи ні з появи цього несподіваного гостя.
— Війна, ваша милосте, різні дороги знає. Я Богові дякую за те, що допоміг мені заглянути до вашої гостинної хати. А не можу сказати, щоб до Загір’я мене не тягло.
При останніх словах уклонився в бік Христі.
— Мило нам повітати вашмосць пана в нашому вбогому домі. Ще й у таких часах. Сідай, вашмосць і, заки мої приготують закуску, розказуй, що в світі чувати. До нас тут доходять слухи, що велика tempestas розшалілася по краю. Але, Слава Богу, досі в нас було тихо і спокійно.
Забуський відповів коротким немилим сміхом.
— Аж до сьогодні... ваша милість хотів сказати: доки я не заколотив золотого спокою.
Говорячи, водив очима за Христею, доки вона не вийшла з матір’ю з кімнати. Тоді вмовк.
Мовчанка видалася пану Олешичеві довга й томляча. Він не знав, що думати про Забуського, якого й раніше недолюблював. “З ким він прийшов? По чиєму він боці?” — непокоїли думку питання. Славетний степовий отаман Запоріжжя!... І та заграва над Кушнірами, ніби свіжа рана!...
Тим часом Забуський розсівся вигідно в старосвітськім кріслі, витягнув довгі ноги далеко під стіл, руки поклав на столі і приглядався мовчки до срібного ліхтаря, що стояв перед ним. Думками, видно, блукав далеко. Олешич у збентеженні почав стинати ножем ґноти свічок, хоч ця робота й не була потрібна.
Нараз почув голоси в сінях, притишений дівочий сміх і влесливі розтяглі слова:
— Jak panienke wolac’? Jak imie panienki?
— Ксеня.
Олешичеві стало ясно. Забуський передав себе полякам. Глянув на нього.
Їхні погляди зійшлися, схрестилися, як леза шабель і розійшлися.
Після короткого вагання Забуський, не дивлячись на господаря, почав:
— Як вашмосць пан видить, я тепер на службі його королівської милости, чи то нашої славної Речіпосполитої Польської. Кинув я ту зрадливу компанію всіх панів Хмельницьких, Кривоносів, Нечаїв та Кричевських. (Про Богуна, який, а це він знав, доводився родичем Олешичів, вирішив не згадувати). То не для мене! О, ні! То не для мене! Хто хоче йти слідами Павлюка, Сулими, нехай іде! Я не піду. Вони самі там не знають, чого хочуть! Говорять про вольності козацького війська низового, а підняли цілий нарід, усю чернь, ба й багатьох із шляхти. Людьми досвідченими, заслуженими помітують, бо панові Хмельницькому вигідніше оточуватися такими Кривоносами, Ганжами, або такими молодиками, як Нечай. Усі вони виконують його прикази без вагання. Але для людей із розумом, з експерієнцією там місця нема! Ось чому я тут, ваша милосте! Ось чому я прилучився до князя Яреми Вишневецького.