Поміж ворогами

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Леонід Се­ме­но­вич приз­нав­ся зя­теві, що хо­че по­но­вить знай­омість і при­ятельство з о. Ар­темієм, що він має дум­ку сва­тать Ва­тю.

–  Ну, труд­но бу­де вам пот­ра­пить поміж во­ро­га­ми! А ми ста­ли во­ро­га­ми на смерть. Я й на весіллі в вас не бу­ду, ко­ли ви повінчаєтесь з Ва­тею, з Го­робцівки виїду на той час, ста­ну на ца­рині за се­лом та бу­ду гу­ка­ти й од­вер­тать, хто їха­ти­ме до вас на весілля.

І цілісінький вечір в пи­са­ря та в пи­сарші тільки й бу­ло роз­мо­ви, що за своє во­ро­гу­ван­ня з о. Ар­темієм.

–  Який же па­нич те­пер наїжджає до Ваті?
– ви­пи­ту­вав Ле­онід Се­ме­но­вич.

–

 А дідько їх знає! Я пос­лав би до неї за же­ни­ха яко­гось са­жот­ру­са або й са­мо­го дідька, та ще й ро­га­то­го!
– ска­зав пи­сар.

–  А я пос­ла­ла б для неї в світил­ки та друж­ки най­хвос­татіших де­сять відьом!
– обізва­лась Фе­ся.

–  Тепер їздить до їх кле­шо­но­гий та вид­ро­окий Іцько: за­ку­по­вує пше­ни­цю. Він оце ов­довів. Са­ме був би гар­ний же­них для Ваті!
– ска­зав пи­сар.
– Та між Іцьком і о. Ар­темієм і різниці не­на­че й не­ма.

І цілісінький вечір Ле­онід тільки чув лай­ку, та ще лай­ку, та роз­мо­ву за зма­ган­ня, за поз­ви.

–  Ой, го­воріть вже за що інше, бо не ви­дер­жу далі! Го­воріть хоч про то­го кле­шо­но­го­го Іцька, все-та­ки бу­де якась од­лич­ка од о. Ар­темія, - аж крик­нув Ле­онід Се­ме­но­вич.

«Ну, та й забісо­ва­на й за­ка­то­ва­на в їх обох не­на­висність!» - по­ду­мав собі Ле­онід Се­ме­но­вич.

Другого дня в неділю Ле­онід Се­ме­но­вич впро­хав сест­ру, щоб во­на пішла з ним до церк­ви. Йо­му ду­же за­ба­жа­лось по­ба­чить Ва­тю.

«Стрінусь у церкві, пок­ло­ню­ся їй: мо­же, во­на й мені пок­ло­ниться… Мо­же, Су­са­на Уласівна зап­ро­сить ме­не до се­бе на чай. Бу­ду з ни­ми роз­мов­лять, та про пи­са­ря не бу­ду й сло­вом зга­ду­вать, не­на­че йо­го й на світі не­ма. Та й яке мені діло до тієї ко­лот­нечі, до то­го зма­ган­ня між ни­ми? Я сам по собі, пи­сар сам по собі, а Ва­тя, пев­но, ні сю­ди ні ту­ди, а мо­же, так са­мо са­ма по собі. Я знаю, що во­на ме­не лю­би­ла. Мо­же, й те­пер лю­бить», - ду­мав мо­ло­дий хло­пець, при­би­ра­ючись до церк­ви.

Вже за­бев­кав дзвін на служ­бу бо­жу. Вже й в усі дзво­ни продз­во­ни­ли. Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча бра­ла не­терп­ляч­ка. Він на­га­няв сест­ру, кот­ра чеп­ля­ла на се­бе зо­лоті се­реж­ки, на­мис­та й зачісу­ва­ла го­ло­ву пе­ред дзер­ка­лом.

–  Фесю! станьмо в церкві з пра­во­го бо­ку, там де стає Су­са­на Уласівна з доч­кою!
– про­сив Ле­онід Се­ме­но­вич сест­ру.

–  Про ме­не, й там станьмо. Ти ду­маєш я їх бо­юсь? Не зна­ла, ко­го ля­каться. Ов­ва, які во­ни мені страшні!
– обізва­лась Фе­ся, по­вер­нув­ши го­ло­ву набік од дзер­ка­ла.
– Од то­го ча­су, як о. Ар­темій ски­нув з пи­сарст­ва Ле­онтія Пет­ро­ви­ча, я стаю в церкві по ліву ру­ку, бо ма­туш­ка з доч­кою все стає по пра­ву ру­ку. Мені й дух їх про­тив­ний, не­на­че во­ни тхнуть ко­зою; і слід їх по­га­ний, смер­дя­чий. Де во­ни прой­дуть - не­на­че тхір по­хо­див.

–  Та хутчій че­пу­рись!

–  Оце як ха­паєшся! не­на­че до те­бе прис­ту­пає! Я оце зу­мис­не при­бе­русь, як на Ве­лик­день, щоб вчи­тельша лус­ну­ла од злості та за­вис­ності. Я це хо­чу за­па­гу­бить її.

–  Але, Фе­сю, їй-бо­гу, ми прий­де­мо до церк­ви на свя­те «шап­коб­ран­ня»! Вби­рай­ся мерщій!

–  Я вже го­то­ва. Ходім, бо й справді опізни­мось, - ска­за­ла Фе­одосія, вхо­пив­ши в ру­ки зон­тик. І во­ни обоє пішли до церк­ви.

