Полтава
Шрифт:
— Ха-ха-ха! Багато вона натворила, — відповіла Мотря, показуючи рукою на вікно.
— Так, справді, — притакнув гетьман, — ненависть поборола любов, але тільки на час, бо любов усе ж таки сильніша від злості. Вона відбудує руїну. Самі ви перед хвилиною сказали, що чоловік з землі і з неба. З неба ненависті бути не може, вона з землі, — може, з пекла, а любов з неба, і невмируща, як воно.
— Нам треба земної любові, Іване Степановичу, не небесної. Треба нам зродити й виховати покоління нове, сильне і невгнуте. Не співати нам про плакучу березу, не скиглити чайкою над колискою дитини, не грати на розбитих бандурах, а змалку привикати до бренькоту шабель і до гуку гармат. Жахливе, невблаганне, грізне те наше українське життя! Про Берестечко співаємо й досі, а про Конотопи забули.
— Про Конотопи забули, — повторив гетьман і поник головою.
І щолиш тоді побачила Мотря, що голова та вже не таха чорна, як була донедавна. Ніби інеєм припорошило її. І не так гордо трималася вона невгнутих рамен. Ніби тягар великий принизив її. Побачила це Мотря, і на устах, що перед хвилиною ненависть проповідували, появилося спочуття. Не бачив, але відчув його… Пригадалася Ковалівка й Бахмач, пригадав собі, що після смерті матері не має ні одної жіночої душі, перед котрою міг би розкрити своє серце, — але разом із тим прийшло на гадку, де він тепер.
Не міг скрити тієї бурі, що бушувала в ньому. Руками голову стиснув:
— Мотре! Мотре!
Мотрі мороз пішов по спині.
Це говорить він, в якого руках майбутнє цілої країни, і в такий мент, як нині!.. Як він сміє бути слабим?! Хотіла йому це сказати — просто й безсердечно, хотіла кричати, щоб не виявляв себе другим, ніж був тоді, коли вона його полюбила.
Але почула, що любов побіджує її.
— Іване Степановичу, — проговорила тихо, — важко тобі?
Не знімаючи очей, відповів:
— Важко, як ніколи.
Мовчали. Крізь вікна долітав скрегіт заступів і гомін козаків-гробокопателів. Ворони з дерев на дерева пролітали, кракаючи злісно, що люди добичі їх збавляють. Вони ж сестри війни, це їх жир! Пощо трупів загрібують у землю, пощо бідних птиць поживи збавляють? Зима надходить, жорстока, люта зима…
Мотря чула, що гетьманових слів без відповіді оставити не може.
— Гадаєш, Іване Степановичу, — почала, — що мені легко?
— Того я, Мотре, гадати не можу. Але не знаєш, як відповідальність гнітить.
— Хто її приняв на себе, хай страдає. Пора привикнути до цього, — відповіла.
— Знаю. А все ж таки я тільки чоловік. Не осліп і не оглух. Бачу, що діється, і чую, що тут діялося, Мотре. Не здержу я!
— Мусиш, — крикнула, — мусиш! Хоч би валився світ, хоч би всі трупи з гробів повставали і казали: «Вертай!» Цей шлях судилося тобі пройти. Не колотитися нам довіку, як отарі загнаній в огорожу і батоженій страхом. Ми народ, а ти провідник його. Одна смерть може тебе спинити. Але я чую, що вона ще далеко.
— Своєї смерті не боюся, Мотре, а страшно мені, щоби не вмерло діло.
— Велике діло не вмирає ніколи. Поховаємо трупів, нове життя добудемо з руїни. Хоч як ми у Ковалівці прочищували стежки, а трава все-таки виростала… Люди ж сильніші від трави.
— Правда твоя. Та подумай, Мотре, яке покоління виросте з нинішньої жахливої днини? Батьком його буде страх, а матір'ю покора, — покоління рабів.
— Вбий рабство доостанку. Без пощади, без милосердя. Чим більший жах, тим тривкіша пам'ять. Замовкне голос Петровий, а зойк мордованого Батурина лунатиме крізь століття. Правнукам причується колись, як мордували їх предків.
Гетьман очі на неї підвів.
То не колишня Мотря стояла перед ним, а видиво якесь. Тамта тягнула до себе, приманювала, як молодість, як весна, сп'янювала, чарувала, а теперішня поневолювала, побі-джувала, як Немезіс, як фурія, як світовладна конечність.
— Ти страшна, Мотре! — сказав і закрив рукою обличчя.
— Страшна, як доля України, — відповіла.
Мовчали, але чули, що це не мовчанка, а лиш розмова, на котру слів немає.
Заскрипіли двері, і гетьман побачив пару вірних очей.
— Увійди, Кендзеровський, — сказав, і гетьманський покоєвий спинився біля порога. — Що нового?
— Нічого. Ваша милість, може, повечеряти зволять?
Мотря зірвалася з місця.
— А це куди? — спитав її гетьман.
— До моїх недужих. Дідусь не дасть собі ради з усіми. — І вийшла.
Кендзеровський розставив похідний складний стіл, добув із ящика срібну посуду і накладав на тарілки страву.
— На Гончарівці був? — питався його гетьман.
— Збігав, милосте ваша.
— І що?
Кендзеровський мовчав.
— Камінь на камені не остався, правда?
Гетьманський вірник не хотів кервавити серця свого пана.
— На Гончарівці Мручко зі своїми людьми порядкує, — промовив.
— А в Бахмачі?
— Бахмача не спліндрували.
— Хоч оден дах мені над головою лишили.
— Не вспіли зруйнувати, милосте ваша.
— Не вспіли. А пана Чуйкевича бачив?
— Пан канцелярист Чуйкевич у Бахмач поїхав. Сподіюсь, що надбіжить звідтіль, щоб рапорт вашій милості здати! Колотяться старшини.
— Ще й тепер? Після того, що в Батурині сталось? — І гетьман підступив до вікна, щоб затаїти своє збентеження.
Дивився на Сейм, що серед темряви виблискував ледом рудим від луни. Бачив не раз цей широкий і далекий краєвид, замкнений, ніби рамою, розкішне різьбленою, хуторами, гаями, банями церков і вежами дзвіниць. Як було дивитися серед ночі, то хоч би яка темрява, а по хуторах і селах світилося, ніби домівки людські на Батурин гляділи. А тепер там темно і глухо. Весь край лежав, як мрець на марах.