Поміж ворогами

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Взимку ви, ма­буть, все чи­таєте? Ви лю­би­те, пев­но, на­укові книж­ки?
– спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич, бо йо­му зда­ло­ся, що Ва­тя з тих сього­час­них мо­ло­дих паннів, котрі люб­лять сього­часні на­укові книж­ки.

–  Трохи люб­лю, але мені їх труд­но дос­та­вать. Та­то лю­бить чи­та­ти тільки га­зе­ти й не ку­пує на­уко­вих кни­жок, а в «Ни­ве» не­ма нічо­го та­ко­го по­важ­но­го, ціка­во­го, щоб вар­то бу­ло чи­тать, - ска­за­ла Ва­тя.

Але во­на го­во­ри­ла це так собі. Во­на, прав­да, чи­та­ла до­дат­ки до «Ни­вы», але тільки ро­ма­ни та повісті і про­пус­ка­ла без най­мен­шої

вва­ги навіть ті не­ве­личкі розвідки, які там зна­хо­ди­лись. На­уко­вих кни­жок во­на не лю­би­ла чи­та­ти, як більша част­ка сього­час­них мо­ло­деньких паннів. А як ча­сом во­на й по­чи­на­ла в зимні ве­чо­ри чи­тать якусь на­уко­ву річ, то на неї на­па­дав та­кий сон, що во­на ви­пус­ка­ла книж­ку з рук і книж­ка летіла сторч до­до­лу. В школі во­на вчи­лась з не­ве­ли­ким поспіхом.

–  Я без­щас­на че­рез те, що не маю ні сест­ри мо­ло­дої, ні бра­та; не­ма в ме­не то­ва­риш­ки в хаті. Ма­ма вже ста­ра, та­то теж ста­рий. І я не­на­че ніби ста­ла ста­ра ко­ло їх, - ска­за­ла Ва­тя й засміялась.

Леонід Се­ме­но­вич і собі засміявся, але сміх йо­го був не шту­карський. Ва­тя бу­ла та­ка ще мо­ло­да, що мог­ла без­печ­но ска­зать та­кий жарт про се­бе, і той жарт вий­шов смішний.

–  От ви жи­ве­те в Києві цілий рік. Ме­не бе­ре за­висність до тих, що жи­вуть не на селі, а в місті, - по­ча­ла Ва­тя.
– Ви ба­чи­тесь з жи­ви­ми людьми, і людьми освіче­ни­ми, за щось по­важ­не по­ба­ла­каєте, про щось по­чуєте, поміняєтесь дум­ка­ми.

–  Це прав­да.

–  Що прав­да, то прав­да… - ска­за­ла Ва­тя й за­ду­ма­лась. Во­на лю­би­ла місто, і її тяг­ло ту­ди, як і усіх те­перішніх до­чок свя­ще­ників, що вчи­ли­ся в Києві чи в гімназіях, чи в ду­хов­них шко­лах. Усі такі пан­ни стра­шен­но ну­дяться на селі й ма­рять день і ніч, як­би доб­ра­тись до Києва або й жи­ти хоч не в Києві, то поб­ли­зу в яко­мусь місті.

–  В вас є на­род­на шко­ла в селі. От би вам стать за вчи­тельку в школі, то й ро­бо­та бу­ла б, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Сказав він це зовсім не че­рез те, що ду­же спо­чу­вав до на­род­ної просвіти. Йо­му про це бу­ло бай­ду­же, але це сло­во так прий­шло­ся до речі.

–  Мій та­то не доз­во­лив би мені бу­ти вчи­телькою. Прав­да, мої дві близькі сусідки й то­ва­риш­ки пос­та­ва­ли вчи­телька­ми в сільських шко­лах, але, ма­буть, че­рез те, що їх батько ду­же сім'янис­тий: в йо­го п’ять до­чок. Дві оті старші за­роб­ля­ють собі гроші на оде­жу, а це вже ве­ли­ка по­легкість для батька. Мені цього не тре­ба, бо ми лю­де за­можні…

Ватя тро­хи не про­хо­пи­лась, що її па­но­тець має кільки ти­сяч кар­бо­ванців в київсько­му бан­ку.

–  Я по­ма­гаю мамі в гос­по­дарстві, - го­во­ри­ла Ва­тя далі, - бо ма­ма вже нез­ду­жає. Я й люб­лю хатнє гос­по­дарст­во. А більшої й кра­щої діяльності не мо­жу знай­ти для се­бе на селі, хоч би й хотіла…

Ватя в душі по­чу­ва­ла, що го­во­ри­ла це в ви­со­ко­му тоні так собі, аби го­во­рить: во­на не ціка­ви­лась нітрішеч­ки ніякою ідей­ною ро­бо­тою й не шу­ка­ла ніякої ви­щої діяльності. Але во­на пос­теріга­ла, що тре­ба ви­явить та­ку дум­ку пе­ред Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем, щоб цим вйяв­ком своїх ду­мок підійти під йо­го смак. Во­на по­ми­ля­лась: і па­нич співав ви­со­ким то­ном більш че­рез но­ву по­ве­денцію; і в па­ни­ча не бу­ло ніяко­го ідей­но­го пря­му­ван­ня, як і в неї йо­го не бу­ло.

