Полтава
Шрифт:
Рачок і Люксембург воліклися за своїми панами. Як два щурики, сиділи на малих шпарких кониках.
Тепліло. Подувало леготом з полудня.
— Пахне весною, — казав Рачок, повертаючись до свого товариша.
— Може, кому й пахне, а мені смердить, — відповів Люксембург.
— Княжа милість лівою ногою з ліжка встали? Як може після таких морозів не пахнути весна?
— Вам, бачу, вже й у голові зазеленілося. Погадайте, що тут зробиться, коли стануть топитися отсі дідьчі сніги. А нам Бог росту поскупив. Потопимося, як миші.
Рачок вп'ялив у Люксембурга сумно зіркаті очі, як очі малпочки.
— Ваша правда, князю. Я про це не подумав. Тільки чому ви мені того перше не казали? Лишилися б в таборі. Невже ж війни без нас не буде?
— Або я ваш бакалавр, добродію Рачок? Я такий самий карлик і блазень, як і ви. А що торкається отсього походу, то я мусів іти.
— Мусів? Ніякого мусу тут не бачу, — з жалем відповів Рачок, котрого затривожили зловіщі Люксембургові слова.
— Мушу бачити нові подвиги свого наймилостивішого. Може, прийдеться колись спомини писати. Це щось небувалого досі. Подумайте, москалі заходять на зади нашої армії. Долгорукий на Ніжин прямує. У нас мало людей і муніції, переповнені лазарети, голод заглядає в очі, а король, замість яку добру лінію заняти і з місцевого населення набрати рекрута, зірвався і жене, як вітер, лихий його знає куди.
— Слідами Александра Великого прямує.
— На Азію іде! — і оба зареготалися.
— Чого ті малпи сміються? — спитав гетьмана король.
— Кажуть, що ваша королівська милість на Азію ідуть, — відповів гетьман. — Слідами Александра Великого прямують.
Король погрозив блазням. Але, мабуть, натяк на Азію не сходив йому з голови.
В яку годину пізніше знову до гетьмана звернувся.
— А далеко звідси до Азії?
Гетьман усміхнувся.
— Азіати, гадаю, недалеко.
Гетьман мав на гадці царських людей, король брав його слова буквально.
Може, йому дійсно така гадка через голову шибнула, щоб москалів аж до Азії прогнати. Та які б там його плани не були, погода помішала. Темно зробилося нараз. Чорна хмара надвинулася зі сходу, ніби вона до бою ставала. Рачок чобітком штовхнув Люксембургового коня:
— Бачите, князю?
В цей мент загуготіло і грянув перший весняний грім.
— Чуєте, мосці Рачок? — спитав у свою чергу Люксембург.
— Ще мені не позакладало.
— А мені не позаступало, — і подали собі маленькі, теж ніби малпячі, долоні.
Та нараз відскочили від себе. Мало не позлітали з коней, очі долонями прикрили, хрестилися.
Перун сліпучою стрілою вдарив поперед коней короля і Мазепи.
Коні знялися на задніх ногах, вершники, як викуті, на них сиділи.
До статуй були подібні, до статуй, у які били громи.
— Бачили короля? — питався Рачок Люксембурга, рушаючи в дальшу дорогу.
— Бачив, — відповів Люксембург. — А ви?
— Я також..
— Гарний?
— Останній варяг на Русь гряде.
— Що варяг! Сам сущий Один. І не люби такого?..
Боговійно дивилися на своїх панів, забуваючи про дощ, зливу і про свою недавню розмову.
Серце брало верх над, розумом. А серцем вони їх любили. Бачили в них те, чого їм самим Бог відмовив.
І задивлені у героїв, забували про свою ничтожність. На хвилину прощали навіть матері-природі тую кривду, яку вона їм зробила, пускаючи карликами у світ, тоді як на ньому і велетням важко жити.
Громи гули! Небо ніби хтось мокрими полотнами застелював. І хтось там вгорі ті полотна велетенськими жменями давив і жмякав, струї стуленого дощу рвучко скапували на землю. Всього можна було скорше сподіватися, ніж такого дощу. Сніг на очах щезав.
Злива топила його, підмулювала, злизувала на горбках і поточками зганяла в доли. На дорозі робилася зразу каша, а там тісто якесь, у якім піхотинцеві приходилося брести по коліна. З кождим кроком йти було тяжче. Баталіони, мокрі і оболочені так, що людям лиць не було видно, добували останніх сил, щоб пробратися крізь річку, за якою на овиді майоріли якісь оселі, а там темною стіною бовваніли ліси.
Навіть офіцери дивилися надійно в той бік. Може, там захист знайдуть, позбудуться мокрого тягару, скинуть плащі і вижмякають сорочки… Може…
Люксембург всунув голову в тулів, комнір на шапку підтягнув, мокрий був, як хлющ.
— А що, не казав! — злорадісно гукнув до Рачка.
— Раз козі смерть! — відповів той.
За Колмаком і Мерлою насилу розтаборилося сім шведських полків з полевою артилерією і з козаками Мазепи. Близькість ворога не дозволяла розбивати сил на довгій лінії, тиснулися в кількох, не надто від себе віддалених оселях.
Як перше перед морозом, так тепер захищалися перед водою, щасливі, як їм на голови не лило.
Дощ не ущухав, його настирливий, невгавний плюскот сп'янював і одурманював душу.
Ліниво позіхали шведи. Дрімали, дохопившися сухого місця, козаки. Невідомо куди дівався воєнний, бадьорий настрій. Навіть чваньки, та й і ті сиділи тихо, змоклі, мов індурі.
В головній квартирі шведські старшини, як весь час на Україні, так і тепер, перечилися і нарікали. Король знав, хто його гудить та за що, але, певний вірності своїх людей, не зважав на їх настрої. Хай собі Реншільд балака, що хоче, але який йому приказ не дати, сповнить. Так само й другі. Пощо тоді встрявати в їх дискурси? Хай виговоряться, краще будуть діло робить.
І король являвся між ними хіба тоді, як надто довго роз-говір ішов, і грозив, що розмова переміниться у різкий спір, який у небажаний спосіб міг би відбитися на армії. Так могло бути нині, бо несподівана зміна погоди навіть найсміливіших каролінців заставила тривожно дивитися в будучність. Готовилися до зимового походу, а тут нагло прийшли весняні розтопи.
І король, не чекаючи, аж Реншільд вдовіль наговориться з Піпером, полається з Левенгавптом і насвище на Гілленкрока, післав зарання між них свого секретаря Гермеліна, а незабаром і сам туди пішов та ще казав і гетьмана попросити.