Писарша й Ле­онід Се­ме­но­вич і справді зас­та­ли вже на «Хе­ру­ви­ми». Во­ни ста­ли в церкві спе­ре­ду по пра­вий бік пе­ред Іко­нос­та­сом. Ле­онід Се­ме­но­вич все пог­ля­дав в од­чи­нені двері в пра­во­му прит­ворі.

Після «Хе­ру­ви­ми» в две­рях з'яви­лась Су­са­на Уласівна в яс­но­му літньому уб­ранні. За нею слідком ішла Ва­тя. Ле­онід Се­ме­но­вич ки­нув на неї очи­ма й примітив, що во­на тро­хи схуд­ла й зблідла, але че­рез це пок­ра­ща­ла. Вид її став делікат­но-ма­то­вий; темні очі ста­ли ніби темніші й ясніші. Пе­ре­буті му­ки та сму­ток впа­ли на очі й на вид сутінком за­ду­ми й смут­ку. На їй бу­ла тем­но-чер­во­на ко­ро­тенька коф­точ­ка з чор­ни­ми то­роч­ка­ми на гру­дях, на шиї та на ру­ка­вах. Цей убір ду­же прис­та­вав до її ли­ця. Щось східне, щось півден­не світи­ло­ся в її пос­таті, в її ви­ду.

Леонід Се­ме­но­вич лед­ве вдер­жав в гру­дях лег­ке зітхан­ня. Він по­вер­нув го­ло­ву, і йо­го очі стрілись з Ва­ти­ни­ми очи­ма. В її очах ви­раз­но ви­яви­лось, од нес­подіва­ності, ди­ву­ван­ня.

Сусана Уласівна за­раз уг­ляділа, що пи­сар­ша ста­ла на її місці. Во­на гор­до прой­шла по­пе­ред са­мою пи­сар­шею. Ле­онід Се­ме­но­вич пок­ло­нивсь їй; во­на тільки зир­ну­ла на йо­го, але не пок­ло­ни­лась йо­му, гор­до пе­рей­шла че­рез церк­ву, пе­рех­рес­ти­лась пе­ред царськи­ми вра­та­ми й ста­ла в ліво­му прит­ворі. Ле­онід Се­ме­но­вич пок­ло­нив­ся й до Ваті. Ва­тя зир­ну­ла на йо­го, на­су­пи­лась і лед­ве кив­ну­ла го­ло­вою. Її густі бро­ви ніби зве­ло до­ку­пи, і кінчи­ки брів по­да­лись униз. Ва­тя пішла слідком за матір'ю й собі ста­ла з нею попліч.

«Обидві сер­дяться! Обидві по­на­ди­ма­лись. На­що я зап­ро­сив до церк­ви з со­бою сест­ру? Тре­ба бу­ло йти са­мо­му. Мо­же, тоді во­ни пом'якіша­ли б, і по­добріша­ли, і по­ди­ви­лись на ме­не інши­ми очи­ма. Ва­тя на­су­пи­лась, лед­ве кив­ну­ла до ме­не го­ло­вою. Діло про­па­ще! Це че­рез Фе­сю! Та й з якої речі їм здо­ров­каться з сест­рою? Ох, і справді труд­но пот­рап­лять поміж во­ро­га­ми. На­коїли во­ни мені ли­ха».

Як тільки Су­са­на Уласівна прой­шла проз пи­сар­шу з на­ду­тим ли­цем, в пи­сарші ніби сер­це заг­ра­ло од ве­ли­кої ра­дості. Очі в неї аж бли­ща­ли, гу­би аж об­ли­зу­ва­лись, не­на­че во­на по­куш­ту­ва­ла кор­жиків з ме­дом. Пи­сар­ша бу­ла ра­да, що брат навів її на дум­ку ста­ти на то­му місці, де Су­са­на Уласівна завсігди ста­ва­ла в церкві.

«Вийдемо з церк­ви, я поцілую бра­та за цю спа­сен­ну дум­ку. Оцим я так до­пек­ла Су­сані Уласівні до жи­во­го!» - ду­ма­ла Фе­одосія Се­менівна й на ра­до­щах вда­ри­ла аж три пок­ло­ни.

Сусана Уласівна зобіди­лась на смерть тією на­хаб­ною пи­сар­ши­ною вих­ват­кою.

«Це во­на ста­ла на моєму місці мені на злість: при­ве­ла бра­та до церк­ви, щоб насміятись з ме­не та з Ваті. Дивіться, мов, яко­го маю бра­та, та він не бу­де ваш!
– ду­ма­ла Су­са­на Уласівна, див­ля­чись по­верх іко­нос­та­са.
– Ну, та й на­хаб­на ж лю­ди­на! Приб­ра­лась, при­че­пу­ри­лась, роз­пин­дю­чи­лась, на­чеп­ля­ла на­мистів, по­че­пи­ла довгі зо­лоті се­реж­ки аж до пле­чей, на­че бо­гус­лавська міщан­ка. Істин­но роз­мальова­ний ідол! А бра­тик її, ма­буть, прий­шов до церк­ви, щоб под­раж­ниться з на­ми… Сту­па… Я - сту­па, а Ва­тя - ко­ло­да! Не­хай її «задні» візьмуть… Не­хай во­на йде за са­жот­ру­са…»