Стежечка дійшла до ти­ну. Че­рез тин був пе­ре­лаз: два товсті низькі кілки бу­ли пов­би­вані по обид­ва бо­ки ти­ну, а на їх ле­жа­ла до­щеч­ка, про­су­ну­та в тин наскрізь. Во­на бу­ла при­би­та кілоч­ка­ми. Дов­гий ря­док мо­ло­дих па­ничів та паннів по­чав пли­гать че­рез пе­ре­лаз так зруч­но й швид­ко, як пли­га­ють ко­зи. Ва­тя й са­ма не зна­ла, чи лізти че­рез пе­ре­лаз, чи ні: во­на спи­ни­лась і тро­хи гор­до гля­ну­ла на пе­ре­лаз.

–  Це такі сільські во­ро­та. В місті, ма­буть, та­ких чу­дер­нацьких хвірток не­ма, - по­ча­ла про­мов­лять до пе­ре­ла­зу Ва­тя. І во­на са­ма не зна­ла, на яку но­гу сту­пить: чи по­во­диться то­ном арис­ток­ра­тич­ним, чи дер­жать се­бе прос­то й на­ту­рально - по-прос­тацько­му.

Ватя дов­генько-та­ки пос­то­яла ко­ло пе­ре­ла­зу, а далі по­ду­ма­ла: «Ні, тре­ба лізти. Па­ничі те­пер більше люб­лять прос­то­ту…» І во­на вхо­пи­лась ру­кою за кілок.

Леонід Се­ме­но­вич підхо­пив її під ру­ку й до­поміг ста­ти на до­щеч­ку. Ва­тя пе­ре­ла­зи­ла че­рез тин якось ніби не вміючи, не­на­че во­на зро­ду-звіку ніко­ли ще не пе­ре­ла­зи­ла че­рез тин. Ле­онід Се­ме­но­вич вхо­пивсь обо­ма ру­ка­ми за кілки, підоб­гав но­ги і в од­ну мить пе­ре­ки­нув свою лег­ку пос­тать за тин у го­род.

Усі побігли по ши­рокій греблі, об­сад­женій зни­зу вер­ба­ми. По дру­гий бік греблі сто­яв млин, не­на­че при­таївся за греб­лею в мо­ло­дих вер­бах та ло­зах. За мли­ном на при­гор­ку підніма­ла вго­ру свою ви­со­ку чер­во­ну покрівлю гу­ральня.

–  А що, Ан­тоніно Гри­горівно, ку­ди піде­мо заг­ля­дать: чи в млин, чи в гу­ральню?
– спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  Я маю більше по­тя­гу ог­ля­нуть млин, - обізва­лась Ан­то­ся, - в гу­ральні горілка, а я до горілки й не­охо­ча, і не ла­са до неї.

–  Не ста­не­мо ж ми п'яни­ця­ми, ко­ли по­бу­ваємо в гу­ральні, та ще й од од­но­го горілча­но­го ду­ху, - жар­ту­вав Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  Не знаю, як хто; але доб­ре знаю, що я не ста­ну, - од­би­ва­лась і собі жар­та­ми Ан­то­ся, - про ме­не, як у гу­ральню, то й в гу­ральню.

–  А ви ж ба­чи­ли на своєму віку, як роб­лять те доб­ро, що горілкою зветься?
– спи­тав в Ан­тосі один вчи­тель.

–  І зро­ду не ба­чи­ла, хоч і хотіла б по­ба­чить, - ска­за­ла Ан­то­ся.

–  Хоч і хо­че­те, та не по­ба­чи­те, бо те­пер гу­ральня замк­ну­та, - ска­за­ла Ва­тя.

–  А ко­ли во­на замк­ну­та, то вер­тай­мось на­зад. Ми вже геть-то за­гу­ля­лись, - ска­за­ла Ан­то­ся.

Але ніко­му не хотілось вер­таться в душні кімна­ти. Усі роз­си­па­лись по греблі, ба­ла­ка­ли й жар­ту­ва­ли. Сон­це вже спус­ти­лось низько. На греблі під вер­ба­ми був чу­до­вий хо­ло­док. Од во­ди нес­ло вогкістю, тхну­ло жа­бу­рин­ням. Зе­лені оче­ре­ти в бе­резі не­на­че дріма­ли, заг­ля­да­ючи в во­ду, своїми ле­геньки­ми, як пух, наг­ну­ти­ми ки­ти­ця­ми-вер­шеч­ка­ми. Довгі тіні од верб прос­тяг­ли­ся тро­хи не до по­ло­ви­ни став­ка. Го­ри, вкриті лісом, не­на­че як жар, пашіли теп­лом і ро­би­ли надз­ви­чай­но ефект­ний конт­раст з суп­ро­ти­леж­ним затіне­ним бе­ре­гом, звідкіль по­тя­гу­ва­ло хо­лод­ком та вогкістю.