Полтава
Шрифт:
У таборі дійсно крутився десь Гінстерсфельд, котрий на плечах притаскав на москалях добуту гармату, а козаки розказували про київського хлопчика Михайлика, котрий підсадився під Золоті Ворота і поніс їх геть. Пригадувалися палядини Карла Великого й гетери Александра, і крізь шум дощової води лунав звук золотого рога. Дійсність. зникала з очей, мерехтіла заграва слави, невідомий голос питався Кардових лицарів: «Невже ж ви дійсно злякалися дощу і зневірилися в геній свойого вожда?»
Левенгавпт тер рукою очі, Реншільдові кутики уст до болю дрижали. Інші похнюпили лоби.
Піпер глянув на них і зрозумів, що це оден з тих моментів, коли король невідомим для нього способом побіджує супротивні гадки своїх генералів. Забувають про себе і йдуть сліпо за ним.
Тому перебив мовчанку і почав:
— Ваша королівська милість дозволять собі сказати, що тут не про нас діло. Ми за своїм вождем і паном підемо крізь огонь і воду на неминучу смерть. Не дамо осоромити себе трабантам. Але невже ж ми маємо право забувати про тих, що осталися нині за нами? Якщо повінь розділить їх від нас, москалі кинуться на них і винищать без пощади. Тому-то як перше радив я відступати за Дніпро, так тепер прошу і благаю вашу королівську величність: спасаймося і вертаймо за Ворсклу.
Король наче зі сну збудився.
— За Ворсклу? — спитав, ніби ніколи і не чув того імені.
— Так, через Коломак, Мерлу за Ворсклу, поки ще леди не сплили доостанка, поки вода не забрала останнього моста, поки ще де-небудь видно хоч шматок суші, котрою можна пройти.
Король все ще хитався, ніяк не міг рішитися сказати «так» або «ні».
Чого ж ті води ревуть і ревуть, невже ж це справді потопа? А коли би так захопити ті кораблі, що їх цар у Воронежі будує, і на них поплисти в Чорне море? Чи хоч оден у тому зборі про те саме гадає?
Глянув… ні!
— Рішення лишаю панам! — сказав і вийшов, схилений і наче переломаний у колінах.
XXXV
Піперові неважко було переконати загал, що відворот неминучий, відворот скорий, зараз-таки, бо це одинока дошка спасення.
І люди були, мабуть, тої самої гадки, бо жаден полк, жаден баталіон не противився і не нарікав. А гармаші, так ті навіть не окривали своєї радості, що їм ще поталанить якось спасти свої гармати.
Розлетілися кінні штафети на всі боки, заметушилися серед ночі села і оселі, в котрих розтаборилися були шведи, і на світанку почався відворот.
Доки сіріло і доки не виїхали в чисті поля, не виглядало ще так страшно. Але як розвиднілося і дощ трохи ущух, кров стялася в жилах. Як далеко оком не глянеш — вода й вода. Вчорашньої дороги і не шукай, нема! Хіба лиш який поторощений віз торчить понад хвилі, або хребет погибшої конини ледь-ледь визирає з води, а над ним гайвороння кряче. Тільки і сліду із учорашнього походу. Нині треба іншого переходу шукати.
Це вже робота козаків, що краще від шведів ті сторони знали. Роз'їжджаються вони направо і наліво, забігають до самотніх хуторів на пригорбках, розвідуються, питають і перечаться, куди безпечніше пройти. Деякий смільчак, що не досить вважно на ті розшуки пішов, загнався у таке, що насилу добувся, скупавшися з конем по самі вуха. Провідників дістати важко. Мешканці або перед шведами заздалегідь в сторону Харкова побігли, або перед водою поховалися на горища та на стріхи хат і звідтам щось таке беле ндять, у чому толку ніяк не ді б'єшся. Очам своїм вір і більш нікому. Як побачиш серед мутних і брудних розливів смужку чистішу і яснішу, так знай, що це ріка і що так на ній лід блищить. Тільки вважай, бо лід здувся і береться водою. Одинцем то ще пройдеш або й переїдеш, але як ускочиш більшим гуртом, то лід заломиться, і крига тебе придавить, коли вода не понесе з собою. Так само і на містках. Треба їх було переїздити та переходити по двох-трьох, бо підмулені були, і палі, на котрих стояли, хиталися, як зуби у старечих щоках. Не оден переплатив тоді свою сміливість і неввагу здоровлям або й життям. Не одного Бог вість куди занесуть ті весняні рвучкі води, що так напрасно втікають тепер із України. Ніби на півночі хтось гать велику пустив, щоб сполокати і в Чорне море занести шведів і їх союзників.
Від Коломака до Будищ було декілька мостів, довгих і високих, які тільки помостами знімалися понад водою. Карні відділи переходили по них щасливо, але всяка колотнеча і суматоха кінчилася звичайно тим, що люди і коні летіли шкереберть у воду. А це лучалося нерідко, бо всякий, бачучи, як вода підступає, спішився скорше пройти.
Король з гетьманом ставали тоді біля мосту і чекали, поки їх люди не перейдуть, тоді проходили останніми. Як доводилося гармати перетягати вбрід, король іноді перший впрягався у шлию і по пас брів водою, не слухаючи благань та прохань свого секретаря і Гультмана.
Зате військо забувало про свої великі труди, дивлячись, як король трудиться нарівні з останнім чурою з обозу.
Крізь один з тих мостів баталіони пройшли щасливо, але для гармат і табору, навіть для гетьманових грішми навантажених возів, він був задряхлий. Піоніри кинулися його скріпляти наскорі. А поки що гармати, табор, а з ними й оба вожді під охороною одного німецького полку осталися на другому березі ріки.
Бралося під вечір, небо випогоджувалося, рум'яніло, заповідався мороз.
— Мабуть, знов мерзнути будемо, — відізвався Люксембург до Рачка.
— Мерзнути чи мокнути — оден чорт, — відповів Рачок. — Але коли б так тепер Москва наскочила на нас, ото був би спектакль!
Та ще він не вимовив тих слів, як почулася команда, засуєтилися люди, гармаші кинулися до гармат й уставили їх здовж річки.
Перед гарматами уформувався табор, а напереді трьома чотирикутниками уставилися німці.
— Бережись, — гукнув Мручко в таборі.
— Gott mit uns! [114] — зверещали німці і двигнулися вперед. Гетьман остався у таборі, король не втерпів, вискочив на легкім степовім коні перед полк, добув рапір і наглив:
— Вперед! Вперед!
Втомлені німці добиралися останніх сил, щоб поспіти за королем, так цей, побачивши перед собою ворога, забув, що він піхотинців веде, а не кінницю, і пустив коня чвалом. Тільки баюри і розливи вод спиняли його на хвилину.
— Ваша королівська милосте, ваша королівська милосте, — гукали за ним офіцери, але даром силкувалися спинити свого вожда. Летів, як нетля на світло, просто на московські штики.
114
Бог з нами! (нім.)