Поміж ворогами

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Ватя су­пи­лась і мов­ча­ла. Цілу пи­липівку во­на все ду­ма­ла та ма­ри­ла про мо­нас­тирський спокій, про ти­ху келію.

На різдво приїха­ла до неї в гості Ан­то­ся з сест­ра­ми. Гос­тю­ва­ли пан­ни цілий день, ще й за­но­чу­ва­ли. Ан­то­ся не­дав­но бу­ла в Києві, бу­ла в те­атрі, ба­чи­ла опе­ру «Аіда». Цілий вечір в неї тільки бу­ло й роз­мо­ви, що за опе­ру. Ва­тя тро­хи роз­ва­жи­ла се­бе, але мо­нас­тирські сумні дум­ки все-та­ки не ви­хо­ди­ли в неї з го­ло­ви.

Після од'їзду Ан­тосі й її сес­тер, вве­чері Ва­тя все ду­ма­ла за мо­нас­тир, ле­жа­чи в пос­телі. Во­на уяв­ля­ла собі, як во­на ста­не чер­нич­кою, як

во­на в ос­танній раз поп­ро­щається з матір'ю і піде на пост­риг, як на неї надінуть кло­бук… І чо­гось її лег­ка мрія од­ра­зу пе­ре­летіла в інше місце. Яс­ний по­етич­ний світ пов­но­го міся­ця лив­ся в вікно. Пе­ред нею блис­ну­ла кар­ти­на, не­на­че освіче­на бен­гальським світлом. Блис­ну­ла сце­на в опері, сце­на з «Аїди»: май­ну­ли ви­сокі пальми, піраміди, май­нув ар­тист - ге­рой в військовій зброї, пиш­ний і сміли­вий, з пов­ни­ми ма­ли­но­ви­ми ус­та­ми; потім май­ну­ла сце­на в храмі, в підземній пе­чері під хра­мом, в котрій жерці зак­ла­да­ють камінням ге­роя й ге­роїню на смерть, страш­ну, го­лод­ну.

Ватя аж зат­ру­си­лась і зля­ка­лась. Дум­ка про жи­ве жи­вот­тя ма­ни­ла її, а палкі чорні очі драж­ни­ли ії мрії. Чо­гось од­ра­зу зда­ло­ся їй, що во­на са­му се­бе хо­че жив­цем за­му­ру­вать в чер­нечій келії, як за­му­ру­ва­ли Аїду під хра­мом.

Ватя аж здриг­ну­ла­ся, аж жах­ну­лась.

«Я хо­чу са­ма се­бе за­му­ру­вать жив­цем в мо­нас­тирі. А що бу­де, як потім ожи­ве моє сер­це? Як тоді я вий­ду з тієї мо­ги­ли? І чи вий­ду? Ні! Там мені вже буть до смерті! Не маю я по­тя­гу до мо­нас­ти­ря. Ні! Кра­ще поїду я в місто та піду на вищі кур­си, за­ся­ду до на­уки».

І дов­го сон утікав од неї, і дов­го во­на не мог­ла навіть зап­лю­щить очей. А місяць лив в вікна ве­се­лий світ. В вікнах білів ста­рий са­док, вкри­тий білим та си­зим гус­тим інеєм. По­езія ти­хої зимньої ночі од­га­ня­ла все далі та далі сумні ду­ми про мо­нас­тир.

«Це я з нес­тям­ки та не­тя­му­чості на­ду­ма­лась йти в чер­ниці. Поїду завт­ра до Ан­тосі та спи­таю в неї по­ра­ди, що мені діяти, що вчи­нить», - по­ду­ма­ла Ва­тя в дрімоті.

І во­на дру­го­го дня поїха­ла до Ан­тосі на по­ра­ду. Дов­го во­ни ра­ди­лись і пос­та­но­ви­ли їхать вдвох до Пе­тер­бур­га на дівочі вищі кур­си.

Вернувшись до­до­му, Ва­тя ска­за­ла батькові за чаєм:

–  Тату! я по­ки­ну­ла дум­ку про мо­нас­тир.

–  То й доб­ре зро­би­ла. Я та­ки й ду­мав, що на те­бе най­шло ве­ре­ду­ван­ня, - зне­хо­тя обізвав­ся батько.

–  Ми оце з Ан­то­сею ду­маємо їхать до Пе­тер­бур­га та хо­ди­ти на дівочі кур­си. Тре­ба ж нам ду­мать про шма­ток хліба заз­да­легідь.

–  Так за­рані? Ще тобі ра­но ду­мать за шма­ток хліба! Хіба в нас хліба не­ма?
– ска­зав батько.

–  Хліб те­пер в нас є, але тре­ба дбать і за бу­ду­ще. Нам за­ма­ну­лось вчи­тись. Ми си­ди­мо на се­лах та тільки час дур­но мар­нуємо, - ска­за­ла Ва­тя.

О. Ар­темій тільки по­ру­шив пле­чи­ма мовч­ки. Він знав, що з тих замірів нічо­го пу­тя­що­го не вий­де.

Ватя поз­на­хо­ди­ла свої шкільні книж­ки, засіла за книж­ки, час­то їзди­ла до Ан­тосі. Во­ни вчи­лись вкупі, пе­рег­ля­да­ли вив­че­не. Але швид­ко ті дав­но вив­чені книж­ки ос­то­гид­ли їм обом. Во­ни їх по­ки­ну­ли. Ан­то­ся ра­яла Ваті їхать до Києва і вчиться в кон­сер­ва­торії, щоб вив­чи­тись на ар­тист­ку або вчи­тельку му­зи­ки.

