Полтава
Шрифт:
— Це Шрамченкова Олена. Її син під Чечелем у гетьманській президії служив. Москалі його недорізаним до стовпа прив'язали, стовп застромили в тратву і пустили на Сейм. Люди бачили, як плив.
— Сейм червоний був.
— Кривавими слізьми ридав.
— У нашій церкві Пречиста теж ридала.
— Кажете?
— Не чули?
— Чула, та не бачила. Не могла дотиснутися до церкви, а довго ждати не було як, бо дитина в колисці.
— А я бачила, дивилася так, як тепер на вас дивлюся, Богородиці, що в намісному образі в іконостасі, з обох зіниць криваві сльози стікали.
— Боже ти наш!
— Кажуть, це на велике горе.
— А хіба вам нинішнього мало?
— Цілий край потерпить сильно дуже. За гріхи.
— Та за які?
— Люди неправдою живуть. Багачі притискають бідних, між старшинами згоди нема.
— То хай би Бог багачів та старшин карав, а не бідоту.
— Бог знає, що робить.
Нахилилися до себе і нашіптували до уха:
— Кажуть, диявол на Господа Бога піднявся. Під диявольський регімент ідемо…
Знов якусь, як домовину, понад голови людські зняли.
— Дорогу там! Бачите, молодиця умліла. Чоловік у Батурині погиб.
Народ розступався, як міг.
— Дорогу там! Дорогу! — залунало знову. — Гетьманські повози їдуть.
Повози, брички і сани з батуринської дороги під церкву підкотили.
Захвилювався народ, тулився до плотів і подавався на подвір'я міщанських домівок, щоб пропустити поїжджай.
— Що, ніхто з повозів не виходить, ані не злазить із саней?
— Не до церкви, а до гетьманської палати на Поросючку їдуть.
— Та чогось туди, попри церкву.
— Бо тамту дорогу геть разбили, козаки проходили нею.
— Так, але чого ж бо вони лежать?
— Не знаєте? Це недобиті.
— А тая молодиця між ними?
— Кочубеєва Мотря, молодого Чуйкевича дружина.
— Вона? Та й гарна ж бо!
— Що її з краси, як Бог долі не дав?
— Правда.
Валка гетьманських возів покотилася і зникла.
І знов захвилювався народ, з усіх боків напираючи на церкву. З низьких хмар стало сипати снігом, гострим, як шпильки.
— Це не сніг, а шматочки леду. Жінки пригортали немовлят до себе і обтулювали їх кожухами. Діти плакали, що їм боляче.
— Ще вас не так болітиме, — заспокоювали їх молодиці. — Змалку привикайте до болю.
— І зима ж бо, зима!
— Лихо одинцем не ходить, а вкупі. І війна, і вчасна зима, і лихий зна що.
— Таких ранніх морозів ніхто не пам'ятає.
— Підождіть, це щолиш початок. А там птахи від зимна в лету замерзатимуть. Мій дід казав.
Поверталися від вітру, щоб смороду не чути.
— Я вже цілий тиждень не сплю. Все мені зойки причуваються. Ніби хтось за порогом ячить.
— Душі батуринські молитов просять.
— Гадаєте? За тії муки і найбільшому грішникові Господь всі гріхи відпустить.
А все ж таки хрестилися і мовили молитву.
— Дорогу там! Дорогу! Ясновельможний іде!
Гетьман зі старшинами пішки до церкви на панахиду йшов.
Вдягнений у чорну шубу, на голову — баранкова шапка, при боці шабля, без прикрас. Ані булави перед ним не несли, ані бунчук не маяв над головою. Гетьман перед маєстатом горя скорився.
У його ході видно було втому.
— Подався наш Іван Степанович, — почулося в товпі.
— Ой подався!
— Гадаєте, очей і серця не має? Сказати, — всьо на його совість паде.
— З усього рахунок перед Господом Богом здати мусить.
— Кождий за себе відповідає, а він за всіх.
— Бо своїм розумом робить.
— Зі старшинами радиться.
— Старшини собі раді, не кому.
Біля гетьмана, як звичайно, Войнаровський, з другого боку генеральний суддя Чуйкевич, за ними обозний Ломиковський і прилуцький полковник Горленко. Всі вони вбрані темно, не по-святочному. У всіх обличчя сумні і зажурені.
Тільки оден у тому жалібному почоті визначався дорогою шубою з великим соболиним комніром, оздобною шапкою та шаблею самоцвітною. Це був резидент короля Лещинського при Карлі XII, пан Понятовскі, що до гетьмана з королівськими дорученнями нині ранком прибув і разом з ним до церкви поклонитися пам'яті батуринських героїв ішов.
За гетьманськими старшинами декілька старшинських жінок ступало. І вони не пишалися дорогими вбраннями, в кождої хустина в руці. Деякі так і не віднімали її від заплаканих очей. Тільки одна з ясними очима, як дитина, розглядалася кругом. Ніби смутку до свого серця допустити не хотіла.
— Це теж Кочубеєва доня, не знаєте? Обидовського Ганна.
— А вона ж тут чого? Кочубеїв обласкавлює цар. До давніх маєтностей пускає. Ще, мабуть, і нових придасть. Сина, говорять, до себе покликав.
— А доньки з гетьманом тримають.
— Завзяті доні виплекала Любов Федорівна.
— І між старшинськими дітьми кріпкої вдачі бувають.
— Так мало.
— Мало гарних людей на світі.
У церкві чорна домовина, обсипана барвінком, як плащаниця, перед царськими вратами на кам'яних плитах лежала.
На домовині одно тільки слово: «Батурин». Але й того досить, щоб весь храм смутком, як хмарою, вповився, хмарою, з котрої сльози дощем накрапали.
Ладаном пахло. Свічки, як горючі мечі, палахкотіли. Панахидні слова, як грудки землі, об дошки домовини били, а відгук їх від людських серць відбивався… «Батурин!»