Польовий командир
Шрифт:
Атака згасла раптово, як і почалася. Припинилися вибухи і вщухла стрілянина з гущавини. Замовкли, розстрілявши боєзапас, кулемети другого броньованого дозорця. Тиша ватою забила вуха. Невдатний командир «ударного кулака» наказав водієві повернутися до колони. Те, що він побачив, приголомшило: половина його техніки була розбита й годилася хіба що на металобрухт. Ван Вонг наказав командирам підрозділів підрахувати втрати, а сам, озброївшись автоматом, поліз сніговою цілиною із кількома сміливцями в тайгу — туди, звідки здійснений був цей недовгий безжальний напад. На усі застереження штибу «обережно, там може
Він ледь пробився до вогневої позиції противника, роздивився сліди й усе зрозумів: нападники прийшли з тайги на лижах, та не простих, а широких мисливських, підбитих знизу хутром у такий хитрий спосіб, що вперед вони їдуть, а назад, навіть якщо ти йдеш на гору, — ні. Саме тому біля дороги — жодних слідів. Слабенький слідопит, колишній уповноважений з національного питання на полюванні таки кілька разів був і зумів збагнути: на нього тут чекали, і досить довго — он дерева пообсцикали й недопалків накидали. Було їх не так багато: взвод чи трохи більше, а якої шкоди наробили.
Далі на нього чекала не дуже радісна звістка: втрати живої сили становили до третини, при тому значна частина — пораненими. Найгіршим же було те, що йти на Мухен, який не контролювався Далекосхідною республікою, було небезпечно, тим паче, що зеленоклинці вже знали, що він іде, назад же до селища Передгірного — не вистачало машин, та й у тих палива обмаль, а бензовоз згорів. І тоді Ванька-китаєць прийняв рішення: визначитися, скільки авто треба для поранених і окремо — для вбитих, злити весь бензин з решти, аби заправити ті потрібні, те саме зробити з БТРами, та МТЛБ, заправивши сповна стільки, на скільки вистачить пального, відправити вантажівки під прикриттям бронетехніки назад до Джонок, а самому з рештою бійців залишитися, вивести з ладу безсилі тепер техніку та гармати, а тоді пішки пробиватися до своїх — якщо, звісно, поталанить. Він жодного разу не відчув, що за ним хтось пильно спостерігає. Та й коли рештки його колони прослідували через Передгірне, хтось знайшов спосіб повідомити про це кому слід на території противника.
…Мобільний зв'язок, якщо він, звісно, не супутниковий, у горах та сопках ненадійний. Через чиї сателіти організувала його Зеленоклинська Українська республіка, і тоді знали дві людини: міністр Барченко та полковник Гриценко, а тепер довідатися нам — годі й думати.
…Окремий розвідувально-диверсійний загін Збройних Сил ЗУР відпочивав у Мухені після першої вдалої операції. Його командир Микола Шульженко сидів на табуретці біля пічки в хаті, визначеній під штаб, і мовчки дивився на вогонь, коли до помешкання ввалився Сашко Лученко з «трубою» в руці:
— Віталій Жук обізвався: вони завантажили на вцілілі машини мерців та поранених і відправили назад, самі ж підірвали гармати й техніку, які не могли вивести, а тепер відходять пішим порядком у бік державного кордону.
— Ага, — кивнув головою командир. — А та колона вже пройшла через Передгірне. Сто грам хочеш?
Лученко кивнув —«так»; хіба він дурень ото — відмовлятися?
Командир налив, скільки сказав — по «фронтовій» соточці,
— А круто ми сьогодні навішали звіздюлів хахалеві твоєї Клавки!
— Якому хахалеві? — просто у вічі йому глянув командир, просвердливши поглядом Сашкову голову аж до гіпофізу.
— Ну, це я так, до слова, — второпав, що бовкнув зайвого, той.
— Кажи, — крізь зуби проричав Микола.
Олександр винувато опустив очі:
— Я не думав, що тобі не сказали… Вся вулиця знає… Ванька-китаєць, коли ото був нацменським уповноваженим, вчащав на своєму джипі в робочий час до вашої хати…
Пам'ять — сволочна штука: вона завжди готова послужливо підкинути вам у потрібний момент необхідні спогади. Шульженко наяву побачив, як Вонг приходив до них з горілкою та цукерками, як дружина захищала його у спірках, і одразу увірився в найгіршому:
— Сука. Я, значить, на лісопилці по півтори зміни вколював, діти в школі, а вона з тим лівоном блядки правила… Тварюка… Шкода, що я його сьогодні не вбив…
Він мовчки налив ще по сто, підняв, не чокаючись:
— За упокой душі моєї любові, — і вицмулив рідину до денця.
— Ти що надумав? — перелякався друг.
— Кинути ту лівонську підстилку, — сказав, як крапку поставив, Микола.
— Ти би хоч з нею поговорив: може, все й не так, — невпевнено заперечив Сашко.
«Це не те, що ти подумав!», — згадав Микола сакраментальну фразу із зарубіжного кіно.
— Поговоримо, — запевнив він, а подумки додав: «Як речі забиратиму»…
…
— Що ти думаєш робити з тими далекосхідними хохлами? — спитав у президента Дружньої Країни його найближчий споборник.
— Буду краток, — відповів любимець народу. — Нічого. Принаймні, поки що. Адмірал Макаров доповідає, що їхній так званий президент заявив, що вони не виходили зі складу нашої держави, а лише відокремилися від самозваної Далекосхідної республіки. Тому, поки вони воюватимуть із нею, я допомагатиму їм так, щоби вони не перемогли, але при тому максимально знекровили цю так звану «республіку». А тоді прийде наша черга. А коли придавимо весь цей заколот — подивимося, що й з ким робитимемо.
Він сказав «коли», бо не сумнівався, що так воно й станеться.
Розділ 22. Пані майор
(основна подія)
…Петрові неочікувано підвалило дуже жирне відрядження: пан Одвірченко відбував на саміт міністрів внутрішніх справ країн Східної Європи до Мінська, і до делегації, крім поважних чинів — заступника міністра, він же начальник столичного Головного управління МВС, та начальників департаментів карного розшуку й боротьби з незаконним обігом наркотиків — включили капітана Галину Ткачук та, зовсім неочікувано, його, старшого лейтенанта Петренка.