Полтава
Шрифт:
— Більше цікаве, ніж гарне.
— Ні, більше гарне, ніж цікаве.
— Ні!
— Ні!
Мало до очей собі не скакали. Нараз Люксембург вхопився за черево.
— Вашу світлість всередині болить? — спитав його Рачок.
— Ні, зверху. Смішно мені. Хай наші пани б'ються. Нам треба зберегти невтралітет.
— Ваша правда, князю. Нам треба зберігать невтралітет.
Останнє слово вимовив Рачок поважно і, як на престіл, видряпався на лавку.
— Зчіпилося їх трьох. Видовище, гідне богів. Кождий інший, кождий на свій спосіб великий. А всі того самого хочуть: держави.
— І слави, — доповів Люксембург.
— І слави, — повторив Рачок. — Тільки кождий з них тую славу іншими красками собі малює. Карло голубою, як мрія, гетьман пурпурою, як королівський плащ, а цар прямо кров'ю.
— А таро четвертого забули, — вхопив Рачка за руку Люксембург.
— Гадаєш, Лещинський? Так, цей також собі нічого, не дурний і чесний, тільки пан.
— Що значить пан?
— Ну, так бачиш, вигідний, тяжкуватий. У тую чорторию, що тамті, не піде… А шкода, що такої енергії, як вони, не має. Укупі з Карлом та Мазепою дали б Петрові раду. А так Бог його знає, чим воно скінчиться. Або побідить цар, а вони пропадуть, або побідять вони, а цар пропаде.
— Або буде дощ, або погода, — поважно доповів Люксембург. — Мерсі, мосцє Рачок.
— Keine Ursache, Herr Luksemburg [115] . І подали собі долоні.
115
Нема за що, гер Люксембург (нім.)
— От щоб ми здорові, а там якось воно буде.
— Все воно якось є. Все хтось вгорі, а хтось удолині.
— І все з горішних сходів сміття на долішні змітають.
— А тоді й на смітник вивозять.
— На смітник.
І посумніли оба.
— Рачок! — гукнув нараз Люксембург. — Не люблю дивитися на тебе, як зробиш таку сумну міну. Нагадуєш мені малпу у клітці.
— А мені малпа нагадує тебе.
— Марний з тебе софіст, небоже. Видко, що в академії не вчився.
— Ти знов руба стаєш?
— Не люблю смутку на обличчю блазня. Хто яку ролю приняв, хай не випадає з неї. Тамті героїв, а ми їх весельчаків. Так хотіла доля.
— Знаєш, Люксембург, з тобою нема що нині балакати. Твій дотеп змерз.
— А твій розум розмокся.
— І коли б не тая тепла ніч, я пішов би геть.
— Все якась ніч людей при купі тримає.
Рачкові засвітилися очі.
— Знаєш, брате, ти цікавої теми торкнувся, а саме: що тримає людей укупі?
— Що? Страх, любов і — інтерес. От, приміром, шведи тримаються Карла, бо люблять його.
— Як пси діда у вузькій вулиці.
— Не перебивай, люблять! Це не є любов хлопця і дівчини, ані чоловіка й жінки, ані навіть любов приятелів, а вже ж таки шведи пропадають за своїм королем. Це факт. Москалів тримає цар страхом. Якби вони не боялися Петра, то покинули б його, як козаки покидають гетьмана.
— А що лучить Мазепу і Карпа?
— Інтерес. Гадають, що їм по дорозі, і тому разом ідуть.
— А нас?
— Також інтерес. Кождий з нас серед нормальних людей почуває себе покривдженим і самотнім, і тому шукаємо свого товариства. Чоловік страшний самолюб.
— Так сказати — свиня.
— Чого зараз свиня? Самолюбство є одним із стимулів поступу.
— Смішне!
— Дурний ти. Рачок! Коли б чоловік не любив себе, то не бажав би, щоб йому було краще, а що любить, так і зі шкури вискакує, щоб здобути кращі услів'я існування.
— А що поступ відбувається спільними зусиллями людських гуртів, так тоді самолюбство, сиріч егоїзм провадить до альтруїзму, — правда?
— А так!
— Ну. вибач, ті терміни виключають себе.
— Як і безліч других, а все ж таки вони співділають. Ціле наше життя, братчику, це оден великий circulus viriosus [116] , а ми, як замотиличені, крутимося в ньому, як ті білі мишки на колесі в клітці. Бачив?
Рачок замахав рухами.
— Лиши; Балакаймо про друге, більш реальне і близьке, а то збожеволіти можна.
— А невже ж ти певний, що ми ще не божевільні? Люди при здорових умах не тягалися б за Мазепами й Карлами, а сиділи би дома.
116
Порочне коло (латин.)
— І дерли б пір'я, або теребили бульбу.
— А хоч би й пір'я дерти, все ж то якась корисна робота, а яка там користь з отсеї волокити, та ще в характері весельчаків на похоронах. Але нам, малим і нікчемним, заманулося хоч пальцем одним доторкнутися великого і світлого, хоч полизати ложку, котрою другі їдять. Хіба ж ми при здорових умах? Всі ми божевільні, всі до одного біля Карла й Мазепи. Одні ідеєю, жадобою слави — або я знаю чим! — а другі заразилися від них. І ціла тая війна, і всі загалом війни — це одно велике божевілля, та що ти порадиш, брате! Чоловік так привик до своєї нікчемної ролі, що почував би себе найнещасливішим з людей, якби йому не дали її грати. І не тільки ми, всі вони до своїх роль привикли, як актори в театрі.
Рачок затулив Люксембургові уста.
— Ради Бога, говорім про щось друге! Приміром, скажи ти мені, чи не чув що нового?
— Нового й доброго — ні! Ах, правда, Мручків осавул зі своєю дівчиною оженився.
— Ну, це ще не таке важне діло. А все ж таки добре, що хоч тих двоє пібралося, бо другі наші пари… — і оба блазні стали реготатись. Вичислювали на пальцях: гетьман і Мотря — то одна.
— Мотря і Чуйкевич — то друга.
— Войнаровський і Обидовська — то третя.