–  Мамо! Я вже пе­ре­ду­ма­ла йти на кур­си. На­ука мені не дається. Поїду я до Києва та вчи­ти­мусь му­зи­ки в кон­сер­ва­торії, - ска­за­ла Ва­тя до ма­тері.

Мати роз­ка­за­ла про цю Ва­ти­ну дум­ку о. Ар­теміеві.

–  От тобі й на! Ва­тя зовсім роз­ве­ре­ду­ва­лась з нудьги. Місяць в дум­ках по­бу­ла чер­ни­цею, місяць - кур­сист­кою і, пев­но, місяць бу­де ар­тист­кою та й вер­неться до­до­му прос­тою Ва­тею, - ска­зав насмішку­ва­то батько.

–  Щось во­на ду­же швид­ко змінює про­фесії, - ска­за­ла ма­ти.

–  То пев­на річ, що з тих її про­фесій нічо­го не вий­де. Тре­ба на­пи­ту­вать для Ваті же­ни­ха, та ще й не га­яться.

Ватя знов поїха­ла до Ан­тосі. І во­ни вдвох дов­го ма­ри­ли, як гар­но буть ар­тист­кою.

–  Я вив­чусь на співач­ку, а ти вив­чиш­ся грать на фор­теп'яні. Я маю по­тяг до опе­ри, - го­во­ри­ла Ан­то­ся.

–  А я бу­ду да­вать кон­цер­ти на фор­теп'яні, як справж­ня ар­тист­ка. До­бу­де­мо собі лаврів, - го­во­ри­ла Ва­тя.

–  Я бу­ду співать в кон­цер­тах, а ти мені бу­деш приг­ра­ва­ти. Об'їде­мо усю Росію, по­ба­чи­мо світу!
– тяг­ла далі Ан­то­ся.

–  А як до­бу­де­мо сла­ви в Росії, поїде­мо й за гра­ни­цю. Ще більше по­ба­чи­мо світу. Мо­же, доп­лен­таємось і до Аме­ри­ки.

–  А чом же! На­пе­ле­хаємо лаврів, як бут­ви­ни в ого­роді, повнісінькі при­по­ли, ще й у Го­робцівку при­ве­зе­мо. І справді! Чо­го ми бу­де­мо кис­нуть в цих се­лах? Що ми тут ви­си­ди­мо?
– вже не жар­ту­ючи го­во­ри­ла Ан­то­ся.

–  Ніякого дідька не ви­си­ди­мо! Тільки нудьги на­бе­ре­мось!
– аж сер­ди­лась Ва­тя.
– Ой, як мені хо­четься по­ба­чить світ!

–  Не жу­рись, Ва­тю! В те­бе є та­лант до му­зи­ки, а в ме­не до співу. Наші батьки ма­ють ба­гацько гро­шей. І вчиться бу­де ве­се­ло, а до­бу­ва­ти сла­ви та лаврів бу­де ще ве­селіше. Ду­ша моя чує, що я ма­ти­му ве­ли­кий поспіх у співах на сцені. Тоді я ма­ти­му й засіб, щоб жи­вотіти на світі.

–  Як вер­не­мось до Го­робцівки з обе­рем­ка­ми лаврів, от тоді пи­сар­ша скру­титься од злості!
– ска­за­ла Ва­тя.

–  Тямить во­на в тих лав­рах! Як­би для неї ті лав­ри, що кро­пи­вою звуться, то це во­на втя­ми­ла б доб­ре. Я ци­ми го­робцівськи­ми лав­ра­ми не­ща­ди­мо да­ла б їй про­чу­хан­ки, - жар­ту­ва­ла Ан­то­ся й ре­го­та­лась.

–  А я не­ща­ди­мо на­жа­ли­ла б язи­ка, щоб дать цій бре­хусі пам'ятно­го!
– обізва­лась Ва­тя й собі за­ре­го­та­лась.

–  Ой Ва­тю! от ко­ли б мені спо­су­ди­лось пот­ра­пить на опер­ну сце­ну!
– го­во­ри­ла Ан­то­ся.
– Як я гра­ла б! Як я співа­ла б! Увесь те­атр здурів би, як­би мені до­ве­лось грать роль Мар­га­ри­ти в «Фавсті». А! я ту Мар­га­ри­ту так вда­ла б, так вструг­ну­ла, що всі очамріли б з ди­ва.

І Ан­то­ся ста­ла про­ти чи­ма­ло­го дзер­ка­ла, за­ве­ла ве­се­лої дрібної пісні й по­ча­ла ніби гра­ти роль Мар­га­ри­ти, пе­ред­раж­ню­ва­ла ар­тис­ток. Ан­то­ся вда­ва­ла, ніби надіває на ру­ки брас­ле­ти, на пальці - перстні, чеп­ляє в ву­ха се­реж­ки, чеп­ляє до­ро­ге на­мис­то.

З ве­ли­кою грацією во­на по­вер­та­ла го­ло­ву, ди­ви­лась то на од­ну се­реж­ку, то на дру­гу, ог­ля­да­ла на­мис­то, за­ки­да­ла го­ло­ву на­зад, над­да­ва­ла очам вто­му, осміха­лась до се­бе в дзер­калі, потім ре­го­та­лась, сва­ри­лась пальчи­ком на свій од­би­ток в дзер­калі. Во­на ми­лу­ва­лась со­бою, ко­ке­ту­ва­ла, ли­ша­ла ус­та, блис­ка­ла зуб­ка­ми.