Поміж ворогами

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  А! та й доб­ра ж во­да!
– про­мо­вив о. Ар­темій насмішку­ва­то.

Чоловіки тільки зир­ну­ли один на од­но­го й по­чу­ха­ли по­ти­лиці. Во­ни за­раз збаг­ну­ли своїм ро­зу­мом ту муд­рацію от­ця Ар­темія.

О. Ар­темій по­дя­ку­вав гро­ма­дя­нам за пос­лу­хан­ня, поп­ро­щав­ся, надів шап­ку й шви­денько май­нув з цвин­та­ря. Лю­де, як обс­ту­пи­ли стіл, так і сто­яли навк­ру­ги сто­ла, ніби сподіва­лись яко­гось чу­да, щоб з во­ди в бут­лях ста­ла горілка. Пос­то­яли, пос­то­яли во­ни, але, див­ля­чись, що

та­ке чу­до не здіялось, му­си­ли по­ма­леньку ру­шать до­до­му.

–  Ну та й муд­рий же наш ба­тюш­ка! Еге! Ота­ку шту­ку уд­рав, - го­моніли чо­ловіки, роз­хо­дя­чись.

–  Чи ти ба, як гар­но підду­рив! А я ду­мав, що то все горілка, та так пра­цю­вав, так пад­ку­вав! А то свя­та кри­нич­на во­да. Я сам оце по­куш­ту­вав, - ка­зав дру­гий чо­ловік.

Люде бу­ли лихі, що ба­тюш­ка вструг­нув та­ку шту­ку, і по­ча­ли го­моніть по селі та га­нить о. Ар­темія, що він хиб­ний і об­лес­ли­вий чо­ловік. Хоч пи­сар сам і не був тоді в церкві, але чут­ка про хит­рощі та муд­рощі о. Ар­темія за­раз дійшла до йо­го. Пи­сар вже про­хо­лов од своєї злості й те­пе­реч­ки за­ду­мав пог­лу­зу­вать з о. Ар­темія: він за­ду­мав на­пи­сать на йо­го вірші й не­ща­ди­мо обсміять йо­го.

Того ж та­ки ве­чо­ра пи­сар, наскрізь про­ми­ну­тий злістю, сів за стіл, узяв лис­ток па­пе­ру й пе­ро в зу­би і по­чав ми­ти­ку­вать, щоб на­пи­са­ти смішні вірші. Він пи­сав і сам ре­го­тавсь. Жінка виг­ля­ну­ла з кімна­ти.

–  Що ти там та­ке смішне пи­шеш, що аж сам ре­го­чеш­ся?
– спи­та­ла во­на в чо­ловіка.

–  Те, що тобі не варт і не слід знать, - ска­зав пи­сар.

–  Та ска­жи-бо! І що то він пи­ше?

–  Одчепись! Ти мені за­ва­жаєш пи­сать. Йди собі в пе­кар­ню до ро­бо­ти.

–  Оце ли­шенько! Та ска­жи-бо! Хіба та­ки не мож­на ска­зать?
– аж бла­га­ла пи­сар­ша.

–  Тікай!
– крик­нув на неї сер­ди­то пи­сар.
– Од­че­пись од моєї душі! Це тобі не жар­ти! Геть з ха­ти!

Писарша по­ти­хеньку вий­шла й двері при­чи­ни­ла. Хоч пи­сар був про­заїк тро­хи не на всю гу­бер­ню, як він сам ду­мав за се­бе, але по­ет з йо­го був нез­дат­ний, по­га­ний. Вірші йо­го вий­шли насмішку­ваті й ущип­ливі, але зовсім не­до­ладні. Во­ни по­чи­на­лись так:

Скакав, стри­бав, бри­кав, хви­цав, - до­ки дост­ри­бав­ся, Роздявила вер­ша ро­та - хап! в вер­шу по­пав­ся! Звідсіль тісно, звідтіль тис­не, вер­ша зза­ду му­ля. «Ой гос­по­ди ми­ло­серд­ний, спа­си ж мою ду­шу!» І бор­сав­ся й по­би­вав­ся - вер­ша не пус­кає; І про­сив­ся, і мо­лив­ся, потім вер­шу лає: «Чи ти знаєш, гид­ка вер­шо, шо я чу­дот­во­рець? Натворив я за ввесь свій вік чу­да пов­ну жме­ню: Чисту во­ду прет­во­рив я в спир­то­ву горілку, Напоїв я сімсот дурнів й од­ну ста­ру дівку, Та й дур­нич­ки за­ла­тав я на цвин­тарі дірку»…

