Польовий командир
Шрифт:
— Так поки й нема про що, — приязно усміхнувся фінансист: ач, розумака, натякає, що хтось йому зобов'язаний. — Жодних шкідливих для концерну вчинків за нею не помічено, а з ким їй дружити — то питання її особистого життя, до котрого втручатися ніхто не збирається.
Завбачливий полковник, не бажаючи мати справу із службою власної безпеки МВС, прослушку в квартирі офіцера для особливих доручень, наближеного до самого Одвірченка, встановлювати не наважився, але хто завадить йому послухати телефонні розмови власної співробітниці чи делікатно «поводити» її після роботи місць-другий? Такі оперативно-розвідувальні заходи не дали результатів — коло спілкування «об'єкту» було більше ніж обмеженим:
Єдине, в чому переконався цей пильний пан перед тим, як остаточно заспокоїтися щодо лояльності Валентини, так це те, що особистого життя в неї практично не спостерігається.
Отут він помилився: життя інколи підсовує нам такі сюрпризи, що передбачити їх не здатний жоден контррозвідник. І головний рушій усіх несподіванок, хоч як це банально — його величність Випадок!
От скажіть, хто міг запланувати, передбачити, влаштувати такий збіг обставин, що коли Шульженкові закортіло поговорити з академіком, у того виявився приятель саме в метрополітені, а не, скажімо, на станції «Київ-Московський»? Якою програмою обумовлено, що вакансія виникла якраз на станції «Голосіївська», а не на «Позняках» чи «Героїв Дніпра»? І якою системною закономірністю пояснити, що отримана Петренками квартира була саме за п’ять хвилин пішої ходи від станції, куди незабаром призначили Шульженка?
Це сталося на третій день по тому, як служба безпеки концерну дала бухгалтерці спокій…
…Вийшовши вчергове з кабінету пройтися станцією, Микола просто ніс до носа зіткнувся з тією красунею, що вразила його не так давно на ток-шоу Ганни Бузулук «Детектор правди». З дружиною того злостивого прикордонника, Валентиною Петренко.
День у неї видався не з найлегших, вона поверталася з роботи стомлена й навряд чи стала б розглядати стороннього мужчину. Та дружина військового — сама майже військова. Побачивши людину в мундирі, звернула увагу на бездоганну поліровку взуття. На ідеальні стрілки на брюках, на сорочку…
Найменше вона могла очікувати зустріти уславленого «справжнього українця» й «польового командира» в метро.
— Доброго дня, пані Валентино, — усміхнувся й стримано кивнув Шульженко.
— Ой, це ви? — не могла повірити вона. — Ви тут працюєте? А я думала, що ви — офіцер… Усі ж казали — польовий командир…
— У моєму віці вже не служать, принаймні — з моїми чинами, — заперечив Микола.
— А скільки ж вам? — не стрималася жінка.
— П'ятдесят два.
— Та ну, — не повірила. — Я більше сорока ніколи вам би не дала…
Не думала, що він такий… дорослий. Двадцять років різниці. Підтягнутий, ані волосинки сивої — тому, мабуть, не виглядає на свій вік…
Стояли й не знали, про що говорити, а натовп потоком сунув — до біса людей в київському метро в години пік…
Потім розпрощалися та розійшлися: він — на перон, вона — на вихід, аби всі наступні дні виглядати один одного в юрмі на цій станції.
Когось же він їй нагадував, цей Микола Шульженко… Начебто не портретно, не поставою, а… Треба зрозуміти — чим, тоді буде легше згадати — кого. Голосом? Манерою говорити? Формою губ, підборіддям? Стоп. Якщо оздобити це обличчя шкіперською борідкою й банданою з черепами — майже викапаний Славко. Тільки дорослий. Дуже дорослий.
Скільки ж їй тоді було: дев'ятнадцять, двадцять? А йому? На три роки більше…
Це сталося в тому доброму місті на Дніпрі, котре тоді хотіли перейменувати на честь славної Січі, де юній Валі вдалося влаштуватися на роботу після технікуму.
Що могло привабити Славка, молодого талановитого
Їй подобалося в ньому все: манера екстравагантно вдягатися (її дотримувалися в його колі майже всі), тембр та модуляції голосу, стилістика розмов, запах його волосся та тіла. Вражали Славкові пронизливі очі та тонкі сильні пальці. Імпонували його витонченість та інтелігентність. Єдине, чого вона так і не змогла полюбити — його картин, написаних аґресивними грубими мазками й декорованих штрихами мастихіна по всій поверхні сирої ще фарби, що робило його живопис об'ємним та багатошаровим. «Художня техніка Ярослава Ґовді винятково оригінальна в образній глибині» — писали про нього мистецтвознавці. Його називали блискучим колористом. Він випромінював натхнення, коли, убравшись у сірий просторий балахон до п'ят, чаклував над своїми картинами. А ще він умів класно подавати публіці й пресі свої роботи. Наприклад, розставляв у просторій залі їх на пюпітри, а у кутку весь день грали по черзі то маленький елітний джаз, то струнний квінтет, то відомий гітарист, а то й тріо бандуристів. І з кожним новим стилем музичного супроводу глядачі знаходили в його картинах щось нове. Звалося це дійство «музика фарб» і збирало юрми глядачів. Про Ґовдю говорили в мистецьких колах країни, і не прийти на його виставку означало — втратити привід зайвий раз посвітитися у витонченій тусовці.
Була в його творах іще одна особливість, котру помітила сама Валентина: на них завжди був той час доби, що і за вікном. Але загалом його естетика була для неї просто чужою.
— Мені подобаються картини Левітана та Куїнджі, — якось відповіла вона на запитання коханого щодо її улюбленого художника.
— Котрого з двох Куїнджі? — саркастично посміхнувся він.
— Звісно, Архипа, — знизала плечима вона. — Роботи Юрія, як на мене, надто комерційні та тяжіють до кітчу.
Він німо витріщився на неї, потім отямився:
— Ну, ти, подруго, даєш!
От, чи даремно вона з першого дня їхнього знайомства не вилазила з мистецький сайтів та віртуальних галерей?
Його картини непогано продавалися в Неньці, а ще ліпше — по Європах, і Славко міг дозволити собі взяти в оренду мансарду в старому домі та обладнати там непогане житло із просторою майстернею. Коли з'явилася Валентина, помешкання митця-одинака перетворилося на затишне гніздечко: вона прибирала, вилизувала, прикрашала… Єдине місце, де вона ні до чого не мала права торкатися, була майстерня. Хоча, вона стала єдиною людиною на світі, котрій дозволялося туди заходити, коли він працює.
— Ти мені не заважаєш, — визначив її статус на такі випадки Ярко. — Тільки не відволікай.
Це означає — не базікай. І вона сідала в кутку на табурет і зачаровано дивилася, як пурхали його пензлі чи заповзято штрихував мастихін. Та те й зрозуміло: коли подобається хтось по-справжньому, то захват викликає в людині все, навіть недоліки видаються милими та несуттєвими.
Чи варто пояснювати, що Славко став у Валентини першим чоловіком? З ним вона спізнала справжню радість плотського кохання, тому й зробила для себе секс-символом та недосяжним взірцем, чим, власне, зіпсувала в майбутньому цей бік подружнього життя.