Полум'я в лабораторії №1
Шрифт:
Минуло кілька днів. Комісар кримінальної поліції Бергер замислений ходив по кабінету і курив люльку. Зупинився біля двох своїх колег, що стояли коло вікна.
— Хай йому чорт! — вилаявся комісар, засунувши руку в кишеню галіфе. — Вхопитися б хоч за маленьку ниточку, від якої можна було б почати слідство! А то ну нічого важливого. Перевертати завод догори ногами нема ніякої рації. Конструкторський план з розрахунками безумовно вже далеко за його межами. Ми твердо переконані, що злочинець міг пройти в лабораторію № 1 тільки через запасний вихід. Замок на дверях не має ніяких пошкоджень, навіть слідів. Отже, відмикали його фальшивим ключем. Загадкою лишається непритомність
Вісім учених, що мають якесь відношення до цієї справи, доводять фактами своє алібі. Інженер Гансен останнім залишив лабораторію перед тим, як усе сталося. Його свідчення також не дають нам нічого нового. Тільки те, що він не симпатичний особисто мені як людина, не може бути відправною точкою. Інженер Гансен занадто пихатий і дуже любить владу. Але це, кінець кінцем, не юридичний аргумент. Професор Веге характеризує його як знаючого інженера. Цей Гансен доводить, що під час пожежі в лабораторії № і він був у фотокімнаті своєї лабораторії і проявляв там рентгенівські знімки. Його асистентка і два інженери підтверджують це. Згідно з свідченнями всі події, в тому числі і пожежа, відбулися на протязі п’ятнадцяти хвилин. Таким чином, навряд чи зміг би Гансен вийти за цей час з фотокімнати і повернутися назад. Після цього він знову був у своїй лабораторії.
Комісар Бергер говорив далі трохи невпевнено:
— Алібі доктора Штегемана з п’ятого відділу здається мені трохи підозрілим. Сильні болі в шлунку, які мучили його в той час, мені зовсім не подобаються. Але відомо, що він був у медпункті. Сестра також підтверджує, що давала йому шлункові краплі. А от коли він повернувся назад, цього не знає й не може підтвердити. Я пропоную ще раз допитати доктора Штегемана.
Минав тиждень. У лабораторіях заводу дослідна робота йшла своїм звичайним порядком. Але збудження, викликане останніми подіями, в яких, очевидно, мав місце і шпіонаж, не минало. В їдальні за обідом розгорталися запеклі дискусії, думки різко розходилися. В лабораторіях панував трохи пригнічений настрій. Хтозна, кому вірити, поки справа не з’ясована. Органи державної безпеки напружено працювали. Усі співробітники дослідних відділів, навіть прибиральниці, дали свідчення.
Гансен аналізував два перехресні допити, які були йому зроблені. Спокійно і впевнено відповідав він на питання одне за одним і при цьому дивився комісарові прямо в очі.
Тисячу разів він продумував свої свідчення. Ні, його ні в чому не можна запідозрити. Відбитки пальців його не видадуть. Від цього оберігали рукавички. Собаку зіб’є із сліду спеціальний порошок, який він розсипав за собою. Порожній пакунок від газу та непроявлені рентгенівські знімки вже знищені. Тільки на секунду він втратив рівновагу. Це коли комісар спитав про заздалегідь відчинені двері запасного виходу з фотокімнати. Але й тут Гансен блискавично зорієнтувався і знайшов відповідь. Він пригадав свої слова:
— …Тільки-но пролунало: “Полум’я в лабораторії № 1”, я, як відповідальний у відділі за безпеку на випадок пожежі, кинувся до дверей запасного виходу, відчинив їх і наказав усім своїм колегам негайно залишити лабораторію і перейти в сховище. За останнім чоловіком я зачинив двері і побіг у фотокімнату, де лежало багато фотоматеріалів. Щось примусило мене подивитися праворуч. Може, крик “Вогонь!” примусив мене обернутись, не знаю. Але все одно, я перевірив фотокімнату і тільки тоді, вже трохи заспокоївшись, пішов у сховище.
