Полтава
Шрифт:
Нігде й сліду людського животіння…
Про гунів і татар розказували колись, що куди вони пройдуть, там і трава не поросте більше.
Мабуть, ми даром всю вину за зруйнування нашої першої держави на татарву спихаємо. Тією заслугою мусять вони поділитися з нашими північними братами… І гетьман думками став пробігати криваві стежки нашого минулого від року 1169-го аж донині, від першої руїни Києва аж до зруйновання Батурина.
Кендзеровський, не сміючи переривати цих думок, висунувся безшумно з кімнати.
Увійшла Мотря, а побачивши гетьмана в задумі, хотіла й собі податися назад.
Але гетьман відвернувся від вікна і підступив до неї:
— Мотре, ви не дорожите собою.
— Я?
— Ви. А так не можна. Чоловік не живе двічі.
— А мені, Іване Степановичу, якраз бачиться, що я вже не раз жила. Як руйнували Київ, як вічовий дзвін у Новгороді з вежі на землю злітав, як у Переяславі договір заключали, — скрізь була і бачила багато. І знов буду і знов не одного надивлюся, аж наскучить.
— Ви перетомлені, Мотре Василівна. Ваше тіло виснажене, і дух буяє позасвітними шляхами. Не годиться з дійсністю поривати зв'язків.
— Це моя дійсність, Іване Степановичу. Такою мене Господь создав. Не моя вина. Я хотіла другою бути… Ви знаєте, як я хотіла… Змирилася перед життям, каялася гордості прежньої, бажала стати послушницею волі Господньої по законам церкви і по звичаям нашим. Та Бог не дав. Як москалі Батурин брали, я знов непритяменною зробилася, страшною, як ви самі зволили сказати.
— Забудьте, Мотре, забудьте! Треба і про тіло дбати. Стали, як снасть. Кращих у домовину кладуть. Бачите, я вас просив, щоб їхали за Десну. Не переживали би того, що не для вас.
— А для тих, що їх тепер ваші козаки гребуть?.. То вони мали страдати, а я ні? Справедливо це?.. Всі ми діти тої самої землі, одні — її кість, а другі — сіль, але коріння одного. Я не жалую, що з вами не пішла. Сто ран прийняла я тут і сто разів конала. Гадаєте, Батурин заснув і не розбудиться увіки? Ах, ні! Він у моїм серці живе і не сконає ніколи. Скільки разів відживу я, і він оживе зі мною, аж воскресне воля, і і розточаться врази її, і побіжать от лиця її ненавидящі її.
— Мотре! — промовив гетьман. — Я розумію вас, як ніхто другий на світі. Послухайте мене, киньте чорні думки.
— Вони для мене ясні.
— Та небезпечні.
— Для мене ні.
— Але для других і — для мене…
— Для вас, Іване Степановичу? — І глянула на його очима, в котрих побачив майбутність тисячооку. Взяв її за руку.
— Бачите, у вас жар. Я не дозволю, щоб ви вбивали себе. Вам треба жити. Сідайте, ради Бога, сідайте! Давно ви, мабуть, нічого й до уст не приймали, беріть же цей шматок.
— На м'ясо й дивитися не можу.
— Так хоч хлібця і меду. Це з нашої пасіки мід, з наших лип, наші бджоли його збирали.
— Гореч на моїх устах.
— Усім нам гірко, та невже ж тому маємо з голоду помирати, щоб ворог нашу землю без супротивлення посів? Хто ж тоді нове життя з її лона добуде? Подумайте самі, погадайте, що перед хвилиною сказали.
Голос його звучав м'яко і лагідно, як колись у Ковалівці. Слухала його, як призабутої пісні. Нагадувалися липи цвітучі і жужжання бджіл, розкішні маєві ночі, так не подібні до нинішньої.
Заслухана і задивлена в минуле, незчулася, коли опинилася біля його. А він, мов хазяїн гостерадісний, краяв хліб, мастив його медом і подавав її. Брала й несла слухняно до уст.
— Багато пережили ми, Мотре, багато!
— Пережили ми велике, і не бути нам малими!
— А що ви про Чечеля гадаєте? — спитав, щоб відірвати Мотрю від її власних гадок.
— Дай, Боже, більше таких.
— А Кенігзен?
— Краще своїх за нашу справу постояв. Коли б не злощасне ядро, може б, Носову зраду переміг.
— Супроти зради не маємо ради, — відповів гетьман. — Одинока, щоб зрадники не родилися більше.
— Клин клином вибивають.
— Як гадаєте, Мотре?
— Ніс зрадив, щоб убити зраду. Другого Носа не буде.
— Гадаєте?
— Хочу.
— Ах, коли б наше хотіння перетворилося в діло, одна десята часточка його, одна сотна! Як гарно було би тоді, — мов у раю!
— Силою треба хотіти.
— Силою… — І гетьман похитав головою. — Без згоди і сила безсила.
Чули, що вривається розмова, бо балакають про те, що від них не залежить.
— Гетьмане! — почала нараз Мотря. — Ти або припізнився, або поскорився на світ. Кому ти гетьмануєш? Гадкам і бажанням?
— Гетьманую помершим і ненародженим, Мотре, і це моє нещастя.
Задумалася, а по хвилині, як би спросоння заговорила:
— Нещастя? Чого? Що зв'язуєш минуле із майбутнім? Виговського, Дорошенка, Сомка з тими невідомими, що по тобі прийдуть? Гетьмануй, а побідиш, як не нині, то завтра, як не за життя, так побідою за гробом. Невже ж син ігумені Магдалени не вірить у позагробне життя?.. Я вірю… Побідимо, Іване Степановичу, побілимо! І возрадується дух наш побідою тією, і забудемо про нинішнє горе, про наш теперішній погром. Не піддавайся, гетьмане, зневірі! Відкинь цей камінь, відкинь!
Руку свою на її худі руки поклав:
— Амінь.
III
залунало нараз під вікнами і контрастом ударило об стіни тієї замкової комнати, в котрій гетьман з Мотрею розмовляв.
Здригнулися обоє.