Писар на­ни­зав та­ких пер­лин по­езії цілу низ­ку, спи­сав ни­ми увесь лист навк­ру­ги, до­би­рав та ста­вив ряд­ком такі риф­ми, що од­на риф­ма витріща­ла очі на сусіду, мов пе­ре­ля­ка­на вівця на вов­ка.

Писар пе­ребіду­вав свій утвір цер­ков­ни­ми бук­ва­ми, і хоч нічо­го не ка­зав про їх жінці, але та­ки не втерпів, щоб не про­чи­та­ти їх своїм при­яте­лям та не пог­лу­зу­вать з ба­тюш­ки. За­пе­ча­тав­ши в кон­верт, на­пи­сав­ши ад­рес, пи­сар вночі зай­шов че­рез са­док й утк­нув па­кет в щіли­ну две­рей, котрі ви­хо­ди­ли в са­док.

О. Ар­темій, встав­ши вранці, од­чи­нив двері в са­док і знай­шов па­кет. Він роз­гор­нув йо­го, про­чи­тав і од­ра­зу до­га­дав­ся, хто сту­лив ті вірші. Про­чи­тав­ши Су­сані Уласівні ту по­ему, о. Ар­темій на­пи­сав вни­зу свою ре­цензію:

«Писала дур­на пи­са­ка, нак­ру­ти­ла хвос­том пи­саці со­ба­ка; вірші пи­сані дьогтем, а пи­сав їх, пев­но, бо­гус­лавський дігтяр Лей­ба. По­га­но! Вар­то пос­та­вить ну­ля! Та­лан­ту в ав­то­ра стільки, скільки в ди­яко­но­во­го куд­ла­то­го Ряб­ка, а по­езії в віршах стільки, скільки в Бер­ковій яр­мулці. По­га­но! В віршо­ма­зи не го­диш­ся. Єди­ни­ми чи­тальни­ка­ми цих дур­них віршів бу­дуть хіба миші та па­цю­ки».

І о. Ар­темій на­пи­сав на віршах єди­ни­цю, за­пе­ча­тав в но­вий па­кет, на­пи­сав звер­ху на па­кеті, що по­си­лається з Бо­гус­ла­ва, приліпив мар­ку, на­пи­сав пи­сарів ад­рес й одіслав на бо­гус­лавську пош­то­ву станцію.

Довго о. Ар­темій бідкав­ся, мо­ро­чивсь, але після то­го му­сив-та­ки для сво­го спо­кою по­ки­нуть Го­робцівку й пе­рей­шов на іншу па­рафію, поміняв­шись на па­рафію з своїй стар­шим зя­тем.

–  А що! А чий батько дуж­чий?
– чва­нив­ся пи­сар після то­го пе­ред людьми.
– А хто ко­го по­ду­жав? Я та­ки до­ка­зав, що я був го­робцівським гу­бер­на­то­ром, бо зса­див з місця навіть бла­го­чин­но­го.

І в той час, як пи­сар справ­ляв свої вхідчи­ни в но­вий дім та пе­ре­нос­ний, о. Ар­темій справ­ляв свої вихідчи­ни на но­ву па­рафію.

Не до­ве­ло­ся й Ан­тосі гра­ти на сцені роль Мар­га­ри­ти. Во­на не­за­ба­ром потім дос­та­ла од Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча лист, потім дру­гий. Між ни­ми по­ча­лось лис­ту­ван­ня. Ле­онід Се­ме­но­вич дру­го­го літа знов при­був до батька й по­чав вча­щать до Ан­тосі в гості. Там не бу­ло ні пи­сарші, ні вчи­тельші, і во­ни їх не роз­ра­яли й не роз­су­ди­ли, щоб їх роз­лу­чить. Він пос­ва­тав Ан­то­сю й виїхав з батько­во­го ху­то­ра вдвох з мо­ло­дою жінкою.

1893 ро­ку 4 липня