“Коли б вони знали, що я вийшов у коридор не через запасний вихід фотокімнати, а через приміщення лабораторії — мені був би кінець, я не встиг би сказати навіть “ой!”. Та вони ніколи не узнають про це. Ніхто не міг мене бачити, бо там не було жодної живої душі. Люди були уже в сховищі”.
І все-таки Гансен відчував якусь тривогу.
Раптом йому здалося, що хтось стоїть за його спиною. Останніми днями інженер Гансен став дуже підозріливим. Йому ввижалося, що товариші таємно стежать за ним. Їхні погляди, жести здавалися йому підозрілими, незвичайними. Але він одразу ж брав себе в руки: дурниці! Це все тільки нерви, хвороблива уява! Кожна людина має право дивитися на іншу. Поволі повернув він голову і глянув в обличчя своєї асистентки.
— Я не хотіла заважати вам, колего Гансен. Ви вже проглянули ці розрахунки? — і вона показала на аркуш паперу, що лежав перед ним.
— Ні, ще не всі. Але я зараз закінчую.
Жінка нахилилася до нього і сказала притишено:
— Ви мабуть, так само як і я, весь час думаєте про шпигуна. Ви вірите, що доктор Штегеман… — Асистентка не договорила.
Гансен проковтнув слину, його серце почало битися швидше. Він покрутив олівець між пальцями і знизав плечима.
— Вірити… — відповів він задумано, — вірити — це вже занадто. Краще сказати — підозрівати. Ще нічого не доведено. Чи, може, ви щось чули?
— Ні, про це дуже мало говорять. Знаєте, що я думаю? Шпигун зайшов у лабораторію № 1 через сховище. Злочинці завжди такі винахідливі. Хоч поліція і шукає злочинця серед нас, але я думаю, що це даремно. Хіба ви, наприклад, можете подумати таке про когось із наших колег? Я — ні. Я з цим не згодна.
Гансен вимушено посміхнувся.
— Ви вірите в чесність? Звичайно, я такої ж думки, як і ви. Проте ручатися головою за тридцять чоловік, яких, відверто кажучи, знаєш поверхово, теж не можна. Ви вважаєте, що доктора Штегемана затримали безпідставно?
Схвильована асистентка зітхнула й замовкла.
Була субота. Після закінчення робочого дня робітники та інженери гомінливою юрбою виходили через широко відчинені ворота радіозаводу. Тріщали мотори мотоциклів, дзвеніли велосипеди. Великі строкаті автобуси один за одним зупинялися недалеко від воріт. Чоловіки й жінки щільним натовпом оточували їх, заходили всередину, і машини відходили.
Інженер Гансен швидко перейшов через дорогу, щоб встигнути на автобус, але кондукторка вже відправила машину. Він з досадою подивився вслід і пробурмотів щось собі під ніс. Потім закурив сигарету, підійшов до самого краю тротуару і подивився вздовж вулиці. Чергового автобуса ще не було видно. На зупинці збиралося все більше й більше людей. Гансен нетерпляче ходив туди й назад по тротуару. Роздратовано глянув на годинник, і коли підняв голову, випадково подивився просто в обличчя чоловікові, який відверто пильно оглядав його. У Гансена пересохло в роті. “Кримінальна поліція! — промайнула думка. — Один з тих, хто стежить за мною!” І він удавано байдуже відвів очі вбік і спокійно підніс сигарету до рота.
“Прокляття! Цього ще невистачало!” — подумав він. Гансен повернувся і ніби ненароком ще раз глянув на незнайомця збоку. Раптом Гансену здалося, що цей виразно окреслений профіль знайомий йому. Чи, може, він помиляється? А може, вже бачив десь цього чоловіка? До зупинки наближався автобус, і це перервало думки Гансена. Він першим ступив на підніжку. Випадково чи ні незнайомець опинився поруч з ним і в автобусі? Вдавано байдуже дивився Гансен на вулицю.
— Рибальська! — оголосила кондукторка,