Полтава
Шрифт:
— Не діжде. Я сам при першій зустрічні, мов бішену собаку, простромлю. Погадати — тільки народу збавив. Тільки жінок і дітей помордували, щоб він «настоящим» зробився. Такого ще в нас не бувало.
— Всяке бувало, а такого ні.
— Зводяться старшини наші на нінащо. А тут гетьман таке діло затіяв.
— Вони ще й гетьмана відступлять.
— Вже й так небагато біля нього осталося. Стародубський полковник який вірник був, а тепер супротивні універсали пише.
— Бо мусить. Цар з дубинкою за плечима стоїть: «Пиши!»
— Не він їх, може, й пише, а в царській походній канцелярії складають… Добрий та м'який чоловік Скоропадський.
— У нас як добрий, так м'який, а як твердий, так поганий, от хоч би й Носа взяти.
— Сумно!
— Страшно!
Вітер, як божевільний, по стінах палати дерся. То харчав, як бішена собака, то хлипав, як дитина. З комина дим на хату завертало.
Зміняли варту. Вивели трьох, а за хвилину стільки зі стоянок вернуло. Тупцювали й билися руками по спинах, бо запари їм у руки й ноги зайшли.
— Зимно?
— Руга, що на два кроки не бачиш.
— Стелиться нам на війну дорога.
— Ой, стелять її чорти.
— Не треба гірших чортів, як москалі. Бач, що з Батурином вчинили!
— Бо ми того не вчинили би з Москвою.
— Як треба, то вчинимо!
— Ой ні!
— Вчинимо. На війнг дичавіють люди. Сам себе не пізнаєш.
— Наш чоловік таким звірем, як москаль, не буде. Він все-таки хоч до жінок та до дітей якусь жалість має, а москаль і Бога матіркує.
— Тому нас під чоботом держить. Світ твердий, м'якого чоловіка роздавить.
— Чоловікові м'якосердному нема що нині робити на світі.
— Нема…
Годилися на тому, лиш великан був другої гадки.
— Так ти, значиться, хотів би, щоб наші озвіріли? — питався.
— Що я маю хотіти?.. Гадаю.
— Зле ти собі гадаєш, брате. Москалі — лісовики. З медведями деруться. Зимно терплять, всякою нуждою страдають і до всякої твари, навіть до Господа Бога, велику злість чують. Що москалеві зарізать чоловіка? Кацап, сиріч — різун… А в нашого брата і земля багата, і небо сміється, Дніпро в море ллється, він і худобину кохає, і деревину плекає, і з бджілкою балака, наш брат тільки в бою грізний.
— Особливо, як виросте такий великий, як ти.
— Великий, а розуму мало.
— А в тебе і росту, і розуму чортма, — боронився великан.
— Хай Москва буде Москвою, а ми залишімся собою, — кінчив.
— Всі ми одним хрестом хрещені і Бога одного ісповідуємо.
— Та що ти верзеш, товаришу! Невже ж віруючий вчинив би таке беззаконня, як Меншиков в Батурині вчинив? їх Богом чорт, а цар його намісник.
Будився ворожий настрій. Кождому на гадку приходив Батурин, бо кождий щось у ньому втратив — навіки. Якби так тепер хто гукнув: «До бою! Москалі йдуть!» — то кинулися б, як ураган, і змели би ворога, як лавина. Оден десятьох брав би.
Але в палаті було тихо. Десь там за стінами гетьман з останніми вірними своїми раду радив. Шо вони врадять? Биться чи мириться?..
Це питання ще й після батуринського погрому висіло у воздусі. Ще й тоді було чимало таких, що соромний мир воліли б, ніж чесну війну. Потішалися гадкою, що гетьман показав цареві зуби, щоб добути від нього те, чого цар по-доброму не хотів дати, а добуде, так знову по-давньому стане. Заживуть у добрій злагоді, як дотепер. І хоч тая злагода боком Україні лізла, хоч цар виснажував немилосердно, а все ж таки народ бажав собі не війни, а миру. Батуринський погром скріпляв це бажання. Був відстрашаючим доказом царської сили і злості… Гетьман не був страшний. Ні разу не карав народу. Милувати любив. Навіть Кочубея помилував би, коли б не царський суд.
Так міркували собі.
Гетьманські сердюки знали настрої народні і тим більшою тривогою турбувалися.
Стогнали дерева в саді, снігом до вікон било, по криші ніби діти ногами тупцювали, то знов ніби стадо буйволів десь недалеко ревіло, ніби табун степових коней на гетьманську палату налітав.
Війна, як стоголовий змій, на залізних ланцях біля границь Гетьманщини прикована стояла. Цар пустив її з тих лапців на Батурин, тепер знов Менщикову прив'язати велів…
А як пустить?.. Як пустить?..
Ніч була чорна, як мазюка в бочці.
Ані квочка курят не випустила на небо, ані віз не викотився з небесної возівні.
Було вже, мабуть, пізно, бо півні кукурікали в Бахмачі. Їх голос ледь-ледь продирався крізь шум навісного вітру… «Ку-ку-рі-ку!»
Вітер снігом крутив. З одного місця здирав, а на друге кидав. Такі купи на шляху понасипував, що кінь аж постогнував, пробиваючись крізь них. Їздець коня стрем'ями попід черево штовхав. Спішився.
Кінь зривався, порскав, ніби знав, що і йому спішитися треба, але за хвилину попадав знову у снігову заспу, і тоді вітри, як тічня голодних собак, кидалася на коня і на вершника, шарпали їх, тручали, гризли, ніби їм щось залежало на тім, щоби їх не пустити. Насилу дочвалали до Поросючки і пристали перед вартівнею.
— Хто такий?
— Свій, свій, — почувся тихий храпливий голос.
З вартівні вискочив сердюк.
Побачив коня, волохатого від інею, засніженого, що боками, як ковальський міх, робив, і парубка, що ледве зволікся з кульбаки. Мав на собі свитку довгу, ніби псаломщик або київський бурсак. Телепало ним і зубами дзвонив. Не міг розпростувати пальців, щоб поводи пустити.
— До кого? — спитав сердюк.
— З Лебедина до своїх утікаю, — відповів гість.
Сердюк казав коня відвести до стайні, а вершника попрохав до вартівні. Цей ішов, похитуючися на ногах, як моряк, що давно суші не бачив.
У вартівні обдало його теплом, запаморочив дим, світ йому закрутився, мало не впав.
Посадили на лавку, натирали снігом, трусили.
Десь і горівка взялася.
— Випий чарку, зразу й нагрієшся, — припрошували, та він буцім не розумів. То загулював повіками очі, то розтулював і дивився непритяменно. — Та ну ж бо, випий, християнська душе, бо задубієш, дурний! — приговорювали до нього, вливаючи горівку крізь заціплені зуби.